Українська література » » Затемнення - Стефані Маєр

Затемнення - Стефані Маєр

---
Читаємо онлайн Затемнення - Стефані Маєр
голову і притулився губами до моєї ключиці.

— Я права, хіба ні? — короткий смішок, що вихопився у мене, був радше враженим, ніж веселим. — Ти намагаєшся захистити свою доброчесність! — я затулила рот рукою, щоб приховати хихотіння, від якого я не змогла втриматись. Це звучало так… старомодно.

— Ні, дурненька дівчинко, — прошепотів Едвард із-за мого плеча. — Я намагаюсь захистити твою доброчесність. А ти робиш усе, щоб мені це було дуже-дуже складно.

— Не сміши мене…

— Можна в тебе дещо запитати? — швидко урвав він мене. — Раніше ми вже це обговорювали, але давай іще раз. Скільки людей у цій кімнаті мають душу? І потім відлетять у рай, чи що там буде після життя?

— Двоє, — негайно відповіла я лютим голосом.

— Гаразд. Може, ти і маєш рацію. З цього приводу, звісно ж, існують розбіжні думки, але більшість усе ж таки вважає, що в цьому світі існують певні правила, яких слід додержуватись.

— Тобі не вистачає правил для вампірів? Ти хочеш додатково ще й людськими правилами перейматися?

— Це не зашкодить, — знизав він плечима. — Про всяк випадок.

Я пильно дивилась на нього крізь примружені повіки.

— Отже, звісно ж, для мене все вже втрачено, навіть якщо ти права щодо моєї душі.

— Ні, не втрачено, — злісно почала я сперечатися.

— Заповідь «не убий» широко розповсюджена у всіх системах вірувань. А я вбив багато людей, Белло.

— Тільки лихих людей.

Він знизав плечима.

— Може, це враховується, а може, і ні. Але ти не вбила нікого…

— Звідки ти знаєш? — буркнула я.

Він посміхнувся, але все одно проігнорував зауваження.

— І я зроблю все, щоб застерегти тебе від такої спокуси.

— Гаразд. Але ми сперечаємось не з приводу скоєння вбивств, — нагадала я йому.

— Цей принцип діє в нашій суперечці також, із тією єдиною відмінністю, що в цій сфері я такий самий незаплямований, як і ти. Можу я залишити хоч одне правило непорушеним?

— Одне?

— Ти ж знаєш, що я крав, брехав, я бажав чужого… єдине, що в мене залишилось, то це моя цнота, — він криво посміхнувся.

— Я брешу весь час.

— Так, але ти не вмієш брехати, тому це майже не рахується. Ніхто все одно тобі не вірить.

— Я справді сподіваюсь, що ти помиляєшся, тому що в іншому разі з хвилини на хвилину Чарлі виламає двері з зарядженим пістолетом у руках.

— Чарлі почувається щасливішим, коли удає, що ковтає твої історії. Він краще брехатиме сам собі, ніж намагатиметься дізнатися правду, — Едвард посміхнувся.

— А коли це ти чужого бажав? — недовірливо спитала я. — В тебе ж усе є.

— Я бажав тебе, — його усмішка затьмарилась. — Я не мав жодного права на це, але я все одно простяг руки і взяв тебе. А тепер лише поглянь, на кого ти перетворилась! На спокусницю вурдалаків, — він похитав головою з удаваним жахом.

— До речі, ти маєш право бажати того, що вже твоє, — проінформувала я його. — Крім того, я гадала, що ти про мою цноту непокоїшся.

— Так і є. Якщо для мене запізно… хай я буду проклятий, це не каламбур, але я не дозволю прокляттю впасти і на твою голову.

— Ти не зможеш примусом відправити мене туди, де не буде тебе, — урочисто промовила я. — Там для мене і буде пекло. В будь-якому разі я знаю, як легко вирішити цю проблему. Давай ніколи не помремо?

— Звучить досить просто. І чому я раніше про це не подумав?

Він посміхався мені, доки я не здалась і сердито не хмикнула:

— Отже, ти не спатимеш зі мною, доки ми не одружимось. Правильно?

— Формально я ніколи не зможу спати з тобою.

Я закотила очі.

— Дуже зріле зауваження, Едварде.

— Але не враховуючи деталей — так, ти зрозуміла все правильно.

— Мені здається, в тебе є якась потаємна думка.

Його очі невинно розширились.

— Ще одна?

— Ти знаєш, що могло б прискорити процес, — звинуватила я його.

Він намагався не посміхатись.

— Є лише одна річ, здійснення якої я хотів би прискорити, всі інші можуть чекати хоч вічність… але ти маєш рацію, твої нетерплячі людські гормони — мої найліпші союзники у цій справі.

— Не можу повірити, що все це відбувається зі мною. Коли я думаю про Чарлі… та Рене! Можеш собі уявити, що подумає Анжела? Або Джесика? Тьху! Я вже чую ті чутки, що скоро поповзуть.

Він звів брову, дивлячись на мене, і я знала чому. Яка різниця, що подумають про мене вони, якщо я скоро поїду і ніколи не повернусь? Невже я така чутлива, що не витримаю кількох тижнів косих поглядів та завуальованих розпитувань?

Може, це б і не гризло мене так сильно, якби я не знала, що і я разом із ними поблажливо би пліткувала про будь-яку іншу дівчину, що виходить заміж цього літа.

Жах. Виходить заміж цього літа! Я здригнулась.

І ще, можливо, це б не гризло мене так сильно, якби я не здригалась на саму думку про одруження.

Едвард урвав моє самоїдство.

— Це не мусить бути грандіозна подія. Мені не потрібні фанфари. Ти можеш нікому не казати, і нічого загалом не зміниться. Ми поїдемо у Вегас, ти можеш одягнути старі джинси, і ми попрямуємо до каплиці, де навіть із машини виходити не доведеться. Я просто хочу, щоб усе було офіційно, щоб ти належала мені — і більше нікому.

— Офіційніше, ніж у нас із тобою, вже і бути не може, — пробуркотіла я. Але його пропозиція була не такою вже й кепською. — От тільки Аліса розчарується.

— Ми про це поміркуємо, — він благодушно розсміявся. — Сподіваюсь, зараз тобі обручка не потрібна?

Мені довелося було проковтнути клубок у горлі, перш ніж я змогла говорити.

— Правильно сподіваєшся.

Вираз мого обличчя розвеселив його.

— От і добре. Я надіну її тобі на палець уже досить скоро.

Я пильно подивилась на Едварда.

— Ти так кажеш, наче вона в тебе вже є.

— Є, — безсоромно відповів він. — Чекає на тебе, щоб бути надітою за першого ж прояву слабкості.

— Ти просто нестерпний.

— Хочеш побачити її? — спитав він. І його очі кольору рідкого топазу раптово збуджено засяяли.

— Ні! — я майже заволала — така собі рефлекторна реакція. Зойкнула й одразу ж пожалкувала про це. Його обличчя миттю потемніло. — Хіба що ти справді хочеш її мені показати, — я намагалась виправити ситуацію. Я скрипнула зубами, щоб не показувати свого нелогічного — в цій ситуації — страху.

— Нічого, — знизав Едвард плечима. — Я можу зачекати.

Я зітхнула.

— Едварде, показуй мені ту кляту каблучку.

Він похитав

Відгуки про книгу Затемнення - Стефані Маєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: