Енеїда - Вергілій

А вогню гуготіння усе виразніше
708] Йде крізь будинки, і хвилями котить все ближче пожежа.
709] "Гей же, мій батечку любий, на спину мені садовися,
710] Сам тобі плечі підставлю, тягар цей мені не завадить.
711] Як би тепер не було, в нас одна небезпека є спільна,
712] Й спільний рятунок обох нас чекає, й Іул наш маленький
713] Піде із нами, а трохи оподаль ітиме дружина.
714] Ви, мої слуги, уважно затямте все те, що скажу вам:
715] Є поза містом могила, і храм стародавній Церери
716] Там опустілий стоїть, і старий кипарис коло нього;
717] Наші побожні батьки шанували той храм довгі роки.
718] Там біля храму ми стрінемся всі, звідкіля хто надійде.
719] Батьку, ти святощі візьмеш у руки і рідних пенатів.
720] їх доторкатись не личить мені, коли з бою такого,
721] З січі такої кривавої я повертаюсь, аж доки
722] Я не обмиюсь живою водою".
723] Так я промовив, і шию, і плечі широкі згинаю,
724] Шкуру левину жовтаву стелю на одежу й схиляюсь
725] Взяти тягар свій. За руку вчепився Іул мій маленький
726] І підбігає за батьком нерівними кроками; ззаду
727] Квапиться жінка. Йдемо крізь закутини, в пітьму сповиті.
728] Тут-то мене, кого жодна ще зброя ніде не страшила,
729] Ні величезні грецькі фаланги, що стали навпроти,—
730] Кожний вітрець вже лякає, звук кожен мене непокоїть.
731] Весь я за ношу тремчу, за супутників любих боюся.

732] Вже наближавсь я до брам і, здавалось, страхіття дороги
733] Вже обминув, аж доходить до вух моїх, чую, десь тупіт [59]
734] Кроків численних; а батько крізь темінь зирнув і гукає:
735] "Сину, тікай, бо женуться,— й щити вже я сяючі бачу,
736] Міді я блиск пізнаю". Тут не знаю, яке зловороже
737] Розум мені божество відняло, помутивши, бо тільки
738] Я завернув з роздоріжжя і вийшов із вулиць знайомих,
739] Раптом дружину Креузу у мене, невдахи, забрала
740] Доля нещадна. Не знаю, спинилася десь на хвилину
741] І заблудила, чи, може, втомившися, трохи присіла;
742] Годі сказати, та більше у вічі її я не бачив.
743] Не оглядавсь позад себе тоді я, мені-бо й на думку
744] Навіть не спало, що, може, згубилась, аж поки прийшли ми
745] Всі до узвишшя й святого, старинного храму Церери.
746] Тут ми зібралися всі, лиш її бракувало,— і сина,
747] І чоловіка вона обманула. На кого, безумний,
748] Не нарікав я з людей і з богів, і що жахливіше
749] Бачив я в знищенім місті? Асканія, батька Анхіса
750] й Трої пенатів на друзів лишив я, в ярку заховавши.
751] Сам я до міста вернувся, ясну свою зброю надівши.
752] Ще раз я вирішив спробувать щастя, і знов перебігти
753] Через всю Трою, і голову знову піддать небезпекам.

754] Отже, до мурів найперше вертаюся, до потемнілих
755] В брамі порогів, з яких щойно вийшов, і тими ж слідами
756] Йду я назад і в пітьмі уважно очима шукаю.
757] Все доокола страшить і сама уже тиша лякає.
758] Потім додому — а чи не туди, не туди повернулась,—
759] Знову іду. А данайці напали й весь дім зайняли вже;
760] Вітром вогонь ненажерливий аж на покрівлю заносить,
761] Полум'я вгору шугає, і жар досягає до неба.
762] Далі іду я й дивлюсь на оселю Пріама й на замок.
763] Тут, в опустілих притворах притулку Юнони, на варті
764] Стали вже вибрані Фенікс й Улісс лиховісний — сторожать
765] Здобич. Скарби сюди зносять багаті, грабовані в Трої
766] Божі престоли з палаючих храмів, із золота чаші
767] Й одіж всіляку, з пожару здобуту. Кругом малі діти
768] Й трепетні їх матері стоять тут із страхом навколо
769] В довгих рядах.

