Енеїда - Вергілій

Вони так лежать там,
448] Кожне на місці своєму в порядку. Та щойно завіса
449] Трохи повернеться в дверях, і подув легенький повіє,
450] й ніжні листочки із місць їх зворушить, вона вже не хоче
451] В леті легкім їх ловити в печері просторій, щоб скласти
452] Знов до ладу. Із жалем відходять ні з чим від Сівілли.
453] Там не пожалуй ти часу й затримайсь, хоча товариство
454] Наглити буде тебе і самі вже вітрила тягтимуть
455] В море широке, бо їх наповнятиме вітер попутний;
456] Конче зайди до віщунки й проси віщування у неї.
457] Хай лиш сама вона зволить відкрити уста і віщує.
458] Скаже вона тобі все про народи Італії й війни
459] Ті, що чекають, і скаже, яку небезпеку як можна
460] Витримать чи оминути, й щасливу дорогу у неї
461] Випросить можна. Ось маєш, що вільно було нам казати.
462] йди ж і ділами до зір піднеси тепер Трою могутню".

463] Дружніми все це до них ворожбит промовляє устами,
464] Й зносить велить їм із золота цінні й важкі подарунки
465] Й з кості різьблені слонової, й дно корабля заповняти.
466] От почали звідусіль вони зносити срібний великий
467] Посуд, купелі додонські і плетені втроє кольчуги
468] З золота, й шапку шолома блискучу, і китиці буйні —
469] Неоптолема це зброя. Були і для батька дарунки.
470] Коней додав він іще з візниками.
471] Також доповнив гребців і зброю для друзів достачив.

472] Флот у дорогу тим часом Анхіс наказав лаштувати,
473] Щоб не утратити вітру, такого потрібного суднам.
474] Фебів віщун тоді в шані глибокій до нього промовив:
475] "Божий любимче Анхісе, ти гідний був жити в подружжі
476] Гордім з Венерою, вирваний двічі з-під Трої, з руїни,
477] Там є авзонська земля, до неї керуй ти вітрила.
478] Той бік, однак, треба здалеку буде на суднах об'їхать;
479] Далі частина Авзонії та, яку Феб вам одкриє. [75]
480] То вирушай же, о, сина любов'ю щасливий. Чого ж тут
481] Більш розмовляти, хіба щоб прогаяти вітер південний?"
482] Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання
483] Золотом ткані, коштовні несе покривала; й Асканій
484] В дар одіння одержав фрігійське, воно-бо завдати
485] Сорому їй не дає і дарами з тканин обсипає.
486] й мовить йому: "Бери ці дарунки, хлопчино, це спомин
487] Рук моїх буде тобі, хай згадають любов Андромахи,
488] Гектора жінки: візьми їх, останні дари твоїх рідних.
489] Ти-бо єдиним для мене є образом Астіанакта.
490] Очі такі ж були в нього, такі ж були рухи і усміх;
491] Нині, так само змужнівши, твоїм він ровесником був би".

492] Я на відході прощався і ревними плакав сльозами:
493] "Будьте щасливі, вже ваше минуле позаду лишилось,
494] Ми ж від одної пригоди у другу мандруєм. Спокійно
495] В вас тут, не треба вам більше скородити море; не треба
496] Вам і авзонського поля шукати, що вічно тікає.
497] Маєте образ і Ксанта, і Трої, яку ваші руки ".
498] Тут збудували на кращу — бажаю вам — долю, щоб менше
499] Грекам були на заваді. Якщо вже до Тібра колись я,
500] Врешті, прибуду й на ниви, які прилягають до Тібра,
501] Й місто побачу, народу моєму призначене, злучим
502] Рідні колись ми міста і братні народи в Епірі,
503] Як і в Гесперії; батьком їх роду обом їм Дардан був,
504] Тим-то і доля одна в них — з обох буде Троя з єдиним
505] Серцем, а внуки хай наші подбають, щоб сповнилось все це".

