Українська література » Зарубіжна література » Лихо з розуму (Горе з розуму) - Грибоєдов Олександр

Лихо з розуму (Горе з розуму) - Грибоєдов Олександр

Читаємо онлайн Лихо з розуму (Горе з розуму) - Грибоєдов Олександр
Мова
Не з тим, щоби вам дорікнуть:
Давно минулось, не вернуть,
А в пам'ятку....
Софія.
Що в пам'ятку? Він смішно
Передражнити вміє всіх,
Жартує все, мені і втішно:
Разом сміємось, сміх не гріх.
Ліза.
Ото й усе? невже? — Слізьми він заливався,
Сердега, згадую, як з вами розлучався.—
— Що, пане, плачете? чи чуєте біду?
А він: "Недарма, Лізо,— серце чує...
Хто знає, що тоді, як повернусь, знайду?
І скільки, може, загублю яIа
Сердешний! Наче знав, що років через три...
Софія.
Послухай, волі ти такої не бери.
Що легковажно я вчинила, може,—
Це знаю, винна в' тім; та зрадила кого ж я,
Щоб докорять за це мені могли?
Так, змалку вкупі з Чацьким ми росли.
І бавлячись удвох, ще як були малята,
Здружились, звикли ми буть разом
повсякчас,
А там він нас лишив, став, мабуть,
нудьгувати.
І вже відвідував не часто нас,
А потім знов удав, чого, не знати,
Що закохавсь, що тоскно йому надто!!.
Розумний, гострий на язик,
З людьми дружити він не звик.
Про себе ж думка надто гордовита...
В краях далеких щось принадило його.
Ах! як кохає хто кого,
Навіщо їхати по розум на край світу?
Ліза.
Де нині він? в яких краях ?
Десь, чути, лікувавсь на кислих джерелах,
Не від хвороб, мабуть, а від нудьги —
певніше.
Софія.
І люди де смішні, там тільки легко й дише.
Кого люблю, той не такий:
Молчалін — відданий, прихильний, боязкий.
Ні з ким ще не завівсь, і зроду він несмілий.
Ніч непомітно так із ним мина.
Сидим, а вже давно надворі забіліло.
Що поробляє, думаєш?
Ліза.
Бог зна.
~ Та чи моє це, люба панно, діло?
Візьме він руку, пригорне,
Від серця щирого зітхне,
Ні слова вільного, і так минають ночі,—
Сидить, закохано втопивши очі.
(Ліза сміється).
Смієшся! Що тобі 1 Смішному де знайшла
Ти привід, і причина в чому?
Ліза.
Та ваша тітонька на думку щось прийшла.
Як молодий француз утік у неї з дому.
Сердешна! Все старалась приховать
Біду, та не була дбайлива:
Забула, бач, волосся фарбувать
І за три дні вся стала сива.
(Сміється далі).
Софія (з прикрістю).
Ось і про мене так казатимуть колись.
Ліза.
Простіть... Чи вам заприсягтись?
Про це згадала так якось, зненацька,
Щоби розважив вас дурний мій сміх...
ЯВА ШОСТА
Софія, Ліза, Слуга, за ним Ч а ц ь к и й.
Слуга.
Пан Олександр Андріїч Чацькийі
(Виходить),
ЯВА СЬОМА
Софія, Лі за, Чацький.
Чацький.
Ледь світ вже на ногах! і я — до ваших ніг,
(Палко цілує руку).
Ну, поцілуйте ж бо, не ждали ? .Привітайте!
Зраділи? Ні? В обличчя глянуть дайте.
Здивовані? і все? оце так прийняли!
Немов і тижня ще немає,
Мов тільки вчора вдвох були —
Набридли вже взаємно ми без краю.
Прихильність ваша де ж? пропав її і слід,
Я ж стрімголов летів через весь світ,
За сорок п'ять годин, не спавши ні
хвилини,
Більш як сімсот верстов промчав
у хуртовину,
В дорозі все згубив, і падав скільки раз —
І от яка мені відрада І
Софія.
Ах! Чацький, я вам дуже рада.
Чацький.
Ви раді ? В добрий час.
Проте, по щирості, щось віри в те не
йметься.
І, зрештою, мені здається,
Хо^ч коней гнав я, гнав людей,
Я тут не з бажаних гостей.
Ліза.
От, пане, чули б ви, яка була розмова
Допіру вдвох отут між нас,
На думку спали ви якраз,
Ну, панночко, скажіть ви слово.
Софія.
Хіба тепер лише? Завжди.
Вже дорікать не можете ви в тому.
Хто зайде хоч на мить сюди,
Хай буде здалеку, чи зовсім незнайомий,
Питаю всіх, хай гість моряк:
Чи в диліжансі вас не трапилось зустріти ?
Ч а ц ь к и й.
Припустимо, що так.
