Лихо з розуму (Горе з розуму) - Грибоєдов Олександр

*
(Виходить боковими дверима).
ЯВА ТРИНАДЦЯТА
Ліза, потім входить Софія.
0 ф І я.
Була у батечка, нема нікого там.
Сьогодні хвора я, не вийду до обіду.
Скажи Молчаліну, як не намислить сам,
Що жду, нехай мене одвіда.
(Виходить до себе).
ЯВА ЧОТИРНАДЦЯТА
Ліза.
1 з а.
Нуі й люди тут, всі, як один!
До нього — та, до мене — він,
А я... та тільки я кохання смерть боюся!
А як не покохать буфетчика Петруся!
Кінець другої дії
ДІЯ ТРЕТЯ
ЯВА ПЕРША
Чацький, потім Софія.
Чацький.
Діждусь її, й признатися примушу:
Молчалін? Скалозуб? Хто, врешті,
любий їй ?
Як пень, Молчалін був дурний!..
Нікчемну мав він душу!
Розумний став хіба?.. А той —
Хрипкий горлань, фагот, герой
Мазурки і маневрів, чадо слави?..
Грать в піжмурки — кохання справа,
Мені ж...
(Входить Софія).
Ви тут? Я стріти вас,
По щирості, бажав.
Софія (про себе).
Не до ладу якраз.
79
Звичайно, не мене шукали?
Софія.
*Я не шукала вас.
Чацький.
Хотів я, щоб сказали,
Хоч, може, вас мені питать не слід:
Кого ви любите?
Софія.
Ах! боже! цілий світ!
Чацький.
Та хто дорожчий вам?
Софія.
Багато з тих, що знаю...
Чацький.
Всі більш, ніж я?
Софія.
Так, дехто, не ховаю.
Ч а ц & к и й.
Чого я жду? Що їй до мук моїх?
Мені петля, а їй це сміх.
Софія.
Послухайте, ось вам правдиве слово.
Лише вам дивним здався хтось,
Без вас уже не обійшлось,
Вже дотеп з ваших уст готовий,
А ви самі...
Смішним здаюсь вам? чи не так?
Софія.
Так 1 погляд, що усім навіять прагне ляк,
І тон уїдливий, в вас цих прикмет
багато.
А не завадило б себе в страху держати.
Чацький.
Дивак я — хай; хто ж не дивак?
Де крихти розуму не вишукать ніяк,
Молчалін, приміром.,.
Софія.
Допік він вам ізнову;
Помітно, жовчю ви оббризкать всіх готові,
Так буде краще вас лишить насамоті.
Чацький (затримує ЇЇ).
Чекайте ноі
(Набік).
Прикинусь раз в житті.
(Голосно).
Ну, сперечатися покинем,
Зазнав Молчалін кривд, і я казав пусте;
Тоді одне він був, а нині став не те:
Багато на землі підвладного є змінам —
І клімат, й уряди, і в головах мозки.
Поважні люди є, а не були тямкі:
Хто кепський був вояк, а хто лихий піїта
А хто.., Боюсь сказать, та думка всього світу,
Що кожен з них, в останній надто час,
^Збив'ать став зорі з неба враз.
Хай у Молчаліні є хист, є розум смілий,
А є в нім почуття ? той запал ?
пристрасть та?
Щоби, крім вас, йому світ цілий
Здавався тлін і суєта,
Щоб не вгавала в нім кипіти
Кров серця, прагнучи лиш вас ?
-Щоб думав про одне, нагоди ждав весь час
Вам першій в світі догодити ?
Я почуваю це, не висловлю я сам,
Те, що в мені тепер горить, кипить злобою,
Не побажав би я і власним ворогам,
А він?., змовчить, схилившись головою.
Тихенький, чи ж бува меткий хоч хто
з таких?
Бог знає, що в ньому ви розшукали";
Властивостей йому ви надавали тих,
Що в голові його одвіку не бувало.
І скільки гарного всього
Самі ви додали, милуючись з нього;
Нічим пін не згрішив, ви в сто разів
грішніші,
Ні! хай розумний він, дедалі розумніший,
Та вас чи вартий він? одне скажіть мені,
Щоб спокійніш я міг цю пережити втрату,
Мені, що з вами зріс і бачив дні ясні,
Як другу вашому, як брату,
Дозвольте, щоб дізнавсь я сам;
А там
Себе врятую вже якось од божевілля;
Од вас піду в далекі мандри знов,
Щоб охолонути, не думать про любов,
В розвагах забуття шукати і дозвілля.
Софія (сама до себе).
От лихо, з розуму звела 1
(Вголос).
Що ж прикидатись?
