Затемнення - Стефані Маєр

Крізь завивання вітру раптово долинуло виття, і я затулила вуха від цього жахливого звуку. Едвард насупився.

— Цього можна було б і не робити, — пробуркотів він. — До речі, це найгірша ідея, яку тільки можна було вигадати, — сказав він голосніше.

— Через те, що вона краща за ту, що можеш запропонувати ти, — відповів Джейкоб. Його людський голос приголомшив мене. — «Піди пошукай обігрівач», — ображено промовив він. — Я тобі не сенбернар, зрозумів?

Я почула шелест блискавки — хтось розстібав намет ззовні.

Джейкоб просунувся в настільки маленький отвір, наскільки дозволяла його статура, і кілька лапатих сніжинок впали на долівку намету. Мене били дрижаки, мов то були конвульсії.

Джейкоб уже застібав намет, а Едвард прошипів до нього:

— Мені це не подобається, просто дай їй свою куртку — і забирайся звідси.

Мої очі вже пристосувалися настільки, щоб я могла бачити фігури — Джейкоб тримав у руках свою теплу куртку, яка висіла на гілці поряд із наметом.

Я спробувала поцікавитись, про що розмова, але все, що я змогла вимовити, було «п-п-п-п-п» — через тремтіння я не могла контролювати свого заїкання.

— Куртка — на завтра, зараз вона вже занадто змерзла, щоб зігрітися самій. Куртка також льодяна, — він кинув її біля дверей. — Ти сказав, що Беллі потрібен обігрівач, ось я і прийшов, — Джейкоб розставив руки так широко, наскільки дозволяв намет. Як завжди, коли він скидав подобу вовка, на ньому було лише найнеобхідніше — спортивні штани; ані сорочки, ані черевиків не було.

— Д-д-д-джейку, ти з-з-з-змерзнеш, — спробувала я дорікнути йому.

— Не змерзну, — весело відповів він. — Останнім часом я дуже гарячий хлопець. Зараз ти в мене миттю не просто нагрієшся, а навіть спітнієш.

Едвард загарчав, але Джейкоб навіть не глянув на нього. Замість цього він підповз до мене і почав розстібувати блискавку на спальному мішку.

Зненацька на його плечі опинилась Едвардова рука, що стримувала рухи Джейкоба, сніжно-біла на темній шкірі. Джейкоб стиснув щелепи, його ніздрі роздулись, а тіло автоматично відреагувало на холодний дотик. Він смикнувся всіма м’язами.

— Забери від мене руки, — проричав він крізь зуби.

— Забери від неї лапи, — похмуро відповів Едвард.

— Н-н-н-не с-с-с-сваріться, — попросила я. Мене ще раз труснуло. Здавалося, що мої зуби зараз просто розкришаться на маленькі шматочки, так сильно я ними цокотіла.

— Я впевнений, що потім, коли її пальці на ногах почорніють і відсохнуть, вона тобі обов’язково подякує, — огризнувся Джейкоб.

Едвард вагався лише хвилину, а тоді прибрав руку з Джейкобового плеча і поплив назад на своє місце у протилежний куток намету.

Його голос був рівним та зловісним.

— Слідкуй за собою.

Джейкоб посміхнувся.

— Посунься, Белло, — промовив він, продовжуючи розстібати блискавку на мішку.

Я обурено витріщилась на нього. Не дивно, що Едвард так відреагував.

— Н-н-н-не… — спробувала опиратись я.

— Не будь дурною, — промовив він роздратовано. — Тобі не подобається мати всі десять пальців на ногах?

Він утиснувся в спальник, де для нього місця зовсім не було, і з силою зашпилив блискавку.

І тоді я більше не могла противитись, не могла і не хотіла.

Джейк був такий теплий! Він оповив мене своїми руками, міцніше пригортаючи до голих грудей. Тепло було таким бажаним, наче повітря після довгого занурення під воду. Коли я охоче притисла свої крижані пальці до його шкіри, він скривився.

— Господи, Белло, ти — як шматок криги, — пожалівся він.

— В-в-в-в-вибач, — затинаючись, промовила я.

— Спробуй розслабитись, — порадив він, коли мене труснув іще один жорстокий напад судоми. — І ти зігрієшся набагато швидше. Звісно, ти зігрієшся ще швидше, якщо знімеш одяг.

Едвард пронизливо загарчав.

— Це ж широковідомий факт, — промовив Джейкоб на свій захист. — Правило виживання номер сто один.

— Припини це, Джейку, — сердито сказала я, незважаючи на те, що моє тіло відмовлялось відсуватися від нього хоч на міліметр. — Н-н-н-насправді нікому не п-п-п-потрібні всі десять пальців.

— Не турбуйся за свого кровопивцю, — сказав Джейкоб, і його голос став самовдоволеним, — він просто ревнує.

— Певна річ, я ревную, — оксамитовий голос Едварда знов був під контролем, у темноті він звучав, ніби музика. — Ти не маєш і гадки, як би я зараз хотів бути на твоєму місці, дворняго.

— От невдача, — зневажливо відповів Джейкоб, але потім його голос спохмурнів. — Але ти бодай знаєш, що вона також хоче, аби на моєму місці був ти.

— Точно, — погодився Едвард.

Доки вони сперечались, моє тремтіння потроху зникало і ставало вже стерпним.

— Ось так, — задоволено сказав Джейкоб. — Тобі вже ліпше?

Нарешті я могла говорити розбірливо.

— Так.

— Твої губи ще й досі сині, — задумливим голосом промовив він. — Хочеш, щоб їх я також погрів? Тільки попроси.

Едвард важко зітхнув.

— Тримай себе в руках, — пробурмотіла я, притискаючись обличчям до його плеча. Він знов здригнувся, коли я доторкнулась до нього своєю холодною шкірою, і я посміхнулась з легеньким мстивим задоволенням.

Всередині спального мішка вже було тепло і затишно. Здавалося, що тепло Джейкобового тіла розливається зусібіч, мабуть, тому що його було дуже багато. Я скинула взуття і притисла пальці до його ніг. Він злегка підстрибнув, а потім нахилив голову і притулився до мого заціпенілого вуха.

Я помітила, що шкіра Джейкоба пахне якимись лісовими, мускусними пахощами, це давало відчуття, що я опинилась посеред лісу. Це було приємно. Мені стало цікаво: може, Каллени і квілеути підтримують всю цю гру з запахами лише через упередження? І ті, і ті, як на мене, пахли приємно.

Завірюха завивала й атакувала намет, як поранений звір, але тепер мене це не хвилювало. Джейкоб не міг замерзнути, і я поряд із ним також. До того ж я була і виснажена хвилюванням про все на світі, і втомлена через те, що вже пізня ніч, а я й досі не спала, і через те, що всі мої м’язи страшенно боліли від судом. Моє тіло повільно розслаблялось, відтаюючи шматочок по шматочку, і врешті-решт стало м’яким і безвольним.

— Джейку? — промимрила я сонно. — Можна тебе про щось запитати? Я не намагаюсь покпити з тебе чи щось таке, мені справді цікаво… — це були ті самі слова, що він колись промовив на моїй кухні… як давно це було?

— Звісно, — посміхнувся він, також згадавши.

— Чому ти набагато волохатіший за своїх друзів? Можеш не відповідати, якщо я спитала щось недоречне, — я не мала і гадки про етикет вовкулак, якщо такий узагалі існував.

— Тому що в мене волосся довше, — весело відповів він. Принаймні моє питання його не скривдило. Він хитнув головою, і його нечесане волосся впало