Затемнення - Стефані Маєр

— Чому? Його прапрадідом був Левій Юлі, правильно? Левій також був вожаком?

— Буває лише один вожак, — автоматично відповів він.

— Тоді ким був Левій?

— Щось на кшталт бети, я гадаю, — пирхнув він, використовуючи мої терміни. — Як я.

— Це не має сенсу.

— Байдуже.

— Я просто хочу зрозуміти.

Нарешті Джейкоб поглянув у мої збентежені очі, а потім зітхнув.

— Так. Я повинен був бути вожаком.

Я насупилась.

— І що, Сем не захотів поступитися?

— Та ні. Я сам не захотів зайняти його місце.

— Чому ні?

Він був похмурий, від моїх розпитувань почувався незатишно. Нічого, прийшла його черга почуватися незатишно.

— Белло, я ніколи не хотів нічого такого. Я не хотів нічого змінювати в своєму житті. Я не хотів бути легендарним вождем. Я взагалі не хотів бути частиною зграї вовкулак, тим паче бути її вожаком. Я не погодився, коли Сем запропонував.

Я довго обмірковувала його слова. Джейкоб не переривав моїх думок. Він знов пильно дивився на ліс.

— Але я гадала, що ти став щасливішим. Гадала, що тобі це подобається, — нарешті прошепотіла я.

Джейкоб ствердно посміхнувся мені.

— Так. Це й справді не так уже й зле. Іноді навіть захопливо — наприклад, завтра буде цікаво. Але спочатку в мене виникало відчуття, що мене силоміць втягли у війну, про існування якої я не здогадувався. В мене не було вибору, розумієш? І це трапилось назавжди, — він знизав плечима. — В будь-якому разі зараз я радше задоволений цим, ніж не задоволений. Щодо завтрашньої битви — вона неминуча, і як я можу довірити комусь виконати обов’язок замість мене? Якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам.

Я пильно подивилась на нього, відчуваючи неочікуване благоговіння до свого друга. Він був набагато дорослішим, ніж я могла й припустити. Ніби як тоді, з Біллі, біля вогнища, в ньому була велич, якої я аж ніяк не очікувала.

— Вождь Джейкоб, — прошепотіла я, посміхаючись тому, як ці слова звучать разом.

Він закотив очі.

Саме в ту мить дерева захитались іще дужче, і задув такий холодний і несамовитий вітер, що здавалось, він дме з північного полюса. Десь у горах луною розкотився різкий тріск поламаних дерев. Незважаючи на те, що вельми потемніло через жахливу хмару, яка вкрила небо, я й досі бачила невеличкі просвітки, що лишались позаду нас.

Джейкоб прискорив біг і тепер уважно стежив за дорогою, оскільки мчав на максимальній швидкості. Я щільніше притислась до його грудей, ховаючись від неприємних маленьких сніжинок. За кілька хвилин ми вже досягли підвітряного боку кручі та змогли побачити невеличкий намет, поставлений у затишній місцині. Навколо нас уже кружляло безліч сніжинок, але вітер був таким дужим, що впасти на землю їм не вдавалось.

— Белло! — вигукнув Едвард із видимим полегшенням. Ми заскочили його, коли він міряв кроками маленький клаптик простору.

Він кинувся до мене — перед очима промайнула нечітка картинка, мов змазана світлина, як траплялось завжди, коли він рухався занадто швидко. Джейкоб раболіпно вклонився і поставив мене на землю. Едвард удав, що не помітив того уклону, і міцно-міцно мене пригорнув.

— Дякую, — промовив він до Джейкоба. Безпомилково можна було зрозуміти, що казав він щиро. — Ви дісталися швидше, ніж я гадав, і я справді дуже це ціную.

Я обернулась, щоб побачити, як Джейкоб відреагує на вдячність Едварда.

Але він лише знизав плечима, вся дружелюбність геть-чисто зникла з його обличчя.

— Веди її всередину. Скоро почнеться щось страшне, в мене на голові аж волосся дибки підіймається. Цей намет надійний?

— Гадаю, що так, я прикріпив його до скелі.

— Гаразд.

Джейкоб поглянув на небо, тепер воно було чорним — почалася буря, темряву розбавляли лише міріади сніжинок, що крутились у вирі навколо. Джейкові ніздрі роздулись.

— Я збираюсь перевернутись на вовка, — промовив він. — Хочу знати, що коїться там, удома.

Він повісив свою куртку на обламану низьку гілку і, не обертаючись, рушив у напрямку темного похмурого лісу.

РОЗДІЛ 22. ВОГОНЬ І ЛІД

Вітер іще раз хитнув намет, і я знов затремтіла. Температура швидко падала. Я відчувала це крізь спальний мішок та куртку. Я була повністю вдягнута, навіть взуття не розшнуровувала. Але це не допомогло. Як могло бути так холодно? І далі холоднішати? Цей процес повинен же колись припинитися, хіба ні?

— К-к-к-к-котра з-зараз г-г-г-г-година? — ледь вимовила я, клацаючи зубами.

— Друга, — відповів Едвард.

Він сидів так далеко від мене, наскільки це було можливо на такому обмеженому просторі. Він навіть дихнути на мене боявся, оскільки я й так уже зовсім задубіла. Було занадто темно, щоб я могла бачити його обличчя, але голос його був несамовитим від хвилювання, занепокоєння і нездатності щось змінити.

— Може…

— Ні, все г-г-г-г-гаразд, сп-п-п-п-правді. Я не х-х-х-х-хочу в-в-в-в-виходити н-н-надвір.

Едвард намагався умовити мене втекти звідси вже дюжину разів, але я боялась полишати свою схованку. Якщо було так холодно тут, усередині, де немає страшенного вітру, я могла уявити, як буде погано там, тим паче на бігу.

До того ж утеча змарнує всі наші зусилля. Чи матимемо ми досить часу, щоб виправити все, коли буря скінчиться? А що як вона взагалі не скінчиться? Кудись рухатись зараз не мало жодного сенсу. Я можу так тремтіти всю ніч.

Я хвилювалась, що сліди, які я залишила, зникнуть, але Едвард мене запевнив, що для тих чудовиськ вони і досі будуть дуже виразними.

— Що я можу зробити для тебе? — благальним тоном запитав він.

Я лише похитала головою.

Надворі жалібно заскавчав Джейкоб.

— З-з-забирайся з-з-звідси, — знов наказала я.

— Він просто за тебе хвилюється, — переклав Едвард, — із ним усе гаразд. Його тіло пристосоване, щоб витримати навіть такий холод.

— В-в-в-в-в, — я хотіла сказати, аби все одно він забирався, але не змогла впоратися зі своїми зубами. Намагаючись говорити, я ледь не прикусила собі язика. Зрештою, здається, Джейкоб і справді добре підготований до снігу, навіть краще за будь-кого з його зграї, завдяки своєму довшому, густішому кудлатому червонувато-бурому хутру. Мені стало цікаво, чому це саме так.

Джейкоб завив, пронизливо та жалібно.

— Ну, і що ти хочеш, щоб я зробив? — також проричав Едвард, занадто стривожений, аби й досі турбуватися про ввічливість. — Нести її крізь це? Я бачу, ти хочеш здаватися корисним? Чому б тобі тоді не піти і не пошукати десь обігрівач чи щось таке?

— Не т-т-т-треба, в-в-в-все г-г-г-гаразд, — запротестувала я. Але судячи з Едвардового стогону та приглушеного гарчання ззовні намету, переконати мені нікого не вдалось. Вітер сильно хитнув намет,