Пан Ібрагім та квіти Корану - Шмітт Ерік-Емманюель

Ерік-Еммануель ШМІТТ

ПАН ІБРАГІМ ТА КВІТИ КОРАНУ

Повість

(пер. Олена Борисюк)

Брюно Аврааму Кремеру

В одинадцять років я розбив свою свинку і пішов до повій.

Моя свинка була блискучою порцеляновою скарбничкою кольору блювотиння, зі щілиною, в яку можна вкинути монетку без жодної можливості її звідти дістати. Мій тато вибрав саме її з єдиної причини, яка чітко відповідала його життєвому кредо: гроші існують для того, щоб їх зберігати, а не цвиндрити.

У свинячому череві лежало двісті франків. Чотири місяці роботи.

Якось уранці, перед тим, як піти до ліцею, тато сказав:

— Мойсею, я щось не розумію… я не дорахувався грошей… відтепер усі свої витрати на покупки записуватимеш у кухонний зошит.

Значить, йому було замало лаяти мене як у ліцеї, так і вдома, змушувати мити, вчитися, готувати їсти, ходити за покупками, жити самому у великій, похмурій, порожній квартирі, позбавленому любові, бути скоріше рабом, ніж сином адвоката без справ і дружини, треба було ще зробити мене злодієм! Оскільки мене вже все одно запідозрили у крадіжці, залишилося це тільки зробити.

Отож усередині скарбнички було двісті франків. І двісті франків коштувала дівчина з Райської вулиці. Такою була ціна за перехід у статус чоловіків.

Перші дівчата попросили показати посвідчення особи. Незважаючи на мій голос і вагу (я був здоровий, як мішок із солодощами), вони сумнівалися щодо заявлених шістнадцяти років — мабуть, бачили, як усі останні роки я тут проходив і підростав, тягнучи сітку з продуктами.

У кінці вулиці, під навісом будинку стояла новенька. Вона була повненькою і гарненькою, як із картинки. Я показав їй гроші. Вона посміхнулась.

— А тобі вже є шістнадцять?

— Так… від сьогоднішнього ранку.

Ми піднялися. Я не міг повірити. Дівчині було двадцять два роки, старувата, зате вся моя. Спершу вона пояснила, як треба митися, потім — як кохатися…

Звісно, я все це вже знав, але дозволив їй розказати, щоб вона почувалася розкуто; крім того мені подобався її голос, трішки вуркотливий і сумний. Впродовж усього часу я був на межі втрати свідомості. Наприкінці вона ніжно погладила мене по голові і сказала:

— Ти мусиш повернутись і принести мені якийсь даруночок.

Це майже повністю розвіяло мою радість: я геть забув про подарунок. От маєш, я став чоловіком, пройшов посвяту між жіночими стегнами й ледве тримався на тремтячих ногах, а проблеми вже почалися: я геть забув про славнозвісний даруночок.

Я бігом повернувся додому, ввірвався у свою кімнату і став озиратися, шукаючи, що цінного я можу подарувати, а потім швидко побіг назад на Райську вулицю. Дівчина все ще стояла під навісом. Я вручив їй свого плюшевого ведмедика.

Майже у той самий час я познайомився з паном Ібрагімом.

Пан Ібрагім завжди був старим. Жителі Голубої вулиці та вулиці Фобур-Пуасоньєр одностайно проголосують, що на їхній пам'яті, з восьмої години ранку до півночі, завжди бачили пана Ібрагіма в його бакалійній крамничці, згорбленим між касою і миючими засобами, одна нога у вузькому проході, друга — під коробками з сірниками; одягненим у сіру робу поверх білої сорочки, з зубами кольору слонової кістки, прихованими під тоненькими вусиками, очима кольору зеленувато-коричневих фісташок, трохи світліших, ніж його брунатна шкіра, поплямована мудрістю.

