Лихо з розуму (Горе з розуму) - Грибоєдов Олександр

Через які це чари?
Невпинно, знов, і знов, і зков
Безглузда вигадка уста всі облітає,
• І декому становить радість мов,
А дехто наче співчуває...
Хто розгадать людей би міг ?
Душа, а чи язик —що гірше в них?
Хто встиг чутки пустити?
Повірив з дурнів хтось, до інших вже несе,
Бабусь юрба із пальця ссе —
І от, уже вам думка світу!
Це батьківщина та... Ні, в цей приїзд вона
Для мене зробиться невдовзі навісна.
Софія... знає вже? —Звичайно, розказали...
А що вона? — Не друг, не ворог мій,
Потішилась, і так чи ні, це їй
Однакове, немає в тім печалі,
І їй, по щирості, ніхто не дорогий.
Та непритомність ця невдавана, це звідки?
Нервові примхи то, як видко.
Ніщо їх викличе, ніщо й погасить в ній.
За пристрасть це живу мені здалось. Ні
трішки,
І знепритомніла б, побачивши якось,
Що он комусь там довелось
На хвіст собачки стать чи кішки.
Софія (над сходами на другому поверсі, із езічкою).
Молчалін, ви?
(Похапцем знову причиняє двері).
Чацький.
Вона! вона сама!
Ахі ввесь я у вогні, і в крові повно жару.
З'явилась — і нема! чи то була примара?
Чи й справді розуму нема?
До незвичайності такої я готовий.
Та про побачення ж була у них умова.
Нащо ж ото себе дурю я самого ?
Йшла по Молчаліна, кімната ось його.
Лакей Чацького (з ґанку).
Каре...
Чацький.
Ссі
(Виштовхує його).
Буду тут, і не піду нізащо
До ранку хоч. Як лиха вже зазнать,
То хай відразу краще,
А гаятися, ні, тим лиха не прогнать.
Відкрились двері знов...
(Ховається за колону).
ЯВА ОДИНАДЦЯТА
Чацький схований ; Л і з а Із свічкою.
Ліза.
Ах! страшно! Без нікого
Вночі 1 лякаєшся домовиків нічних,
Лякаєшся й людей живих.
Катівка— панночка моя, їй-богу,
І Чацький їй, як в оці сіль;
Диви, помітила оце його звідтіль.
(Оглядається).
Авжеж ! Тут вештатись була йому охота І
Давно вже, мабуть, за ворота,
До завтра любощі зберіг,
Додому, й спати ліг.
Проте, до любого постукать наказали.
(Стукає до Молчаліна).
Послухайте, прокиньтесь, досить спали.
Вас кличе панночка, за мною йдіть услід,
Та щоб скоріш, бо потай треба.
ЯВА ДВАНАДЦЯТА
Чацький за колоною, Ліза, Молчалін (потягається
і позіхає). Софія (крадеться згори),
Ліза.
Ви, пане, камінь, пане, лід !
Молчалін.
Ах! Лізонько, чи ти від себе?
Ліза.
Від панночки.
Мол ч а лі н.
Хто б відгадав,
Що очі ці і личко гарне
Кохання шал іще не хвилював 1
Служивши іншій, вік звікуєш марної
Ліза.
А вам, коли вже шлюб кортить,
Гав не ловити б на дозвіллі.
Той любий, хто не їсть, не спить
У мріях про весілля.
Мол чалін.
Яке весілля ? З ким ?
Ліза.
А панночка ?
Молчал і н.
Еге ж,
Та що там, хай надій без меж,
А й без весілля час змарнуєм.
Ліза.
Та що ви, панеї ми ж кого
В подружжя іншого рихтуєм?
М о л ч а л і н.
Не знаю. Та й боюсь, признаюсь, я того,
Від думки навіть ввесь тремчу я.
Що буде, як застука нас
Павло Панасович ураз...
Ох, проклене І Та що? нас тут ніхто не чує.
Софія Павлівна... Про мене, ну, чого,
Є в ній завидного? Хай вік живе в розкошах,
Була до Чацького хороша,
' Мене розлюбить, як його.
Мій ангеле, хотів хоч з половину
Любити б так її, як я тебе люблю,
Та ні, хоч як собі велю
Закоханого вдать, а стрінусь і остигну.
Софія (набік).
Як гидко, оі
Чацький (за колоною).
Гидкіше не знайти.
Ліза.
Не сором вам?
Молчалін.