Блажен, хто вірує, їм тепло жить на світії—
Ах І боже мій, не сон, скажіть, це. Ні ?
В Москві І У вас І Як вас пізнать
мені?
Де вік отой, часи оті щасливі,
Розваги наші метушливі,
Як ми щовечора пустуєм тут і там,
Спокою не даєм стільцям, ані столам.
Чи тато ваш з мадам в пікета грать
візьметься;
Ми в темному кутку, чи не в цьому,
здається,
Удвох. А рипне щось — і та, і той завмер...
Софія.
Дитинство, що ж!
Ч а ц ь к и й.
Так, а тепер,
В сімнадцять літ ви — наче квіт рожевий,
І, мабуть, знаєте й самі про це ви,
І скромні чер(ез те, не дивитесь на світ.
Чи не закохані ? признатися б вам слід,
Чого ж мовчати соромливо...
Софія.
Та засоромлять отакі
Цікаві погляди й запитання швидкі.
Ч а ц ь к и й.
Даруйте вже, крім вас, яке тут знайдеш
диво?
Чим здивувать могла б мене Москва?
Учора бал був, завтра буде два.
Той сватався, женивсь, а тому вийшло
гірше-
Скрізь ті ж думки, і ті ж в альбомах
вірші.
Софія.
Сердиті на Москву. З мандрівки недарма 1
Де ж ліпш?
Чацький.
Де нас нема.
Ну, що, як тато ваш ? усе в Англійськім
клуб?,
Як вірний член, поміж тих самих
стін ?
Ваш дядечко — вже в землю час йому би ?
А той ... ну, як його, чи грек, чи турок він ...
Чорнявий той, цибатий і тоненький,
Забув уже, як звать його,
По всіх домах він за свого:
І тут бува, і там він цвенька.
А на бульварах ще й тепер
Трьох видно жевжиків, що вік весь
молодяться ?
Мільйон у них рідні, через кузин, сестер
В Европі з усіма зрідняться.
А скарб наш? краща із принад?
На лобі вивіска: "театр і маскарад":
Всі розмальовані, мов гай, у домі стіниг
Сам він товстун, актори ж — тіні.
Ви згадуєте бал, що ми відкрили —вдвох,
В кімнаті, далі десь, заслоною закритий,
Мов соловейко той, хтось тьохкав:
"тьох-тьох-тьох",
Оспівуючи взимку літо.
Ну, а сухотний той, рідня вам, ворог книг,
Що в комітеті вченім оселився,
Присяги вимагав од всіх,
Щоб грамоти ніхто не знав і не учився?
Побачити їх знов судилося мені І
Набридне з ними жить, не знайдеш в кому
вади ?
А вернешся назад із мандрів, з чужини,
І батьківщини дим відчути знову
радий!
От тітоньки нема, шкода,
Була б знайомим всім біда.
Чацький.
А тітка ваша як? Мінерва все невинна,
Та ж вірна фрейліна цариці Катерини?
Собак і вихованок повен дім?
Ах! виховання — як із ним?
Чи і тепер в домашній почет
Полки учителів збирають навмання,
Щоб більше й найдешевш, про те лише
клопочуть,
Ну, а знання — навіщо ті знання?
В Росії, під великим штрафом,
Стає для нас з наказу всяк
Істориком і географом!
Згадайте: ментор наш, халат його, ковпак
І палець вказівний, учений весь лаштунок,—
Як наші боязкі гнітило це уми,
Як із дитинства звикли вірить ми,
Що тільки в німцях наш рятунок!
А Гільоме, француз, ввесь на вітру, що
з ним?
Не взяв він шлюбу ще?—
Софія.
Та з ким?
Чацький.
Йому ж до пари є княгинь багато —
Пульхерія Андріївна, скажім?
Софія.
Танцмейстер! ЩО це вам!
Чацький.
Не кавалер він чим?
Маєток, рід, чини — це ми повинні мати,
А Пльйоме!.. Скажіть, чи тон такий
На з'їздах, зборищах, по святах всіх
приходських
Панує все ще й досі суміш язиків:
Французького знижегородським ?
Софія.
Разом дві мови б то?
Чацький.
Звичай же був такий.
Софія.
То ваша варта й трьох, язик у вас круткий.
Чацький.
Принаймні, щирий і правдивий.
Чи ж диво?—-Вдвох ми знов, і я щасливий,
То ж і балакаю. А не бува часів,
Що від Молчаліна дурніший я? До речі,
Що з ним? Усе мовчить і гне слухняно
плечі?
Побачить, згадую, якісь нові пісні,
Все лізе, набрида: ото б списать мені...
Проте, із нього ще і пава вийде знана
У нас же безсловесним шана.
Софія (набік).
Це не людина, змій!
(Уголос і вимушено).
Спитати хочу вас:
Чи так було, щоб ви, чи сміхом ? чи
в печалі?