Усі ж бо вважали пана Ібрагіма мудрецем. Безперечно, тому, що принаймні впродовж сорока років він був Арабом на єврейській вулиці. Безперечно, тому, що він багато посміхався і мало говорив. Безперечно, тому, що він, здавалося, зміг уникнути звичної метушливості смертних, особливо таких смертних, як парижани: ніколи не рухався, як гілка, прищеплена до табуретки, ніколи ні перед ким не прибирав прилавок і зникав невідь-де між дванадцятою годиною ночі й восьмою ранку.

Отож я щодня робив покупки і готував їсти. Я купував тільки консерви. Я їх купував щодня не тому, що хотів, аби вони були свіжі, а тому, що мій батько залишав грошей не більше як на один день, а потім — так простіше готувати.

Відколи я почав обкрадати свого батька, щоб покарати його за те, що він мене в цьому запідозрив, я почав красти і в пана Ібрагіма. Мені було трохи соромно, але, щоб перебороти свій сором, розплачуючись, я цілеспрямовано думав:

— Зрештою, це всього-на-всього Араб!

Я щодня дивився в очі панові Ібрагіму, і це мене підбадьорювало.

— Зрештою, це всього-на-всього Араб!

— Я не араб, Момо, я родом із Золотого Півмісяця[1].

Я зібрав свої покупки і вискочив, приголомшений, на вулицю. Отже, пан Ібрагім читає мої думки! А якщо він читає мої думки, то, можливо, знає, що я його обкрадаю?

Наступного дня я не приховав жодної консерви, зате запитав його:

— Золотий Півмісяць — це де?

Зізнаюсь, я цілу ніч уявляв, як пан Ібрагім сидить на одному ріжку Золотого Півмісяця і ширяє в зорянім небі.

— Так називається територія, яка тягнеться від Анатолії до Персії, Момо.

Наступного ранку я додав, дістаючи гаманець:

— Мене звуть не Момо, а Мойсей.

Назавтра вже він додав:

— Я знаю, що ти Мойсей, тому й називаю тебе Момо, бо це звучить менш претензійно.

Наступного дня, рахуючи сантими, я запитав:

— А вам що до того? Мойсей — єврейське ім'я, а не арабське.

— Я не араб, Момо, я мусульманин.

— То чому ж усі називають вас Арабом вулиці, якщо ви не араб?

— Араб, Момо, означає "той, чия бакалійна крамничка відчинена з восьмої години ранку до півночі і навіть у неділю".

Отак точилася наша розмова. По фразі на день. Нам нікуди було поспішати. Бо він був старим, а я — молодим. І раз на два дні я цупив баночку консервів.

Гадаю, у нас пішов би рік чи два на годину розмови, якби одного разу ми не зустріли Бріджит Бардо.

На Голубій вулиці — як у вулику. Рух транспорту зупинено. Дорогу перекрито. Знімають фільм.

Усі особи чоловічої та жіночої статі, що проживають на вулицях Голубій, Метеликів і Фобур-Пуасоньєр, — у повній готовності. Жінки хочуть перевірити, чи вона справді така гарна, як кажуть; чоловіки не годні й думати, їхній розум затиснуто ширінкою штанів. Бріджит Бардо тут! Сама Бріджит Бардо!

Я ж прилип до вікна. Дивлюся на неї, і вона нагадує мені сусідську кицьку з п'ятого поверху, маленьку гарненьку кішечку, яка полюбляє розлягтися на балконі на осонні і, здається, живе, дихає та кліпає очима лишень заради того, щоб викликати захоплення. Придивившись, я виявляю, що вона також дуже схожа на повій із Райської вулиці, не усвідомлюючи, що насправді це повії з Райської вулиці копіюють Бріджит Бардо, щоб привернути увагу клієнтів. Я просто чманію, коли зауважую, що пан Ібрагім вийшов на поріг крамнички. Вперше в житті — принаймні відколи я існую — він зліз зі своєї табуретки.

Надивившись на те, як маленьке звірятко на ймення Бардо викручується перед камерами, я пригадую вродливу блондинку, якій тепер належить мій ведмедик, і вирішую спуститися до пана Ібрагіма, щоб скористатись його неуважністю й поцупити кілька баночок консервів. Катастрофа! Він знову повернувся до своєї каси. Його очі сміються, коли він розглядає Бардо з-за пачок мила та прищепок. Я ніколи раніше не бачив його таким.

— Ви одружені, пане Ібрагіме?

— Так, звісно, я одружений.

Він не звик, щоб йому ставили запитання.

Тієї миті я міг заприсягтися, що пан Ібрагім не такий уже й старий, як усі гадають.

— Пане Ібрагіме, уявіть, що ви пливете в одному човні з дружиною і Бріджит Бардо. Човен починає тонути. Що ви робитимете?

— Б'юсь об заклад, що моя дружина вміє плавати.

Я ніколи не бачив, щоб очі так сміялись, його ж очі сміялися, вони заходилися реготом, що розносився луною.

Раптом, як по бойовій тривозі, пан Ібрагім виструнчився: до крамниці зайшла Бріджит Бардо.

— Добрий день, пане, у вас є вода?

— Звичайно, панно.

І тут сталося неймовірне: пан Ібрагім підвівся, щоб узяти на полиці та принести їй пляшку води.

— Дякую, пане. Скільки з мене?

— Сорок франків, панно.

Бріджит відсахнулася. Я також. Пляшка води коштувала тоді два франки, не більше.

— Я не знала, що вода тут така рідкість.

— Рідкістю є не вода, панно, а справжні зірки.

Він сказав це з таким шармом і такою невідпорною усмішкою, що Бріджит Бардо зашарілася, дістала сорок франків і пішла.

Я не міг отямитися.

— Ну, ви й нахабні, пане Ібрагіме.

— Що ж, мій маленький Момо, треба ж комусь відшкодувати всі ті баночки консервів, що їх ти у мене поцупив.

Відтоді ми й стали друзями.

Звісно, від цієї миті я міг би красти консерви десь інде, але пан Ібрагім узяв з мене обіцянку:

— Момо, якщо ти повинен красти й далі, то продовжуй це робити у мене.

Протягом наступних днів пан Ібрагім розказав мені безліч способів, як витягти гроші в батька непомітно для нього: подавати старий учорашній, а то й позавчорашній хліб, попередньо потримавши його у духовці; додавати до кави цикорій, потроху збільшуючи дозу; повторно запарювати використані пакетики чаю; розводити його звичне "Божоле" вином за три франки і на завершення — справжня ідея, з тих, яка підтвердила, що пан Ібрагім був експертом у мистецтві діставати інших, — замінити домашній паштет собачими консервами.

Завдяки втручанню пана Ібрагіма світ дорослих дав тріщину, і однорідна незмінна стіна, на яку я щоразу наражався, пропала — крізь утворену щілину мені простягли руку.

Я знову зекономив двісті франків і тепер зможу довести собі, що став чоловіком.

Я йшов Райською вулицею прямісінько до навісу, під яким стояла нова власниця мого ведмедика. Я приніс їй подаровану мені черепашку, справжню черепашку, привезену з моря, справжнього моря.

Дівчина мені усміхнулась.

У цю мить з алеї вигулькнув чоловік, що біг, наче пацюк, а за ним із криком повія:

— Украли! Моя сумочка! Ловіть злодія!

Не вагаючись ні хвилини, я витягнув ногу вперед. Злодій розпластався за кілька метрів. І я наскочив на нього.

Злодій подивився на мене і, побачивши, що я ще дитя, посміхнувся, наміряючись дати мені прочухана, та оскільки на вулицю вигулькнула дівчина, горлаючи дедалі гучніше, він схопився на ноги і змився. На щастя, крики повії мене врятували.

Похитуючись на високих підборах, дівчина підійшла ближче. Я простягнув їй сумку, яку вона радісно притиснула до пишних грудей, що вміли так гарно колихатися.

— Дякую, хлопчику. Як я можу тобі віддячити? Хочеш спробувати разок?

Вона була старою.