Затемнення - Стефані Маєр

Стефені МАЄР

ЗАТЕМНЕННЯ

Роман

Моєму чоловікові Панчо за твоє терпіння, любов, дружбу, почуття гумору і за готовність харчуватися не вдома.

А також моїм дітям Гейбу, Сету й Елаю за те, що даєте мені відчувати таку любов, заради якої люди з легкістю ідуть на смерть.

ВОГОНЬ І ЛІД

Хтось вірить, світ зжере вогонь,

Хтось вірить — лід.

Жага й моїх торкалась скронь,

Тож я обстоюю вогонь.

А двічі світ у млі

Конатиме — ненависть враз

Підкаже: хай нищівний лід

Накриє нас,

Змете і слід.

Роберт Фрост[1]

ПЕРЕДМОВА

Усі наші спроби викрутитися були марними.

З похололим серцем я дивилася, як він збирається мене захищати. Він був до болю напружений, проте ні на мить не вагався, хоча ворогів було значно більше. Я знала, що допомоги чекати немає звідки — в цю-таки хвилину його родина змагається за свої життя так само, як він зараз боротиметься за наші.

Чи я колись дізнаюся, як закінчилась та, інша битва? Хто в ній переміг і хто програв? Чи доживу я до того?

Шансів майже не було. Чорні очі, які дико жадали моєї смерті, виглядали момент, коли мій захисник послабить пильність. Момент, коли мені настане кінець.

З далекого холодного лісу долинуло завивання вовка.

РОЗДІЛ 1. УЛЬТИМАТУМ

Белло!

Не знаю, навіщо ти змушуєш Чарлі носити записки через Біллі, наче ми у другому класі. Якби я захотів поговорити з тобою, то відповів би на

Ти зробила свій вибір, ясно? Ти не можеш мати те й те одночасно, коли

Що саме у фразі “Смертельні вороги” тобі найскладніше

Послухай-но, я знаю, що поводжуся, наче покидьок, але іншого вибору в мене нема

ми не можемо бути друзями, коли ти проводиш увесь час серед кодла

Коли я про тебе забагато думаю, стає тільки гірше, тому не пиши мені більше

Так, я сумую за тобою. Дуже. Але це нічого не змінює. Вибач.

Джейкоб.

Я пробіглася пальцями по записці, відчуваючи вм’ятини там, де він так сильно натискав ручкою на папір, що той мало не прорвався. Я уявляла, як він писав це гнівне послання своїм кривим почерком, викреслюючи рядок по рядку, коли слова лягали не так, як йому хотілося, і, напевно, зламав ручку в своїй великій долоні — це пояснило б чорнильні ляпи на папері. Від напруження хмурилися його чорні брови і зморшки вкривали чоло. Якби я це побачила, то, либонь, не втрималася б від сміху. Розслабся, Джейкобе, а то заробиш собі крововилив у мозок, — сказала б я йому. — Ну ж бо, викладай усе на чистоту.

Але сміятися — то було останнє, чого мені хотілося, коли я вкотре перечитувала слова, які уже викарбувалися у мене в пам’яті. Його відповідь на мою благальну записку, яку Чарлі передав йому через Біллі — ніби у другому класі, як він влучно зауважив, — зовсім мене не здивувала. Навіть не розгортаючи, я вже знала її зміст.

Але я не очікувала, що кожен закреслений рядок ранить мене, наче лезо. А за кожним реченням ховалось цілісіньке море образи. Біль Джейкоба краяв мені серце сильніше, ніж власний.

Поки я так міркувала, з кухні долинув гострий запах смаленого. Вдома, крім мене, ніхто не куховарить, тому це дало мені привід для хвилювання.

Запхнувши зім’яту записку до задньої кишені, я миттю збігла вниз. Банка із соусом для спагеті, яку Чарлі розігрівав у мікрохвильовці, уже збиралася вибухнути, коли я ривком відчинила дверцята й дістала її звідти.

— Що я зробив не так? — невдоволено запитав Чарлі.

— Спочатку, тату, знімають кришку… Метал не можна класти в мікрохвильовку.

Я швидко відкрутила кришку і, наливши в тарілку трохи соусу, запхнула його в піч, а банку — назад у холодильник, виставила час і натиснула «Старт».

Набундючений Чарлі споглядав мої корективи.

— Я правильно варю макарони?

Я кинула погляд на каструлю, що стояла на вогні, — ось воно, джерело смороду, який мене насторожив.

— Не завадило б помішати, — делікатно зазначила я. Взявши ложку, я спробувала відшкребти коржеподібну макаронну масу, що прикипіла до дна каструлі.

Чарлі зітхнув.

— І що все це значить? — запитала я його. Склавши руки на грудях, він втупився у зливу, яка періщила за вікном.

— Не знаю, про що ти говориш, — пробурмотів він. Я розгубилася. Чарлі куховарить? І чому він такий похмурий?

Едварда ще не було — зазвичай таку поведінку татко беріг для мого хлопця, й аж зі шкіри пнувся, щоб кожним словом і жестом подати справжній приклад неприязності. Але дарма Чарлі так старався — Едвард і без тої вистави чудово знав, що про нього думає мій тато.

Слово «хлопець» викликало знайомий неприємний присмак. Я замислилася над ним, помішуючи макарони. Це було не те слово, зовсім не те. Мені потрібно було щось таке, щоб передати вічну відданість… Але у повсякденному житті слова «доля» і «суджений» звучать дешево. Для мене Едвард підібрав інше слово, від якого і походив отой неприємний присмак. На саму згадку про нього я починала нервувати.

Наречена. Пхе! Я сахалася самої думки.

— Чи я щось проґавила? Відколи ти готуєш обід? — запитала я Чарлі. Макаронний корж застрибав у киплячій воді, щойно його відшкребли від дна. — Точніше, намагаєшся готувати?

Чарлі знизав плечима.

— Не існує закону, який забороняв би мені куховарити у власній домівці.

— Тобі ліпше знати, — відповіла я з лукавою посмішкою, дивлячись на поліцейський значок, приколотий до його шкіряної куртки.

— Ха, отож-бо!

Він скинув куртку, наче мій погляд нагадав йому, що треба роздягнутися, і почепив її на гачок, призначений для його приладдя. Пасок для зброї давно висів там — уже декілька тижнів він не відчував потреби одягати його, ідучи на роботу. Адже більше не траплялося таємничих зникнень, і ніхто більше не скаржився, що бачив велетенських загадкових вовків у тих лісах, де панує вічна злива…

Я мовчки тицяла виделкою в спагеті й чекала, поки Чарлі наважиться заговорити про те, що турбувало його увесь цей час. Мій татко був людиною небагатослівною, і ця його спроба влаштувати зі мною вечерю за одним столом ясно свідчила про те, що зараз у нього на думці просто небачена кількість слів.

Я поглянула на годинник — віднедавна я стала робити це що кілька хвилин. Десь за півгодини наша вечеря закінчиться.

Час по вечері був