506] їдемо морем, минаєм сусідню Керавнії землю,
507] Звідки в Італію путь і шляхи найкоротші по хвилях.
508] Сонце тим часом заходить, і гори темніють тінисті.
509] Всі полягали на лоні землі, що нам така люба,
510] При самім морі — весло своє кожен призначене взявши,
511] Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю,
512] Втомлених сон підкріпляє. Та ніч ще, годинами гнана,
513] Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий
514] Встав Палінур і вітри всі досліджує, ловлячи вухом
515] Подув найлегший: читає по зорях, що плинуть у небі.
516] Бачить Арктура, сльотливі Гіади й Тріони подвійні,
517] І Оріон той величний у зброї, що золотом сяє.
518] А як упевнивсь, що все на спокійному небі в порядку,
519] Гасло дає голосне від керма, і складаємо шатра,
520] з В путь вирушаємо ми й напинаємо парусні крила. [76]
521] Вже, розігнавши зірки, загорілася заграва рання,
522] Й бачимо здалека гори тінисті, під ними низинну
523] Землю Італії. Перший Ахат тут "Італія!" крикнув,
524] Й радісно все товариство вітає Італію гучно.
525] Батько Анхіс тоді келих великий вінком обплітає,
526] Чистим вином наповняє й богів закликає, на кілі
527] Сам стоячи на високім.
528] "Моря богове й землі і владики усіх буревіїв,
529] Легку дорогу пошліть нам, попутними війте вітрами".
530] Зараз змоглися попутні вітри, і відкрилася близько
531] Пристань, і навіть на замкові храм показався Мінерви:
532] Друзі стягають вітрила, до берега судна справляють.
533] Луком загнулася пристань од хвиль, що плещуть од сходу,
534] Бризки солоні вдаряють об скелі, що вибігли в море,
535] Що й не доглянеш, де пристань, бо скелі, мов вежі стрімчасті,
536] Наче стіною обабіч її обняли, що й не видно
537] Храму від берега. Тут я побачив — це перший знак віщий —
538] Четверо коней, мов сніг отой білий, в широкому полі
539] На пасовиську. Тут батько Анхіс: "О земле гостинна,
540] Заповідаєш нам війни, тож коней для бою плекають,
541] Це ж бо війною грозить. Та коней колись ми привчили
542] Воза тягти і, впряжені в ярма, вже слухають віжок,
543] Отже, й надію на мир нам ворожать". І от ми благаєм
544] Ласки святої в Паллади у зброї дзвінкій, яка перша
545] Нас привітала. При вівтарі чола у шати фрігійські
546] Ми загортаємо й, за заповітом Гелена суворим,
547] Шану належну складаєм богині Юноні аргівській.
548] Й без зволікання принісши, як слід, обітовані жертви,
549] Роги покритих вітрилами рей до моря звертаєм,
550] І покидаємо грецькі оселі і ниви непевні,
551] Й бачимо далі затоку Таренту, як правда, що кажуть,
552] Місто Гераклове й далі навпроти — Лацінська богиня
553] Й замки кавлонські, а сам Сцілацей, що судна всі трощить.
554] Далі видніє з-за хвиль уже Етна, гора трінакрійська,
555] Здалека чути могутній рев моря й удари об скелі;
556] Чути, як ломиться голос об берег, у вирах безодні
557] ,Води гуляють і хвилі довкола піском обертають.
558] Батько Анхіс на це мовить: "Ой, правда, це славна Харібда,
559] Нам-бо Гелен віщував про верхів'я ці й скелі жахливі.
560] Гей же, другове, геть звідси, на весла наляжте старанно".
561] Роблять вони, як він каже, і вже Палінур із них перший
562] Вліво так раптом перед завернув, що аж скрипнули снасті.
563] Ціла громада ліворуч і вітром, і веслами гнала.
564] То нас до неба крутіж той на вигнутих хвилях підносить,
565] То в підземелля кудись аж до манів несе нас та хвиля. [77]
566] Три рази чули ми голос, як скелі гули у безоднях,
567] Бачили тричі, як піна морськая оббризкала зорі.
568] Цим нас, утомлених, вітер покинув і сонце лишило,
569] Й так ми, не знаючи шляху, добились до краю циклопів.