Від батька чув я завсіди:
Поперше, догоджать на світі всім геть чистор
Хазяїну, де доведеться жить,
Начальнику, з ким буду я служить,
І служнику, щоб добре одяг чистив,
Швейцару, двірнику, щоб уникати зла,
Собачці двірника, щоб доброю була.
Ліза.
Та ви опікунів придбать чимало вміли!
Молчалін.
Тому й співаю так я про любов свою,
Щоб доньці догодить того, хто має силу
Л і з а.
Хто і годує, й напува,
І обдарує чином ще, бува?
Ходімо, досить вже розмов зо мною.
Молчалін.
Ходім любов ділить із кралею сумною.
Від серця щирого тебе дай обійму.
(Ліза не дається).
Вона — не ти... Чому?..
(Хоче йти, Софія не пускає).
Софія (майже пошепки; вся сцена напівголосом),
Ні кроку, чула я всю підлу цю розмову.
Це жах! Із соромом на стіни я дивлюсь.
Молчалін.
Софіє Павлівно...
Софія.
Не вимовте ні слова.
Мовчіть, бо я на все рішусь.
Молчалін (кидається на коліна. Софія відштовхує його).
Ах, ні! згадайте но! не гнівайтеся, гляньте і
Софія.
Не хочу згадувать, забути мрію лиш.
Ці спогади І вони як гострий ніж !
Молчалін (плазує коло її ніг).
О, згляньтеся !
Софія.
Падлючить годі, встаньте.
Що, що ви скажете, крім підлої брехні,
Огидний...
Молчалін.
О, зробіть же ласку !,.
Софія.
Ні. Ні. Ні.
Молчалін.
Це жарти все були, що я сказав, крім того...
Софія.
О, відійдіть, кажу, цю ж мить,
Я крик здійму, готова я до всього,
Щоб і себе, і вас згубить.
(Молчалін встає).
Віднині я немов вас і не знала.
Докорів, скарг, чи сліз моїх
Не дочекатись вам, о, ви не варті їх!
Та щоб у домі тут зоря вас не застала,
І щоб ніколи більш про вас я не чувала.
Молчалін.
Як ви накажете.
Софія.
Інакше розповім
Всю правду батечку з досади.
Бож ні собою я не дорожу, нічим.
Ідіть.— Стривайте, будьте раді,
Що в час побачень тих, у тиші у нічній,
Поводили себе ви тихо, не зухвало,
Скромніш, ніж вдень при людях то
бувало.
Зрадлива в вас душа, зухвальства менше
в ній.
Сама радію я, що все вночі узнала,
Що свідків тут нема докірливих в очах,
Як отоді, коли я непритомна впала,
Тут Чацький був...
Чацький (кидається поміж них).
Він тут, обманницеї
Ліза і Софія.
Ах! Ах!
(Ліза впускає з переляку свічку. Молчалін зникав у себе
в кімнаті).
ЯВА ТРИНАДЦЯТА
Ті ж, крім Молчаліна.
Чацький.
Так, знепритомніти, тепер воно в порядку,
Тепер причина є важлива для того,
Ось, врешті, як розв'язано загадку!
Ось жертва став я для кого!
Не знаю, як знайшов для люті край і міру і
І бачив, і не йняв я віри!
А любий, для кого і друга юних літ
Відкинуто, й жіночий страх і стид,
За двері утіка, як боягуз останній.
Ах, доля! таємниця в ній!
Людей з душею бич і кат лихий!—
Лише Молчаліним на світі раювання!
Софія (вся в сльозах).
О, не кажіть, це винна я в усім,
Та хто подумав би, що він такий лукавий !
Ліза.
Стук І галас І Боже мій, сюди біжить
весь дім.
Ваш тато, от подякує на славу.
ЯВА ЧОТИРНАДЦЯТА
Чацький, Софія, Ліза, Фамусов, юрба
слуг із свічками.
Фамусов.
Сюди! за мною! де вони?!
Свічок та ліхтарів тягни 1
Де ті домовики? Еа! все знайомі лиця!
Софія Павлівна це, донечка, дивіться!
Безстидниця! де! з ким! Ну, далебі вона,
Як мати та, покійниця жона.
Бувало я на крок відійду від старої,
Уже, диви, знайшла собі героя!
Та бійся бога! Як? І чим він підманув?
Сама ж його безумним називала!
Ні! дурість на мене, пітьма на очі впала,
Це змова все, і в змові також був
Він сам. і гості всі! О, доленько лихая!..1
Ч а ц ь к и й (до Софії).
Так вам ще дякувать за наклеп цей я маю?
Ф а м у с о в.
Гей, не крути, всі витівки дарма,
Хоч бийтесь —віри не пойму я.