770] Зважився навіть я голос у темряві свій подавати,
771] І залунав він по вулицях скрізь, як із жалем Креузу
772] Безперестанно і знову, і знову я кликав даремно.
773] Поки шукав я, ганявсь безконечно по цілому місту,
774] Образ нещасний Креузи з'явився і тінь її власна
775] Перед моїми очима, ця більша, ніж та, яку знав я.
776] Я обімлів, стало дибом волосся, й заклякнув мій голос. [60]
777] Так тоді мовить вона, щоб журбу з мого серця здійняти:
778] "Мій чоловіче солодкий, чого завдаєш ти тяжкого
779] Серцеві болю? Це все не без волі богів відбулося.
780] Звідси не вільно тобі відвести із собою Креузу,
781] Владар найвищий Олімпу на це не дозволить. Ізгоєм
782] В землі далекі ти підеш, скородити будеш широке
783] Море, прибудеш в Гесперії землю, де котить лідійський
784] Тібр поуз ниви багатих мужів свої тихії води.
785] Щастя велике тебе там чекає: і царство, й дружина
786] Царського роду. Утри ж свої сльози по милій Креузі.
787] Горді оселі долопів чи то мірмідонів не буду
788] Я оглядати, ні грецьким жінкам я не буду служити,
789] Я-бо дарданського роду, невістка богині Венери.
790] Мати велика богів тут мене на землі цій задержить.
791] Отже, прощай і любов збережи нашу спільну до сина".
792] Мовила це і лишила мене, хоч ридав я й багато
793] їй розказати хотів, розплилася у хмарах легеньких.
794] Тричі її намагався руками за шию обняти,
795] Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,
796] Наче легенький вітрець або сонні примари летючі.
797] Врешті вернувсь я до друзів своїх, коли ніч проминула.

798] Там застаю вже нове товариство велике й дивуюсь,
799] Що чоловіків, жінок і дітей назбиралося стільки;
800] Всі до утечі зібрались, нещасна юрба, всі готові
801] Весь свій добуток, всі сили віддати мені, щоб я вів їх
802] Морем, куди лиш захочу, у землі, які загадаю.
803] Вже на найвищих верхів'ях ідайських Люціфер з'явився,
804] Заповідаючи день, а данайці тримали, зайнявши,
805] Брами міські, не було вже нізвідки надії рятунку:
806] Долі скорившися, батька підняв я і в гори подався.

КНИГА ТРЕТЯ
1] Тільки схвалили богове азійську потугу й безвинне
2] Плем'я Пріамове знищить, коли Іліон гордовитий
3] Впав, коли димом курилась повалена Троя Нептунська,—
4] Божі пророцтва тоді нас, ізгоїв, погнали по світу
5] Вільних шукати земель. Під самим Антандром будуєм
6] Флот, коло Іди фрігійської, зовсім того несвідомі,
7] Доля куди зажене нас і де доведеться осісти,
8] Й військо збираєм. Лиш літо настало, а батько Анхіс нам
9] Вже натягнути вітрила звелів і довіритись долі.
10] Тож береги я, й поля, і пристань в сльозах залишаю,
11] Де була Троя. Ізгоєм пускаюсь на море, зі мною
12] Друзі і син, разом з нами й пенати, й великі богове.

13] Стелеться вдаль там полями розлога земля мавортійська,
14] Орють фракійці її; царем їх Лікург був суворий
15] В давні часи. У дружбі й союзі із Троєю жив він,
16] Поки в нас щастя витало. Сюди я звернув, тут будую
17] Перші я мури в затоці, прибувши в нещасну годину,
18] Й назву надав Енеади цим мурам від свого імення.