Молчалін без руки допіру міг зостатись,
Гарячу участь я тому взяла;
А ви, з'явившись на цю пору,
Забули зовсім, що до всіх
Ласкаво ставитися можна без розбору;
Та, може, правда й є у здогадках оцих,
І буду палко я його обороняти.
Скажу вам я: чи ж можна без вузди
Тримати свій язик завжди,
До всіх зневаги не ховати?
І найсмирніший вам —як в оці сіль!.. Чого?
При вас згадають про нього —
Ви й раді жартами його шпигати.
Все жарти І цілий вік! о, їх у вас багато!
Чацький.
АхІ боже мій! скажіть, невже я з тих,
Що їм в житті все тільки сміх?
Сміюсь, коли зустрінуся з такими,
Та більше я нудьгую з ними.
Щодо Молчаліна, він не хибує цим,
Напевне, в ньому ви знайшли б чимало,
Якби зійшлися ближче з ним.
Чацький (з запалом).
А ви чому близькі до нього раптом стали?
Софія.
Це доля: нас сам бог з'єднав.
Він другом всім у нас у домі скоро став;
При батечку три роки служить.
Той марно сердиться, бува,
А він мовчить собі, хоч як його паплюжать,
Лише додолу голова,
І не охота
Йому веселощів шукати гомінких,
Ні, він не відійде ні кроку від старих;
Нам забавки, сміхота,
Він з ними цілий день, бодай не до того,
Все гг/ае...
Чацький.
День сидить і грає І
Мовчить, як лає хто його !
(Набік).
Вона його не поважає.
Софія.
Звичайно, розуму того нема,
Що геній для когось, а для когось чума,
Чий блиск і засліпить, та швидко остогидне,
Що лає в світі всіх, хто тільки в око впав,
Щоб світ хоч щось і про нього сказав;
Чи розум отакий сім'ю вщасливить рідну ?
Чацький.
Сатира і мораль, як видно, сенс цього ?
(Набік).
Вона не цінить й в гріш його.
Софія..
Приваблює собою,
Нарешті, він: поступливий, незлий,
Обличчя сповнене спокою,
Душа, як сніг, і вад немає в ній;
Чужих не судить, не картає,
Ось я за що його люблю.
Чацький (набік).
Ще б пак! і трохи не кохає.
(Уголос).
Як треба, я вам підсоблю
Молчаліна намалювати;
Та Скалозуб? Такого пошукати!
Прихильник армії, вояк,
І пряминою стану.
Й лицем герой він, чи не так?
Софія.
Та не мого роману.
Чацький.
Не вашого? Ви загадка якась.
ЯВА ДРУГА
Чацький, Софія, Ліза.
Ліза (пошепки).
Услід мені сюди до вас
Йде Олексій Степанич.
Софія.
Мушу йти я,
Лишу вас, бо не терпить час.
Чацький.
Куди?
Софія.
Жде перукар.
Чацький.
Бог з ним.
Софія.
Він щипці гріє.
Чацький.
Та хай...
Софія.
Ні, ми гостей на вечір нині ждем.
Чацький.
Бог з вами, знов мені ту ж загадку рішати.
Заглянути до вас дозвольте у кімнату,
Ні, не надовго, на коротку мить,
Повітря, стіни —все відчути!..
Зогрітись зможу я і трохи відпочить
У спогадах про те, чого не повернути!
Хвилини, може, з дві я залишуся там,
А потім, зважте но, в Англійськім бувши
клубі,
Я там пожертвую дні цілі балачкам,
Про хист Молчаліна, про все, що в Скалозубі...
(Софія стискує плечима, виходить до себе і замикається, за
нею й Ліза).
ЯВА ТРЕТЯ
Чацький, потім Молчалін.
Чацький.
Молчалін любий їй! Хто міг би зрозуміть?
А чим не муж? Ну, розуму замало;
Та щоб дітей плодить,
Ще розуму не бракувало.
Готовий до послуг, рум'яний, очі вниз,
(Входить Молчалін).
Навшпиньки ось іде, з убогими словами,
Якими чарами до неї в серце ^вліз!
(Звертається до нього).
Нам, Олексій Степановичу, з вами
Двох слів сказать не довелось..
Як у житті вам повелось ?
Турбот і лиха не зазнали ?
Молчалін.
Все, як раніш.
Чацький.
А як раніш бувало?
Без змін, все навичка стара...
Чацький.
Все від пера до карт? од карт та до пера?
І чергування те ж припливів і відпливів?
Молчалін.
Скажу, від інших не відстав,
Відколи перейшов на службу до архівів,
Три нагороди вже дістав.
Чацький.
Все вабить шана вас і знатність?
Молчалін.
Ні, свій талант у всіх...
