Затемнення - Стефані Маєр

— Вегас, — Едвард прошепотів обіцянку мені на вухо.

— Жодних шансів, — зловтішно промовила Аліса. — Белла ніколи так зі мною не вчинить. А тобі, Едварде, хочу сказати, що іноді ти не брат, а цілковите розчарування.

— Не будь злюкою, — гримнула я на неї, — на відміну від тебе, він хоче зробити мене щасливою.

— Я також намагаюся зробити тебе щасливою, Белло. Просто я знаю ліпше, що саме зробить тебе щасливою… врешті-решт. Ти мені ще за це подякуєш. Може, і не через п’ятдесят років, але безумовно колись подякуєш.

— Я ніколи не думала, що доживу до того дня, коли мені доведеться сперечатися з тобою, Алісо, але цей день таки прийшов.

Вона розсміялась своїм чудовим срібним сміхом.

— То зрештою ти покажеш мені обручку — чи ні?

Я з переляку скривилась, коли Аліса безцеремонно схопила мою ліву руку — і потім так само швидко її відпустила.

— Ой. Я ж бачила, як він надіває тобі… Я що, щось проґавила? — запитала вона. На секунду, звівши брову, вона зосередилась — і вже за мить сама відповіла на власні запитання. — Ні, весілля ж досі в силі?

— Белла має проблеми з прикрасами, — пояснив Едвард.

— Що, ще один діамант? Гадаю, на каблучці їх достатньо, але я бачу, що один він уже…

— Досить, Алісо! — Едвард нагло обірвав її. Те, як він на неї подивився… він знов був схожий на вампіра. — Ми поспішаємо.

— Я щось не зрозуміла. Що там було про діаманти? — спитала я.

— Ми поговоримо про це пізніше, — промовила Аліса. — Едвард має рацію, вам ліпше поквапитись. Вам іще потрібно приготувати пастки і поставити намет до того, як почнеться негода, — вона насупилась, і її обличчя зробилось стурбованим, навіть знервованим. — Белло, не забудь куртку. Буде дуже холодно, зовсім не по сезону.

— Я вже взяв, — запевнив її Едвард.

— Гарної вам ночі, — сказала вона нам на прощання.

Сьогодні ми діставалися галявини вдвічі довше, ніж зазвичай. Едвард хотів переконатися, що мого запаху не буде ніде поряд із тим шляхом, яким пізніше прямуватиме Джейкоб. Він ніс мене на руках, а на моєму звичайному місці, в нього за спиною, сьогодні висів рюкзак.

Едвард зупинився в дальньому кінці галявини й опустив мене на землю.

— Гаразд. Тепер іди стежкою на північ, торкаючись усього, чого тільки можливо. Аліса дала мені детальний опис шляху, яким рухатимуться перволітки, тож дуже швидко вони перетнуть нашу стежку.

— На північ?

Він посміхнувся і вказав мені вірний напрямок.

Я пішла блукати лісом, залишаючи яскраве жовте світло на диво сонячного дня позаду на галявині. Може, Аліса помиляється щодо снігу в своїх уривчастих видіннях? Я дуже на це сподівалась. Небо було цілком безхмарним, лише вітер завивав на відкритих місцевостях. Поміж дерев було спокійніше, але досить холодно, як на червень. Незважаючи на те, що я була вдягнена в кофтинку на довгий рукав, та ще й у теплий светр, моя шкіра взялася сиротами.

Я рухалась повільно, торкаючись долонею всього, чого могла сягнути рука: нерівної кори дерев, вологої папороті, каміння, вкритого мохом.

Едвард був поряд, він рухався паралельно, кроків за двадцять від мене.

— Я все правильно роблю? — гукнула я йому.

— Бездоганно.

І тут у мене з’явилась ідея.

— Це допоможе? — спитала я і провела рукою по голові, за нею потяглося кілька волосинок. Я вмостила їх на папороті.

— Так, це зробить запах твого сліду міцнішим. Але не треба висмикувати волосся, Белло. Все і так спрацює.

— Маю кілька зайвих волосин, тож можу поділитися.

Під деревами було незатишно, і мені зараз дуже хотілося іти поряд з Едвардом і тримати його за руку.

Я повісила чергову волосинку на зламану гілку, що перегородила мені шлях.

— Знаєш, — промовив Едвард, — ти не повинна дозволяти Алісі робити все, як кортить їй.

— Не хвилюйся про це, Едварде. Я не збираюсь безжально кидати тебе біля вівтаря.

Десь у глибині душі я відчувала, що Аліса досягне того, що вона хоче, тому що коли вона чогось хоче, то стає абсолютно нерозбірливою в засобах для досягнення своєї мети, а ще тому, що я дуже швидко капітулюю, коли вона тисне на моє почуття провини.

— А я про це і не хвилююся. Я просто хочу, щоб усе було так, як хочеш ти.

Я придушила зітхання. Якщо я скажу правду, вона може образити Едварда, а правда в тому, що мені, за великим рахунком, було байдуже, як усе відбуватиметься, тому що будь-який варіант для мене буде просто різним рівнем страхіття.

— Ну гаразд, навіть якщо Аліса влаштує все, як їй заманеться, ми можемо обійтись невеличкою церемонією. Всі свої. Еммет може отримати в інтернеті церковну ліцензію на проведення шлюбного обряду.

Я засміялась.

— Це звучить краще.

Я почуватимусь менш офіційно, якщо обітниці читатиме Еммет, і це — безсумнівно плюс. Але мені буде важко зберігати відповідний вираз обличчя.

— Ось бачиш, — промовив він з посмішкою. — Завжди є місце для компромісу.

В мене забрало досить багато часу, щоб дістатися місця, де армія перволітків-вурдалаків неодмінно наразиться на мій слід, але Едвард ні разу не виявив нетерплячості через швидкість мого пересування.

Правда, на зворотному шляху йому довелось трохи коригувати мене, щоб я йшла тією самою стежкою. Для мене всі кущі були цілком однаковими.

Ми вже майже дісталися галявини, коли я спіткнулась і впала. Я вже бачила попереду широкий простір, імовірно, мені так хотілося чимшвидше досягти його, що я втратила пильність і припинила дивитись під ноги. Я схопилась за щось, і це допомогло мені не вдаритись головою об найближче дерево, але невеличка гілка тріснула під моєю рукою і боляче впилася в долоню.

— Ай! О, просто чудово! — пробурмотіла я.

— З тобою все гаразд?

— Так, так. Стій, де стоїш. В мене кров. Вона зупиниться за хвилинку.

Але він проігнорував мої слова, і ледве я встигла договорити, він уже був поряд.

— В мене є туристична аптечка, — промовив Едвард, знімаючи рюкзак. — Я відчував, що вона може знадобитися.

— Нічого страшного. Я сама все можу зробити, не треба примушувати себе почуватися незручно.

— Мені цілком зручно, — спокійно відповів він. — Дай сюди руку, я продезінфікую.

— Почекай хвилинку, в мене виникла ще одна ідея.

Не дивлячись на кров і зціпивши зуби — на випадок, якщо мій шлунок може занадто бурхливо відреагувати на це видовище, — я притиснула руку до найближчого каменя.

— Що ти робиш?

— Джаспер це оцінить, — муркнула я тихенько. Я продовжила крокувати до галявини, торкаючись пораненою долонею всього на своєму шляху. — Закладаюся,