Затемнення - Стефані Маєр

Ну добре, якщо відверто, можливо, все буде дещо складнішим, ніж я собі уявляю. Але я збиралась спробувати.

Оскільки я була так рішуче налаштована, не дивно, що коли ми під’їжджали до Едвардового будинку, я була знервована. Я досі не знала, як здійснити те, що замислила, і це забезпечувало мені нервове збудження. Едвард усівся на пасажирське сидіння і воював з посмішкою, дивлячись на те, як повільно я їду. Я здивувалась, але він не наполягав на тому, щоб самому сісти за кермо, — здавалось, що сьогодні моя швидкість повністю його задовольняла.

Коли ми нарешті досягли будинку, вже смеркло. Незважаючи на це, газон перед будинком яскраво сяяв од світла, що лилося з усіх вікон.

Не встигла я заглушити двигун, я Едвард уже був біля моїх дверцят, відчиняв їх. Однією рукою він допоміг мені вилізти з машини, другою підхопив мою сумку з сидіння авта і перекинув її через плече. Його вуста знайшли мої, і я лише почула звук від того, що він штовхнув дверцята машини, зачиняючи їх за мною.

Не перериваючи поцілунку, він підняв мене на руки, наче вклав у колиску, і поніс до будинку.

Чи були вхідні двері відімкнені? Я не знаю. Однак ми були вже всередині, в мене крутилась голова. Я нагадала собі не забувати дихати.

Поцілунок не налякав мене. Він не був схожий на поперед ні, коли я відчувала, як страх та паніка виповзають із-під Едвардового контролю. Його губи більше не були напруженими, вони були палкими, ніби він був так само, як і я, схвильований і захоплений тим, що сьогодні ми лише вдвох. Едвард продовжував цілувати мене впродовж кількох хвилин на вході, він був менш обережним сьогодні, я відчувала лише холодні й нетерплячі вуста.

Я вже почувалася трохи оптимістичніше. Ймовірно, отримати те, що я хочу, буде не так уже і складно, як я очікувала.

Та ж ні, все буде саме так складно. З тихою усмішкою він поставив мене на підлогу, і далі тримаючи за руку.

— Ласкаво просимо додому, — промовив він, його очі зробились вологими та теплими.

— Чудово звучить, — відповіла я, затамувавши подих.

Едвард злегка відсторонився від мене, і я миттю оповила руки навколо його шиї, не бажаючи, щоб нас розділяв хоч міліметр простору.

— Я щось для тебе маю, — промовив він діловим тоном.

— Справді?

— Ну, річ, що була у використанні, пам’ятаєш? Ти сказала, що це допустимо.

— Так, правда-правда, здається, я саме так і сказала.

Він посміхнувся на мою реакцію.

— Вона нагорі, в моїй кімнаті. Давай я піду і принесу її?

Його спальня…

— Звісно, — погодилась я, відчуваючи, що хитрую, і сплела свої пальці з його. — Ходімо.

Мабуть, Едвардові дуже не терпілось подарувати мені свій не-подарунок, тому що звичайна людська швидкість не була достатньо швидкою для нього. Він знов підхопив мене на руки і майже злетів по сходах до дверей своєї кімнати. Там він поставив мене на підлогу, а сам кинувся до шафи. Перш ніж я встигла зробити хоч крок, він уже повернувся, але я вдала, що не бачу його, і ступила до величезного золотого ліжка, бухнулась на краєчок, а потім переповзла на середину. Там я скрутилась калачиком і обвила руки навколо колін.

— Ну, що там? — пробуркотіла я. Тепер, коли я була там, де хотіла бути, я могла дозволити собі трохи побрикатися. — Давай його сюди.

Едвард засміявся.

Він дістався ліжка і сів поряд зі мною, моє серце нерівно затріпотало. Я сподівалась, що він сприйме це за реакцію на його подарунок.

— Річ уже вживана, — суворо нагадав він мені. Він відірвав мій лівий зап’ясток від ноги і торкнувся срібного браслета лише на мить. А потім повернув руку на місце.

Я уважно її оглянула. На протилежному від вовка боці браслета тепер висів яскравий кристал у формі серця. Мільйони граней висяювали навіть при тьмяному світлі лампи. Я в захваті тихо видихнула.

— Кулон належав моїй матері, — знизав він плечима, підкреслюючи незначущість подарунка. — Я дістав у спадщину кілька таких дрібничок. Подарував дещо Есме та Алісі. Тож у цьому немає нічого особливого.

Я сумно посміхнулась на його запевняння.

— Але мені здається, це буде гарне нагадування про мене, — провадив він. — Сердечко важке і холодне, — Едвард засміявся. — І на сонячному світлі відкидає райдужні спалахи.

— Ти забув про найважливішу схожість, — прошепотіла я. — Воно прекрасне.

— Моє серце таке ж мовчазне, — задумливо промовив він. — І воно також твоє.

Я покрутила рукою, щоб сердечко заблискотіло, і промовила:

— Дякую. За обидва.

— Ні. Дякую тобі. Я відчуваю таке полегшення, що ти прийняла подарунок так легко! Для тебе це також гарна практика, — промовив він, усміхаючись і показуючи зуби.

Я нахилилась до нього, вмощуючись під рукою, і притулилась до його боку. Ймовірно, я почувалась би так само, якби горнулась до Давида[22] роботи Мікеланджело, з тією відмінністю, що моя досконала мармурова скульптура обняла мене і пригорнула до себе міцніше. Все починалось дуже добре.

— Ми можемо про дещо побалакати? Я була б дуже вдячна, якби ти спробував бути неупередженим.

Він близько хвилини вагався.

— Я зроблю все, що від мене залежить, — погодився він насторожено.

— Я не говоритиму про заборонені речі, — пообіцяла я. — Це буде розмова винятково про нас із тобою, — я прочистила горло. — Отже… Я була вражена, як швидко ми вчора досягли компромісу. Мені здається, що такі самі засади ми могли б застосувати для вирішення й іншого питання, — я і сама здивувалася з офіційності власного тону. Мабуть, це все нерви.

— Що ти хотіла обговорити? — запитав він з усмішкою в голосі.

Я боролася з собою, намагаючись знайти вірні слова, щоб розпочати розмову.

— Послухай, як б’ється твоє серце, — прошепотів Едвард. — Воно тріпотить, наче крильця колібрі. З тобою все гаразд?

— Все чудово.

— Тоді продовжуй, — підбадьорив він.

— Що ж, тоді, перш за все, я б хотіла поговорити про всі ті безглузді умови одруження.

— Вони безглузді лише для тебе. Що з ними не так?

— Я хотіла дізнатися, це питання досі відкрите для обговорення?

Едвард насупився, тепер він був абсолютно серйозним.

— Я вже зробив тобі найбільшу поступку — погодився взяти твоє життя незважаючи на свої найкращі переконання. Вважай, це було кілька компромісів одразу, на твою користь, між іншим.

— Ні, — похитала я головою, зосереджуючись на тому, щоб зберегти обличчя спокійним. — Про це ми вже домовились.