570] Пристань там є величезна, безпечна від вітру, спокійна.
571] Та недалеко зловісно гримить всеруйнуюча Етна.
572] То аж під небо хмари вибурхує чорні і клуби
573] Смольного диму, розжарений попіл підносить, то знову
574] Кидає кулі вогненні і ними черкає об зорі.
575] Часом з середини рветься і скелі кругом розкидає,
576] Ними вергає, розтоплений камінь шпурляє до неба
577] Й гучно з найглибшого дна закипає. Розказують люди,
578] Що Енкеладове тіло ця валява тисне, від грому
579] Півобгоріле, що й Етну могутню на нього поклали.
580] Він же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палає.
581] Як утомивши лежанням один бік, він ляже на другий,
582] З гуком дрижить вся Трінакрія, й небо вкривається димом.
583] Цілу ми ніч на ту з'яву страшенну з-за лісу дивились.
584] Не розуміли ми, звідки той гуркіт походить, бо ані
585] Зорі не сяли вогнями, ні обрій також не світив нам
586] Зоряним блиском, але усе небо стемніло й глибока
587] Ніч непогідна у хмари закутаний місяць держала.

588] Заграва другий вже день сповіщала і з обріїв неба
589] Рання зоря розполохала вогкії тіні, як раптом
590] Вийшов із лісу незнаний якийсь чоловік чудернацький,
591] Зморений тяжко, нужденний, обдертий, і руки в благанні
592] До узбережжя простяг. Придивляємось — в бруді страшному,
593] Бороду геть запустив він, а одіж уся репяхами
594] Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нім легко пізнати,
595] Що при озброєнні рідному посланий був проти Трої.
596] Він же, як тільки побачив іздалека зброю троянську
597] Й одіж дарданців, то вигляду цього він трохи злякався
598] й кроки затримав свої, а потім як кинувся раптом
599] До узбережжя з плачем і слізно почав нас благати:
600] "Тевкри, і зорями, й силами неба я вас заклинаю,
601] Згоден я, де б не везли ви мене, лиш візьміть із собою.
602] Я-бо один із данайського флоту, і вам признаюся,
603] Що на троянські пенати війною пішов я.,3а те ви,
604] Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду
605] Киньте, втопіть у безмежному морі. Як згину, хоч тільки
606] Буде потіхи, що згинув по-людськи". Сказав це й хапає
607] Нас за коліна, до ніг припадає. А ми закликаєм,
608] Хай нам розказує, хто він, якого він роду, хай скаже, [78]
609] Що його змушує нам відкриватись. Сам батько Анхіс тут
610] Довго не думає, а подає юнакові правицю,—
611] Родить надію у нім очевидна оця запорука.

612] Зрештою, він, позбувшися страху, розказує ось що:
613] "Я із Ітаки походжу, Улісса нещасного воїн,
614] Ахеменід на ім'я; під Трою пішов я, бо батько
615] Мій, Адамаст, був бідняк,— та краще й мені б така доля! —
616] Тут залишили мене в величезній печері циклопа
617] Друзі, забувши про те, як самі від порогів жахливих
618] В страху тікали вони. Оселя та темна, простора,
619] В пасоці вся від бенкетів кривавих. Зірок досягає
620] Велетень той (заберіть же, богове, ту погань зі світу!),
621] Глянуть на нього не може ніхто, ані слова промовить;
622] М ясо нещасних він їсть і чорну їх кров випиває.
623] Бачив на власні я очі, як двох наших друзів схопив він
624] В руку могутню і геть розтрощив їх об скелю в печері,
625] Сам горілиць простягнувшись; а пасока мила пороги.
626] Бачив, як їв він чорною кров'ю спливаюче тіло,
627] Як між зубами у нього тремтіли ще теплі частини,
628] Хоч це безкарно йому не минулось.