Пан Ібрагім та квіти Корану - Шмітт Ерік-Емманюель

Наприклад, упродовж трьох років, для цього потрібно…

— Коли я кажу, що хочу купити автомобіль, це означає, що я можу собі це дозволити. Я плачý готівкою.

Пан Ібрагім образився. Поза сумнівом, цей продавець робив промах за промахом.

— Тоді випишіть нам чек на…

— Так, годі! Ще раз повторюю, я плачу готівкою. Грошима. Справжніми грошима.

Він виклав на стіл пачки купюр, красиві пачки старих купюр, упаковані у пластикові мішечки.

У продавця перехопило подих.

— Але… але… ніхто не платить готівкою… це неможливо…

— Чому, хіба це не гроші? Я їх без проблем приймав до каси, то чому ж ви відмовляєтесь? Момо, ми зайшли у серйозний гараж?

— Гаразд. Зробімо таким чином. Ми доставимо вам авто за два тижні.

— Два тижні? Це неможливо: за два тижні я можу померти!

Через два дні машину підігнали під крамничку… Пан Ібрагім знав, як домогтися свого.

Коли пан Ібрагім сів у машину, він почав делікатно тиснути на всі команди довгими тонкими пальцями; потім витер чоло, його шкіра набула землистого відтінку.

— Я не пригадую, як це робиться, Момо.

— Але ж ви уміли?

— Давним-давно разом із моїм другом Абдулою. Але…

— Що "але"?

— Але тоді машини були не такими.

Пан Ібрагім ніяк не міг отямитися.

— Скажіть-но, пане Ібрагіме, машини, на яких ви вчилися, часом не були запряжені кіньми?

— Ні, мій маленький Момо, віслюками. Так, віслюками.

— А ваші права, які ви показували, що то було?

— Гм-м-м… старий лист від мого друга Абдули, в якому він розказував про те, як минув збір урожаю.

— То ми в лайні!

— Ти це сказав, Момо.

— А у вашому Корані не знайдеться, як завше, відповіді, що нам робити далі?

— Таке скажеш, Момо, Коран — це не підручник із механіки. Він корисний для душі, а не для купи металу. Крім того, у Корані всі подорожують на верблюдах!

— Та не нервуйтеся ви так, пане Ібрагіме.

Нарешті пан Ібрагім вирішив, що ми ходитимемо на заняття з водіння авта разом. Оскільки я був неповнолітнім, офіційно вчився він, а я сидів у задньому ряду, не гублячи ані крихти з пояснень інструктора.

Щойно заняття закінчувалися, ми виводили нашу машину і я сідав за кермо. Ми їздили по нічному Парижу, аби уникнути бурхливого руху автомашин.

У мене виходило дедалі краще.

Нарешті настало літо, і ми вирушили в дорогу.

Тисячі кілометрів. Ми перетинаємо Європу по її південній стороні. Вікна відчинені. Ми прямуємо на Близький Схід. Неймовірно, яким цікавим стає світ, коли подорожуєш із паном Ібрагімом. Оскільки я закляк за кермом і зосередив усю увагу на дорозі, він описував навколишні пейзажі, небо, хмари, села, жителів. Балаканина пана Ібрагіма, його ламкий, як цигарковий папір, голос, пікантний акцент, óбрази, вигуки, подив, що змінюється диявольським лукавством, — ось чим виявляється для мене шлях, що веде з Парижа до Стамбула. Я не бачив Європи, я її тільки чув.

— Ого, Момо, ми потрапили у країну багатіїв, тут є урни для сміття.

— Урни? То й що?

— Коли хочеш знати, в якій місцевості — багатій чи бідній — ти перебуваєш, зверни увагу на урни для сміття. Якщо ти не бачиш ані сміття, ані урн, то там живуть дуже багаті. Якщо бачиш урни для сміття, але не бачиш сміття, то просто багаті. Якщо бачиш купи сміття довкола урн, то ці місця не багаті й не бідні, а туристичні. Якщо ж бачиш сміття, а урни відсутні, то це бідні місця. А якщо люди живуть у смітті, то вони дуже й дуже бідні. Ну а тут живуть багатії!