Про когось добрих слів хоч два, бува,
сказали ?
Хай не тепер, в дитинстві, ну, хоч раз.
Чацький.
Коли ще ніжне все? і серце не злютіло?
Чому ж то так давно ? а ось вам добре діло:
Тепер, під дзенькіт бубонців,
Вдень і вночі, по сніговій пустелі,
До вас я стрімголов летів.
І як знаходжу вас ? нечулу, мов ту скелю.
Ось півгодини холод ваш терплю!
Лице святенне і суворе І..
І все ж я вас без пам'яті люблю.
(Мовчання на хвилину).
Та чи ж слова мої — самі їдкі докори?
Чи то для когось ворог я лихий?
Не в лад тоді із серцем розум мій.
З дивацтв чиїхсь, бува не зрідка,
Всміхнусь собі — й забуду швидко. *
Для вас же і в огонь не боязко мені.
Софія.
Так, добре згорите, а коли ні?
ЯВА ВОСЬМА
Софія, Ліз а, Чацький, Фамусов,
Фамусов.
Ось ще один!
Софія.
Ах, тату, сон у руку І
(Виходить).
Фамусов (їй услід напівголосно).
Проклятий сон.
ЯВА ДЕВ'ЯТА
Фамусов, Чацький (дивиться на двері, в які Софія
вийшла).
Фамусов.
Ну, ну, і втяв ти штуку І
Три роки не писав двох слів 1
І враз, мов з хмари, загримів 1
(Обіймаються).
Здоров будь, друже, радий яі Здорово ?
Сідай мерщій, заводь розмову
Про те, що бачив, що чував ?
Аджеж довгенько мандрував.
(Сідають).
Чацький (неуважно).
Софія Павлівна у вас розквітла—диво !
Фамусов-
Авжеж вам, молодим, на дівчину вродливу
Так і кортить пильніш зиркнуть;
Сказала щось, а ти, мабуть,
Вже з головою весь поринув у надії І
Чацький.
Ні, в них кохатися боюсь я і не смію.
Фамусов.
"У руку сон", мені шепнула так.
Ось ти надумав...
Чацький.
Я? ніяк!
Фамусов.
У чому річ ? хто їй там сниться ?
Чацький.
Я не тлумачу снів.
Фамусов.
Не вір їй, все дурниці.
Чацький.
Йму віри власним я очам,
Вік не стрічав, розписку дам,
Як десь від неї знайдеться гарніша І
Фамусов.
Він все своє. Та розкажи скоріше,
Де був? блукав де стільки літ?
І звідкіля тепер?
Чацький.
Та чи мені до того?
Хотів об'їхати весь світ —
І соту не об'їхав його.
(Поквапно встає).
Даруйте; поспішав скоріш побачить вас,
Тепер — додому я. Через недовгий час
З'явлюсь, найменшої з подробиць не забуду,
Вам першому, а ви розказуйте вже всюди.
(У дверях).
Яка краса!
(Виходить).
ЯВА ДЕСЯТА
Фамусов (сам).
Та котрий з двох один?
"Ах! тату, сон у руку!"
І каже це, коли тут він 1
Чи помиливсь? Ну, і метка ж на штуки!
То з тим, з Молчаліним, веде якусь
крутню,
Тепер... та в полум'я з вогню:
Той злидень, а цей франт .е. щокроку
Про вибрики його чувать!
О, що ж то, боже, за морока
Дочку дорослу пильнувать І
(Виходить).
Кінець першої дії
ДІЯ ДРУГА
ЯВА ПЕРША
Ф а му сов, слуга.
м у С О В.
Петрушко, в тебе знов обнова:
Подерся лікоть он. Візьми но календар,
Читай не так, як паламар,
А з глуздом/чітко, слово в слово.
Стривай но.— Що в нас на тім тижні е?
В вівторок... Так — пиши, та чисто:
Прасков'я Федорівна зве
Мене форелів попоїсти.
Ну, й мудрувата штука світ І
Як зміркувать та зрозуміти;
То бережешся, то обід:
Години три їси, а скільки ж днів травити І
Тоді ж... Ні, на четвер пиши:
Знайомого ховати звали.
Ох, люди! жити всім кортить,
І всі немов позабували,
Що треба буде в свій останній дім,
Вузький, холодний, лізти всім.
Та в людській пам'яті хто хоче довго бути,
Ось приклад нам: той, хто помер,
Вельможа був, шановний камергер
З ключем, і сину ключ умів здобути;
Сам багатій, багату жінку взяв;
Женив дітей, внучат; сконав;
І спогади журні усі про нього мають:
Кузьма Петровичі мир йому!
Які ж тузи в Москві живуть
і помирають 1
Пиши: в четвер іще...
Відгуки про книгу Лихо з розуму (Горе з розуму) - Грибоєдов Олександр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: