Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс

Міністр був невисокого зросту, щільний, кремезний, як пень; Гордон подумав, що ось, мабуть, людина, яку не переб'єш (в прямому, фізичному сенсі). Мова його рясніла яскравими, образними простонародними оборотами.

Саме голос був тим засобом, за допомогою якого він кидав виклик світу. Вже через хвилину стало помітно, що між ним і Везубі йде щось на зразок змагання в особистих достоїнствах. У цій грі Везубі служили козирями гнучкі модуляції його голосу і свіже випещене лице. У Мак-Куїна були свої козирі: живий погляд, невтомна енергія, наполегливість, знання і природний розум, що не потребував муштрі. Він, не соромлячись, пускав всі ці козирі в хід, а Везубі, щоб зрівняти шанси, раз у раз називав міністра його ходячим фамільярним прізвиськом "Куїні". Гордон вирішив, що вони, ймовірно, приятелі і зближує їх саме ця суперечка між культурою оплаченою і культурою, безкоштовно придбаною.

— Так ось, — почав Мак-Квін, з явним задоволенням опускаючись в шкіряне крісло і звертаючись до Гордона тоном, яким він розмовляв в парламенті або міністерському кабінеті. — З усіх міністерств моє, власне, далі всіх від іноземних і колоніальних справ. Ці справи у нас захопили в своє відання інтелігенти; виняток становить один Бевин. — Він зморщив обличчя в посмішку і підморгнув Везубі.

Слухаючи, Гордон продовжував робити висновки про свого співрозмовника. Він знав, що змолоду Мак-Квін штовхав вагонетки у вугільній шахті, але згодом зайнявся не те партійною, не те профспілковою діяльністю і на цьому зробив кар'єру. У той же час він самоуком ухитрився отримати освіту, якою міг похвалитися не кожен з паплюжених їм інтелігентів.

Як тільки Гордону стало ясно, що за людина перед ним, він вирішив покласти край прелімінаріям і відразу почати свою політичну освіту. Він почав ставити запитання практичні, конкретні політичні питання. Вперше в житті йому довелося вести таку розмову, але він не намагався нічого обійти і випалював одне питання за іншим, як ніби політична теорія повинна містити в собі відповіді на все і, щоб отримати відповідь, потрібно тільки правильно поставити питання.

— Що таке, на вашу думку, соціалізм? — було перше, що він запитав.

— Громадська власність, — була відповідь.

— Ви вважаєте неминучою класову війну?

— Класовий антагонізм — мабуть, але класову війну — ні!

Мак-Квін з люб'язності не заперечував проти цього лабораторного методу, і вони продовжували перекидатися питаннями і відповідями, неначе гарячими вугликами, поки, нарешті, Гордон не закричав: — Але в цьому ж немає ніякої логіки!

— Господи боже! — Мак-Квін посміхнувся з видимим задоволенням. — Якщо ви шукаєте логіку в людській поведінці, ви прийшли не за адресою: вам не політичний діяч потрібен, а священик.

— Я не шукаю логіки в людській поведінці. Я шукаю логіку, на основі якої я міг би діяти.

— Соціалізм — єдине логічне підґрунтя для людських дій.

— Для війни, наприклад?

— Соціалізм покінчить з війнами.

— Тіто і Росія вже готові напасти один на одного.

— Росія не соціалістична держава.

— А яке ж? Капіталістична?

— Ні ні. Там існує державна власність — вона існувала і у нацистів, — але це країна суворої й неосвіченої диктатури, яка прагне експортувати свою, азіатську марку комунізму.

— Як ви можете стати цьому на заваді?

— Соціал-демократія завадить поширенню комунізму.

— Ви божевільний! — сказав Гордон, знизуючи плечима в знак того, що відмовляється від продовження розмови.

— Не більше, ніж ви, приятелю.

Мак-Квін дивився на Гордона і посміхався — добродушно, але без всякого гумору. Вони сиділи в кутку великої кімнати, і четвертим в їхньому товаристві був досить брудний і не занадто утішний для оригіналу бюст Пітта. — Так то! — сказав Мак-Квін. — Ми з вами обидва доїхали, видно, в житті до такої точки, де роздум невіддільний від дії. Я почав з дії і до роздумів прийшов потім. Ви почали з роздуму, а потім пустилися в героїчні справи по своєму смаку. Так що ми з повним правом можемо один одного величати божевільними.

— Браво! — скрикнув Везубі.

— Ось Віз — інша справа, — продовжував Мак-Квін. — Він взагалі не знає, що значить діяти. Він не досвідчений ні в вуличних боях, як я, ні в збройних сутичках, як ви.

— А я і не соромлюся зізнатися, що не співчуваю насильству, — сказав Везубі, явно не бажаючи піддаватися на провокацію. — Продовжуйте, продовжуйте! Я так і знав, що ви відмінно порозумієтесь. Тому я і привів його сюди. Але забудьте про мене, Куїні. Не в мені справа. Гордон не знає, до чого себе пристосувати на батьківщині, і чекає від вас ради.

Мак-Квін встав і почав задумливо крокувати по кімнаті, повторюючи: "До чого пристосувати. До чого пристосувати ". При кожному повороті він сильно вдавлював в килим свої потворні черевики. Гордон зрозумів, що Мак-Квіну фізично приємно відчувати всі ці предмети парламентської обстановки, ступати по ним, сидіти на них, торкатися їх своїми квадратними пальцями.

— Віз прав, Гордоне. Вам потрібно себе до чогось пристосувати. І саме тут! — У пояснення того, що він має на увазі палату громад, Мак-Квін з силою тупнув ногою по килиму, і Гордон уявив собі, як у нього від задоволення пальці ворушаться в черевику. — Для таких людей, як ми з вами, Гордоне, палата громад — найкраще місце. Тут і тільки тут думка переходить в дію. Це мозок країни. І в той же час це — поле битви. Тут є де розвернутися людині. Чого ж вам ще треба? Ось вам і поле діяльності, кращого не придумаєш.

"Ні, йому не просто приємно відчувати цю підлогу під ногами, — подумав Гордон. — Він відчуває справжню насолоду, тупаючи ногами по цій підлозі, він відчуває себе так, як який-небудь полководець, який любить землю тому, що на землі воюють. Сама будівля палати вселяє йому ніжні почуття ".

— Це все добре для вас, для політиків, — вголос почав Гордон.

— Я не політик! — з жаром перервав його Мак-Квін. — Я був робочим і залишився робочим. Мене послав сюди робітничий клас Англії захищати його інтереси.

— І все-таки ви політик. Для вас це все просто. А я — так перш за все, як я можу потрапити сюди?

Мак-Квін і Везубі засміялися, наче Гордон сказав щось дуже смішне. — Як всі сюди потрапляють, — сказав Везубі, і вони обидва знову засміялися.

— А, я розумію , про що ви! — сказав Мак-Квін, переходячи на діловий тон. — Але це ж дуже просто. Серед членів палати є достатня кількість плутаників і дурнів, — визнав він з гримасою огиди. — У ряді випадків просто необхідно зробити заміну. Дайте мені два-три місяці терміну, Гордоне, і я проведу вас в палату в порядку додаткових виборів. Дайте мені півроку, і я посаджу вас на міністерську лаву.

Гордон усміхнувся багатству перспективи, що розкривається перед ним.

— Що, не вірите? — з викликом перепитав Мак-Квін.

Гордон виразно знизав плечима. — Немає чому. Я знаю, що політика заснована на махінаціях ...

— Ось і помиляєтеся. Ніяких махінацій я проводити не збираюся. Наша лейбористська партія розпадається на два табори. З одного боку — віджиле покоління, сухостій, З іншого — молода поросль, яка ще тільки набирає сили. Ці вас візьмуть з розпростертими обіймами.

— Просто так?

— Ви занадто все ускладнюєте. Та просто так! Правий я, Везубі?

— Абсолютно праві, старина.

— А взагалі кажучи, — продовжував, Мак-Квін, — в вас є те щасливе поєднання респектабельності і бунтарства, яке робить вас прийнятним для будь-якого боку. Ви природжений фаворит, Гордоне. Перемога вам забезпечена заздалегідь.

— Гордоне, не ловіть гав! Ловіть його на слові, — скрикнув Везубі. — Це не жарт. Він і справді може зробити те, що говорить.

Гордон піднявся. Він потиснув Мак-Квін руку (намагаючись, щоб жорстка від вугільного пилу долоня шотландця відчула силу його натертих верблюжим поводом пальців) і сказав: — Не сумніваюся, що ви все можете, Мак-Квіне, все, крім одного: вберегти мою особисту свободу, яку я неминуче повинен буду тут втратити. Адже ви і самі — раб; ви тільки цього не усвідомлюєте. Втім, тут немає нічого ганебного. Я теж був рабом своєї ідеї. Ось якщо знову настане для мене пора компромісу (а я все ясніше і ясніше передбачаю це), що ж, може, я і прийду до вас, а до того я хочу скористатися обіцянкою Везубі дати мені повну і всебічну політичну освіту. Це перш за все. Так що поки до побачення, — і він пішов до виходу, не давши Мак-Квіну часу відповісти.

Везубі поспішив за ним і запропонував негайно ж звести його ще з одним членом парламенту, консерватором, чий вплив міг виявитися дуже цінним для врегулювання арабського конфлікту. Але Гордон йшов не зупиняючись, кроки його гулко віддавалися в коридорі, мощеним жовтими потрісканими плитами, і на всі вмовляння Везубі він твердив одне:

— Ні. Ні. Ні. Не будемо повертатися до цього.

Везубі наполягав: — Але якщо ви хочете допомогти вашим друзям, Гордоне, потрібно неодмінно заручитися для початку чиєюсь підтримкою. У цього консерватора великі зв'язки і серед військового командування, і в середньосхідному відділі Интеллидженс сервіс. Чоловік він чесний і цілком порядний. А крім того, він знає Фрімена і терпіти його не може. З цього і можна почати.

— А я нічого не хочу починати, — сказав Гордон, затримавшись в дверях і немов вбираючи в себе ясне світло дня. — Я хочу все скінчити! — Він став спускатися зі сходів. — Можу підвезти вас, сідайте на багажник.

— Ні, дякую, — відповів Везубі. — Їдьте один, тільки будьте обережні ...

Мак-Квін підійшов і зупинився за спиною Везубі. Дивлячись услід Гордону, він посміхнувся і сказав: — Калений горішок, а Віз? Розумний, хоч і з заскоком. Ви його не спускайте з очей. Він схаменеться трохи згодом.

Але трохи згодом Гордон став скаржитися Везубі, що все занадто затягується. — Чи не можна зібрати ваших політиків в одне місце — так, щоб я міг поговорити з усіма відразу? І по суті справи.

— А в чому, на вашу думку, суть справи? — запитав Везубі.

— У всякому разі не в цьому, — сказав Гордон, вказавши на купу газет, книг, журналів і брошур, якими був завалений відведений йому стіл в кабінеті Везубі.

— Можна подумати, що вас хтось жене, Гордоне, — сказав Везубі. — Що вам не терпиться? Навіщо такий поспіх?

— Ви говорили — два тижні ...

— Два тижні — це для загального ознайомлення. Я не очікував, що ви станете так заглиблюватися, так докопуватися до того, що ви називаєте суттю справи.