Затемнення - Стефані Маєр
Він із підозрою поглянув на мене.
— Які саме деталі ти маєш на увазі?
Я вагалась.
— Нумо спочатку з’ясуємо твої умови.
— Ти сама чудово знаєш, чого я хочу.
— Шлюбу, — я вимовила це слово так, ніби воно було лайкою.
— Так, — широко посміхнувся Едвард. — Для початку.
Шок зруйнував мій так старанно стримуваний спокійний вираз обличчя.
— А що, є ще дещо?
— Почнімо з того, — відповів Едвард, підраховуючи в умі, — що коли ти будеш моєю дружиною, тоді все моє стане твоїм… наприклад, гроші на навчання. Тоді проблема з Дартмутом зникне.
— Може, щось іще? Доки в тебе не минувся напад абсурдних бажань?
— Я б не заперечував трохи почекати з перетворенням.
— Ні. Ніяких «почекати». Ти просто зараз порушуєш нашу домовленість.
Він тужливо зітхнув.
— Лише рік чи два…
Я знов похитала головою і вперто стиснула губи:
— Переходь до наступного пункту.
— Це все. Хіба що ти хочеш потеревенити про машини…
Він весело всміхнувся, коли я скривилась, а потім узяв мою руку і почав гратися з пальцями.
— Я навіть не міг подумати, що існує ще щось, чого ти хочеш, окрім того, щоб я власноручно перетворив себе на чудовисько, — його голос був тихим та м’яким. Якби я не знала його так добре, то і не помітила б легкого уколу в тому голосі.
Я мовчала, дивлячись на Едвардову руку, що лежала на моїй. Бо й досі не знала, як почати цю нелегку розмову. Я відчувала, що він позирає на мене, і боялась підвести очі й поглянути на нього. Кров прилила до обличчя.
— Ти зашарілася? — здивовано спитав Едвард.
Я не підводила очей.
— Белло, будь ласка, недомовки нестерпні для мене.
Я закусила губу.
— Белло! — тепер його тон був наполегливим, нагадуючи мені, як важко йому, коли я тримаю всі думки в собі.
— Розумієш, я трохи хвилююсь про те, що буде… після, — пояснила я, нарешті поглянувши на нього.
Я відчула, як Едвард весь напружився, але голос залишався м’яким та оксамитовим:
— Що саме тебе хвилює?
— Здається, що ви всі впевнені: після зміни єдиним, що мене цікавитиме, буде знищення всіх людей у місті, — зізналась я, а Едвард здригнувся від слів, які я обрала для зізнання, — і я боюсь, я буду так заклопотана думками про вбивство, що це вже буду не я… і я не… не… не хотітиму тебе так само сильно, як зараз.
— Белло, ця частина перетворення не буде тривати вічно, — запевнив він мене. Проґавивши головне.
— Едварде, — знервовано промовила я, втупившись у родимку на зап’ястку. — Є річ, яку б я хотіла зробити до того, як припиню бути людиною.
Він чекав, доки я продовжу. Я мовчала. Моє обличчя все палало.
— Все що заманеться, — підбадьорив він мене. Він був стурбований і досі не розумів, до чого я веду.
— Ти обіцяєш? — прошепотіла я, знаючи, що моя спроба спіймати його на слові навряд чи спрацює, але я не могла встояти перед такою спокусою.
— Так, — відповів Едвард. Я поглянула на нього і побачила, що його очі серйозні та спантеличені. — Скажи мені, чого ти хочеш, і зможеш це отримати.
Важко описати, як ніяково та безглуздо я почувалась. Я була занадто невинна, що, звісно ж, і було центром обговорення. Я не мала жодної гадки про те, як бути спокусливою. Мені довелось просто почервоніти і сказати відверто.
— Тебе, — промовила я майже нечутно.
— Я твій, — відповів він із посмішкою, досі не втямивши, щó я маю на увазі, й намагаючись перехопити мій погляд, який я відводила вбік.
Я глибоко вдихнула та посунулась уперед, ставши на коліна на ліжку. Потім я обвила Едварда руками за шию і поцілувала.
Він поцілував мене у відповідь, спантеличено, але з пристрастю. Його вуста були ніжнішими проти моїх, але я могла закластися, що думки його були десь далеко, він намагався зрозуміти, що у мене в голові. Я вирішила, що Едвардові потрібен натяк.
Коли я забирала руки з його шиї, вони трохи тремтіли. Пальці спустились вниз до комірця сорочки. Тремтіння неймовірно заважало, коли я намагалась швиденько розстібнути ґудзики. Едвард зупинив мене.
Його губи застигли, і я заледве не почула клацання в його голові, коли він зіставив мої слова і мої дії.
Він одразу ж відштовхнув мене, обличчя висловлювало надзвичайне несхвалення.
— Белло, будь розважливою.
— Ти пообіцяв — все, що я забажаю, — нагадала я йому, не маючи особливої надії.
— Це не обговорюється, — Едвард пильно дивився на мене, поправляючи ґудзики, які я намагалась розстібнути.
Я зціпила зуби.
— А я кажу, обговорюється, — прогарчала я. І підняла долоні, щоб розстібнути ґудзика на своїй блузі.
Едвард схопив мене за руки і притиснув їх до боків.
— А я кажу, ні, — рішуче заперечив він.
Ми сердито витріщались одне на одного.
— Ти сам хотів знати, — зауважила я.
— Я гадав, це буде щось хоч трохи реалістичне.
— Отже, ти можеш попросити про будь-яку безглузду річ, якої хочеш ти, — на кшталт одруження, — а от мені не дозволено навіть обговорити те, чого хочу я…
Доки я вичитувала, він склав мої руки разом, утримуючи їх однією своєю, а другою затулив мені рота.
— Ні, — його обличчя зробилось кам’яним.
Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись. І коли гнів почав танути, я відчула дещо ще.
Лише хвилина, і я збагнула, чому я знову дивлюсь у підлогу, чому обличчя знов палає, чому я відчуваю важкість у шлунку, чому очі стали вологими, чому мені раптом захотілось тікати геть із кімнати.
Відмова прошила мене підсвідомо і дуже боляче.
Я знала, що це нерозумно. Ми вже неодноразово обговорювали те, що у будь-яких ситуаціях моя безпека — перш за все. Досі я ніколи не виказувала такої чутливості. Я втупилась у золотаве простирадло на ліжку, що так личило до Едвардових очей, намагаючись прогнати рефлективну реакцію, яка казала мені, що я непотрібна і небажана.
Едвард зітхнув. Його рука з мого рота пересунулась на підборіддя, він трохи підняв моє обличчя, доки я не поглянула на нього.
— Що тепер?
— Нічого, — пробурмотіла я.
Він довго старанно досліджував моє обличчя, а я невдало намагалась відвернутися від його пильного погляду. Раптом його брова поповзла догори, а вираз обличчя зробився наляканим.
— Я образив твої почуття? — вражено запитав він.
— Ні, — збрехала я.
Знагла — так швидко, що я навіть не встигла зрозуміти, як це трапилось, — однією рукою він пригорнув мене до плеча, а другою вже заспокійливо гладив мене