Чацький.
4 У вас?
Молчалін.
Два-с:
Розважливість і акуратність.
Чацький. "
Найкращі, справді, два! і варті
наших всіх.
Молчалін.
В чинах вам не щастить, не досягли ви їх ?
Чацький.
Чини в людей бо діставати,
А люди можуть прогадати.
Молчалін.
Як дивувались ми!
У чому ж диво тут?
Молчалін.
Жаліли вас.
Чацький.
То зайвий труд.
Молчалін.
Татьяна Юр'ївна розповіла достоту,
Вернувшись з Петербурга, нам,
Які зв'язки ви мали там,
Але порвали...
Чацький.
їй яка турбота?
Молчалін.
Татьяні Юр'ївні!
Чацький.
Чужа мені вона.
Молчалін.
Татьяна Юр'ївна!!
Чацький.
Ми й разу не зустрілись.
Чув, пустомовне щось.
Молчалін.
Чи ви не помилились?
Татьяна Юр'ївна!!! Та хто ж її не зна?
З усіх значних, що є в окрузі,
Всі рідні їй, і всі їй друзі;
її о дві дати я б радив щиро вам.
Навіщо ж?
Молчалін.
Так! Бува, знаходим там,
Де ми й не мріяли, опіку й допомогу.
Чацький.
Я їжджу до жінок, та тільки не для того.
Молчалін.
Гостинна! лагідна! всіх пестить! приверта!
Як в неї бал—ні в чім нестачі,
З різдва всю зиму до поста,
І влітку свята ще на дачі.
Ну, справді, що б то вам в Москві
у нас служить?
І нагороди брати й весело пожить?
Чацький.
Коли до діла візьмусь, не жартую;
Як пустувать, тоді пустую;
А плутати оці два ремесла
Охочих сила є; та я не з їх числа.
Молчалін.
Пробачте. А проте, в тім не вбачаю вади;
Ось сам Фома Фомич, знайомий вам?
Чацький.
Ну, що ж?
Молчалін.
При трьох міністрах мав таку значну посаду;
І він тепер у нас...
Атож!
Нікчема, не знайти таких пустоголових.
Молчалін.
Як можна! стиль його тут править за
взірець!
Читали ви?
Чацький.
Дурниць я не читець,
А й поготів зразкових.
Молчалін.
Ні, я так прочитав, мов кращу із книжок;
Я не з майстрів пера... —
Чацький.
Так, всі на те прикмети.
Молчалін.
І висловить своїх не смію я думок.
Чацький.
Навіщо ж ці секрети?
Молчалін.
Я молодий, тож мислить сам
Не смію я, признаюсь вам.
Чацький.
Та змилуйтесь, хіба ми з вами діти;
Чужою думкою весь час навіщо жити?
Молчалін.
Коли залежний ти, то й залишайсь такий.
Чацький.
Навіщо ж треба так?
Молчалін.
Бо чин наш незначний.
Чацький (майже голосно).
Ці почуття й душа їй любі! Зрозуміло*
Пожартувати з мене їй скортіло !
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Вечір. Всі двері навстіж, крім у спальню до Софії. Уі пер-
спективі розкривається ряд освітлених кімнат. Слуги мету-
шаться, один із них. Головний, каже:
Головний слуга.
Жвавіш. Ану, в один стрибок,
Столи для карт, та крейди, та свічок!
(Стукає до Софії в двері).
Скажіть но панночці скоріше, Лизавето:
Наталя Дмитрівна та чоловік її,
До ґанку ще під'їхала карета.
(Розходяться, залишається сам Чацький).
ЯВА П'ЯТА
Чацький, Наталія Дмитрівна (молода дама).
Наталія Дмитрівна.
Він! Справді! Здогади не схибили мої../
Ах! Олександр Андрійовичу, ви це?'
Усе вглядаєтесь від ніг до голови;
Змінивсь за роки ці? Ну, ну, ще придивіться.
Наталія Дмитрівна.
Гадала я, що ви далеко від Мо:кви.
Давно тут?
Чацький.
Тільки день...
Наталія Дмитрівна.
Надовго ?
Чацький.
Сам не знаю.
Та вас побачивши, здивований без краю.
Повніші, ніж колись, похорошіли страх;
Свіжіші й молодіші стали.
Здоров'я і краса, вогонь і блиск в очах.
Наталія Дмитрівна.
Заміжня я.
Чацький.
То ж так давно б сказали!
Наталія Дмитрівна.
Мій чоловік — це скарб. Він зараз увійде,
Вас познайомити я конче маю.
Чацький.
О, прошу.
Наталія Дмитрівна.
Ручуся я за те,
Мій смак ви схвалите.