19] Матері жертву складав я Діонській, і божеським силам
20] Віщим за діло почате, й найвищому неба владиці
21] На узбережжі,— гладкого вола на жертовнику різав.
22] Поруч був пагорб, увесь і корчами, і дерном порослий,
23] Мірти галуззя кругом, наче кілля, над ним височіло.
24] От підійшов я й хотів із землі уже віття зелене
25] Вирвати, щоб замаїти густими гіллями жертовник,
26] Та — навіть мовити страшно — жахливе побачив я диво.
27] Щойно я першої гілки торкнувся, їй вирвавши корінь,
28] Чорна із неї закапала кров, і пасока землю
29] Заплямувала. Жах мене й дрож охопив, і від страху
30] Кров уся в жилах моїх зціпеніла, як крига холодна.
31] Пробую знов я на іншому місці гнучку галузину
32] Смикати — що за причина тут скрита, дізнатися хочу.
33] Але й з-під другого кореня кров полилась почорніла.
34] Довго розмислюю я, і німф цих полів я благаю,
35] Й батька Градіва, що гетів країну тримає в опіці,
36] Благословить це видіння й віщання страшне злагіднити.
37] Щойно я смикаю третю галузку з зусиллям ще більшим,
38] Знов починаю, коліньми в пісок пружинястий упершись,—
39] Що ж, говорить чи замовкнуть? — 3 могили глибокої стогін
40] Жалісний чую, і голос, озвавшись, до слуху доходить:
41] "Нащо, Енею, нещасного рвеш ти? Померлому — спокій!
42] Нащо ти руки скверниш? Тож був не чужинцем я в Трої,
43] Ані ця кров не тече з деревини. Геть з клятого краю, [65]
44] Геть, з узбережжя тікай загребущого! Знай, Полідор я!
45] Тут ось залізне насіння із ратищ мене поховало,
46] Й держална гострі тих ратищ ростуть". Тоді-то тривога
47] Впала непевна на мене, що аж остовпів я, і дибом
48] Стало волосся на тім'ї, а слово у горлі застрягло.

49] Це ж бо нещасний Пріам Полідора того вже раніше
50] Вислав таємно, щоб жив у владики фракійського. Безліч
51] Золота дав йому, тільки надію на зброю дарданську
52] Тратить почав і побачив, що місто в облозі навколо.
53] Той же, як тевкрів зломилася сила й покинуло щастя,
54] До переможців пристав, перейшов в Агамемнонів табір,
55] Мав за ніщо він сумління — убив Полідора й насильством
56] Золото все захопив. Гей, та до чого ж людей ти доводиш,
57] Золота клята жаго! Щойно жах мої кості покинув,
58] Вибранцям першим народу й насамперед батьку своєму
59] Доповідаю про божі ознаки й прошу їх поради.
60] Думка була в них однакова: проклятий край цей лишити,
61] Де осквернили гостинність, і вітрові флот наш піддати.
62] Тож Полідорові чинимо похорон ми, і великий
63] Пагорб землі насипаємо, й манам жертовник становим
64] В темних пов язках жалоби між чорних сумних кипарисів.
65] Коси розплівши, за звичаєм стали жінки Іліону
66] В коло й пінисте з дійниць молоко іще тепле зливають.
67] В жертву священної крові із чаш ми ллємо, щоб в могилі
68] Душу впокоїти, й голосно наше прощання лунає.

69] Потім, як тільки вже стало можливо довіритись морю,
70] Хвилі й вітри вгомонились і Австер в дорогу покликав,
71] Друзі на берег виходити стали і судна стягати.
72] От уже пристань за нами, й міста вже далеко, і землі.

73] Є серед моря священна земля, із усіх найлюбіша
74] Матері доньок Нерея й Нептуну егейському також.
75] Землю, що вздовж узбереж усіляких раніше блукала,
76] Божий стрілець прикріпив до Мікону і урвищ Гіару
77] Й дав їй можливість на місці устоять, з вітрів глузувати.
78] Отже, туди завернув я, і нас прийняла та країна
79] В пристань затишну, знесилених. Тільки ввійшли ми і шану
80] Місту на честь Аполлонову склали, назустріч нам вийшов
81] Аній-владика, жрець Феба і цар над народом, на скронях
82] Мав він пов'язки і лаври священні,— він зразу ж Анхіса,
83] Давнього друга, пізнав.