— Ну звісно, адже це Швейцарія!

— Тільки не по автостраді, Момо, прошу тебе, не по автостраді. Автострада означає: проїжджайте, тут нема на що дивитись. Автостради для дебілів, які хочуть дістатися з одного пункту до іншого за найкоротший відтинок часу. Нас цікавить не геометрія, а подорож. Шукай красиві дороги, які показують усе, що тільки можна побачити.

— Зразу видно, що не ви ведете машину, пане Ібрагіме.

— Послухай, Момо, якщо ти не хочеш нічого бачити, то сідай на літак, як усі інші.

— А тут живе біднота, пане Ібрагіме?

— Так, це Албанія.

— А тут?

— Зупини машину. Відчуваєш? Тут пахне щастям, це Греція. Люди тут не метушливі, вони не кваплячись спостерігають, як ми проїжджаємо, вони дихають. Бачиш-но, Момо, все своє життя я багато працював, але робив це повільно, не кваплячись, я не гнався за прибутком і потоком клієнтів, ні. Повільність — от секрет щастя. Що ти збираєшся робити у житті?

— Не знаю, пане Ібрагіме. Що ви скажете про імпорт-експорт?

— Імпорт-експорт?

Тут я явно заробив очко, віднайшовши магічне слово. Пан Ібрагім смакував це серйозне і водночас авантюрне слово "імпорт-експорт", що асоціювалося з подорожами, кораблями, посилками, великими сумами обороту; слово таке ж вагоме, як і його розкотисте "р": імпорт-експорт!

— Познайомтеся з моїм сином Момо, який у майбутньому займатиметься імпортом-експортом.

Ми грали у різні ігри. Він заводив мене в релігійні споруди з зав'язаними очима, аби я вгадав релігію на запах.

— Тут пахне воском, ми в католицькому храмі.

— Так, це храм Святого Антонія.

— Пахне ладаном, тут — православні.

— Твоя правда, ми у Святій Софії.

— А тут чути ногами, ми в мусульманському храмі. Ой, як тут сильно смердить…

— Що? Ми в Голубій мечеті! Місце, пропахле духом тіла, не гідне тебе? Хіба ти і твої ноги ніколи не тхнуть? Ти гидуєш місцем для молитви, що пахне людьми, зроблене для людей, з людьми всередині? Та в тебе паризькі замашки! Мене ж цей аромат шкарпеток заспокоює. Я кажу собі, що не хочу нікого іншого, крім мого сусіда. Я відчуваю запах себе і запах усіх нас, отже, я одразу ж краще себе почуваю!

Починаючи від Стамбула, пан Ібрагім говорив дедалі менше. Він був зворушеним.

— Скоро ми приїдемо до моря, звідки я родом.

Щодня він просив їхати дедалі повільніше. Він хотів насолодитися. А ще йому було страшно.

— Де воно, море вашої батьківщини, пане Ібрагіме? Покажіть мені на карті.

— Дай мені спокій із тими картами. Момо, ми ж не в ліцеї!

Ми зупинились у гірському містечку.

— Я щасливий, Момо. Ти зі мною, і я знаю, щó є в моєму Корані. Тепер я хочу повести тебе на танці.

— На танці, пане Ібрагіме?

— Треба. Обов'язково. "Серце людини — як та пташка, закрите у клітці тіла". Коли ти танцюєш, серце співає, як пташка, що прагне розчинитись у Богові. Ходімо у теке.

— Куди?

— Який кумедний танцювальний майданчик! — сказав я, переступаючи поріг.

— Теке — це не танцмайданчик, а монастир. Момо, постав своє взуття сюди.

І саме тут я вперше побачив чоловіків, що крутилися довкола себе. Дервіші були одягнені у широкі, важкі й водночас гнучкі вбрання блідого кольору. Звучав барабан. І монахи перетворювалися на дзиґи.

— Бачиш, Момо! Вони крутяться довкола себе, довкола свого серця, у якому присутній Бог. Це — наче їхня молитва.

— Ви називаєте це молитвою?

— Так, Момо. Вони втрачають усі земні орієнтири, силу тяжіння, яку називають рівновагою, вони стають смолоскипами, що віддають себе великому вогню. Спробуй, Момо, спробуй. Роби, як я.

І ми обоє почали крутитися.

Під час перших обертів я казав собі: "Я щасливий із паном Ібрагімом". Потім я подумав: "Я більше не серджуся на батька за те, що він пішов". А наприкінці я навіть подумав: "Зрештою, у моєї мами не було іншого вибору, як…"

— Ну, що, Момо, ти відчув щось прекрасне?

— Так, це неймовірно. Накопичена в мені лють танула. Якби барабани не зупинились, я, можливо, розібрався б в історії з мамою. Пане Ібрагіме, мені було так приємно молитися, незважаючи на те, що я волів би не знімати кросівок. Що важчим стає тіло, то легшим стає дух.

Відтоді ми часто зупинялися, щоб потанцювати в теке, які знав пан Ібрагім. Він іноді не кружляв, а, примруживши очі, обмежувався чашечкою чаю, я ж крутився завжди як навіжений. Точніше, я кружляв, аби стати менш навіженим.

Увечері, виходячи на майдан у центрі села, в якому ми зупинилися, я щоразу намагався трохи поговорити з дівчатами. Я докладав якнайбільше зусиль, але щось воно не дуже спрацьовувало, тоді як усміхнений пан Ібрагім, нічого не роблячи і зберігаючи лагідний та спокійний вигляд, попивав свій лікер "Сузі" з анісовим сиропом і вже менш як за годину збирав купу людей довкола себе.

— Ти робиш забагато рухів, Момо. Якщо хочеш мати друзів, не треба рухатись.

— Пане Ібрагіме, як ви вважаєте, я вродливий?

— Ти дуже вродливий, Момо.

— Ні, я не це мав на увазі. Як ви гадаєте, чи я достатньо вродливий, щоб подобатися дівчатам… не платячи грошей?

— За кілька років вони платитимуть за тебе!

— Проте… наразі… попит невеликий…

— Нічого дивного, Момо, бачив би, як ти за це берешся. Ти дивишся на дівчат так, ніби хочеш сказати: "Бачите, який я вродливий". Тож, звісно, вони з тебе сміються. А ти повинен дивитися на них так, наче хочеш сказати: "Я ніколи не бачив вродливішої дівчини". У нормального чоловіка, маю на увазі такого, як ти чи я, а не Алена Делона чи Марлона Брандо, його краса — це краса, яку ти знаходиш у дівчині.

Ми спостерігали, як сонце опускається за гори і небо стає фіолетовим. Тато дивиться на вечірню зорю.

— Перед нами, Момо, була поставлена драбина, щоб звільнитися. Спершу людина була мінералом, потім рослиною, потім твариною — причому останнього вона ніяк не може забути і часто схильна знову нею стати, — а потім вона стала людиною, наділеною свідомістю, розумом і вірою. Уявляєш, який шлях тобі довелося пройти від пилу до того, ким ти є сьогодні? І згодом, пройшовши свій стан людини, ти станеш ангелом. Ти покінчиш із землею. Під час танцю в тебе виникає передчуття цього переходу.

— Мабуть. Принаймні я нічого не пригадую. А ви, пане Ібрагіме, пам'ятаєте, як були рослиною?

— А що, по твоєму, я роблю, коли годинами непорушно сиджу на табуретці у крамничці?

Потім настав той знаменний день, коли пан Ібрагім повідомив мені, що ми прибуваємо до моря, де він народився, і зустрінемося з його другом Абдулою. Він був збуджений, наче юнак, і, щоб зорієнтуватися, хотів спершу піти туди сам, тож попросив мене почекати під оливковим деревом.

То була пора сієсти. Я заснув, притулившись до стовбура.

Коли я прокинувся, день уже добіг кінця. Я чекав на пана Ібрагіма до півночі.

До ближнього села я пішов пішки. Коли опинився на площі, до мене заспішили люди. Я не розумів їхньої мови, але вони говорили дуже емоційно і, здавалося, добре мене знали. Вони завели мене у великий дім.