Ти, Філько, дурість ти сама,
В швейцари призначив тетерю отакую,
Не знає ні про що, все байдуже йому.
Де був? куди подівся?
Сіней не зачинив чому?
І як ти не дочув ? І як не додивився ?
В роботу вас, на заслання усіх.
Мене продати всяк готовий.
(До Лізи).
Ти, бистроока, все від пустощів твоїх;
Ось він, Кузнецький міст, ті моди та обнови;
Коханцям помагать тебе там хто навчив?
Стривай, знайду й тобі розправу;
Ану, геть на село вгодовувать птахів!
З тобою вправлюсь теж я, донечко,
їй-право;
Ще зо два дні тут будеш ти сидіть,
А там не буть в Москві, поміж людей не жить.
Геть далі від такеньких хватів —
В село, до тітки, в глуш, в Саратов і
Там будеш вік свій вікувать,
За п'яльцями стирчать та житія читать.
А з вами я умовлюсь, пане,
Щоб шлях на цілий вік туди вам був
незнаний;
І доля буде вам така тепер, ачей,
Що скрізь покажуть вам дорогу до дверей:
Вже я поклопочусь, в усі ударю дзвони,
Я з клопотом оцим все місто оббіжу,
Щоб знали всі, оголошу;
Подам в сенат, до міністерств, до трону.
Чацький (після деякої мовчанки).
Не стямлюсь... в розум не прийду,
І слухаю, не розумію.
Пояснень начебто усе від когось жду...
Думки у розладі... стовпію і німію...
(Із запалом).
Сліпець! від кого це я вдячності хотів!
Спішив !.. летів! дрижав І от щастя, думав,
близько.
Кому я так вклонявсь, і так схилявся низько,
І сипав стільки ніжних слів!
А ви! о, боже мій 1 Кого ж ви покохали,
Хто став, подумати, обранцем ваших мрій !
Ви вабили спокусою надій.
А краще просто б ви сказали,
Що обернули ви минуле все на сміх!?
Що пам'ять вам набридла навіть
Тих серця поривів і почуттів, яких
Ні далечінь мене не мала сил позбавить,
Ані розваги ті, ні зміна місць весь час.
Я марив ними, жив, і дихав тільки ними!
Чом не сказали ви, що мій приїзд до вас,
Мій вигляд і слова огидні, навіть ім'я? —
Зв'язки із вами всі я розірвав би сам
І перше, ніж піти від вас в розлуку,
Собі не завдавав би муки,
Розгадуючи, хто зробився любим вам...
(Глузливо).
Ви помиріться з ним, причин на те багато.
Себе крушити, й для чого!
Подумайте, завжди ви можете його
Як ляльку сповивать, за ділом посилати,
Муж-козачок, слуга із жінчиних пажів,
Високий ідеал московських всіх мужів.—
Та годі!., гордий я з цього розриву з вами.
Ви ж, батечку, що так замріялись в чинах:
В незнанні й далі спіть облудливими снами,
Я свататись до вас не маю і в думках.
Знайдеться інший, без догани,
Низький підлиза і ділок,
Якому тесть — в усім зразок,
Одна обом ціна і шана!
Так! став тверезий я ізнов.
За вітром рій надій, і впав з очей покров..
Тепер була б якась відрада
На доньку з батьком, на того
Коханця, що дурніш його
Нема, й на світ весь вилить жовч, досаду!
Де опинився я! Серед яких людців!
Усі женуть! кленуть! юрба лихих катів,
В коханні зрадників, у лютості невтомних,
Отих базікал безсоромних,
Розумних недотеп, лукавих простаків,
Старух зловісних, стариків,
Що порохнявіють над власною брехнею,
Здурів я, кажете ви зграєю всією,—
О, справді, чудо буде з тим,
Хто з вами день пробуть зуміє,
Повітрям дихавши одним,
І розум в кому заціліє,
Геть із Москви! Сюди я більше ні на крок!
Біжу, не озирнусь, піду шукати, де то
Є в світі почуттям зневаженим куток!
Карету дай, карету!
(Виїздить).
ЯВА П'ЯТНАДЦЯТА
Ті ж, крім Чацького,
Фамусов.
Ну, що? Не бачиш ти, що з глузду
з'їхав він?
Сам був з тобою.
Безумний! що наплів! і скільки кинув кпин і
Підлизайтесть! і на Москву з грозою!
На той світ ти вже заженеш менеї
Ох, доленька до мене надто гнівна!
Ах! боже мій І Що ж говорить почне
Княгиня Мар'я Олексівна!
Кінець