Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс

— Зрозумій, яке б життя я для себе тут не обрав, все одно це піде на користь Хаміду і Аравії, буде прямим, реальним і найважливішим і найкращим внеском у справу повстання.

— Неправда!

Він пропустив її вигук повз вуха і став терпляче пояснювати: — Послухай, дівчинко! Мова йде не про окремий тактичний хід, а про всю суті відносин між Англією і Аравією, про те, що змушує Англію укорінюватися в Аравію, сіючи там корупцію і розорення. Чи потрібно це нам, нашому народові? Чому ми мовчки потураємо злу, яке на наших очах завдають іншому народові? Ось що я повинен зрозуміти і вирішити для себе, а тоді вже я буду діяти. Тільки так я зможу здійснити головне — те, що врятує мене і врятує племена пустелі.

— Так, так, я знаю. Але ж поки що, ти сам кажеш, твою улюблену пустелю душать. Чому ти хоча б не піднімеш голос, не скажеш про це? Скажи, скажи голосно! Тебе почують. Адже щось можна зробити ...

— Еге!

— Можна, можливо! Організуй який-небудь комітет, підніми шум, взагалі завари кашу.

— Навіщо? Що це дасть?

— Для початку — хоча б викличе невдоволення англійців, обурення тими методами, якими ми діємо в Аравії.

— Народне невдоволення? А на що мені це потрібно? Коли це рятувало кого-небудь?

Вона хотіла було сперечатися, але передумала і тільки заперечила з насмішкою: — А що ти ще можеш зробити? Включитися в політичну гру? Волати до розсудливості нікчем з міністерства колоній?

— Тобі вузький практицизм застилає очі, Тессі. Адже я сказав: мені потрібна вся істина, вся суть питання, на менше я не згоден. Я хочу знати, в чому корінь зла і помилок, а не вивчати окремі подробиці. До біса політиків, до біса комітети! Йдеться для мене про щось набагато важливіше і складніше. Племена почекають! Щоб діяти, я повинен опанувати істиною, маю твердо знати, що мені робити, від початку і до кінця; тоді я буду діяти рішуче і прямо.

— Безглузді фантазії! — вигукнула вона, не витримавши. — Якщо так міркувати, тоді ти повинен повернутися в Аравію. Ось це було б рішуче і прямо. А тут ти тільки зазнаєш жорстокої, страшної поразки. Не можна тобі залишатися в Англії, Недді! — завершила вона, і ці слова прозвучали тривожним застереженням, немов її лякав трагічний результат, який чекає Гордона, якщо він не повернеться до того життя, яке було зрозуміле на всіх рівнях і дозволяло діяти з бажаною прямотою.

Він здригнувся. — Не треба! — крикнув він. — Ніколи більше не кажи мені про Аравію, Тессі. Не ятри мої думки про неї. — Він випростався. — І чому ти вважаєш, що я повинен повернутися туди? Хіба моє перебування в Англії так вже безглуздо, так марно?

— Не в тому річ. Для мене краще, коли ти тут. І я знаю, що ти повинен залишатися в Англії. Просто мені боляче за тебе. Ти мені дуже близький. Я знаю, як тобі.

— Нічого ти не знаєш! — сказав він і схопився на ноги. — Я залишуся в Англії. І я налагоджу своє життя тут. — Він почав ходити з кутка в куток. — Даремно ми затіяли цю розмову.

— Вибач.

— Я піду, — коротко кинув він і, перейнявшись цим несподіваним рішенням, повернув до дверей.

— Ні ні! Не йди!

— Піду. Не варто мені залишатися, Тессі. Всі ці серцеві хвилювання — в них є щось недостойне і гидке. Ні до чого це ні тобі, ні мені. Найкраще буде, якщо я піду.

Вона відгукнулася не відразу. — Ти думаєш? — сказала вона. Потім вони обидва ще помовчали, і нарешті вона вимовила чужим, приглушеним голосом: — Добре. Тоді йди: Тільки заради бога йди швидше. — Вона стала штовхати його, люто намагаючись відкрити двері, які тримала його огрубіла рука. Вона штовхала все сильніше, задихаючись, мало не плачучи від злості. — Так йди ж, іди!

Його і здивувала і засмутила цей шалений і незрозумілий для нього спалах. Він нерішуче відчинив двері.

— Що це ти? — пробурмотів він.

Він вийшов на майданчик, але зволікав зачинити за собою двері, немов це означало поставити крапку на чимось.

— Може бути, поїдеш зі мною в Лондон? — почав він, з зусиллям вимовляючи слова.

— Ні, ні, — роздратовано перебила вона. І тут же знову надвинулась на нього, наполегливо повторюючи напівпошепки: — Навіщо тільки ти приїхав? Іди. Я більше не хочу тебе бачити.

І він зачекав іще трохи, але стільки виклику і в той же час грізного презирства було в ній в цю хвилину, що він втік, убоявсь її гніву, її образи, її пристрасної туги.

Розділ шістнадцятий

Гордон вирішив довіритися Везубі, і це поклало край його відокремленому існуванню. Але, віддаючи себе в руки Везубі, він виявив неабияку частку вимогливості.

— Забудьте поки про свій соціалізм, Везубі, — сказав він йому нетерпляче. — Ви хотіли зайнятися моїм політичним вихованням — ось і займіться.

— Дуже добре. Але що у вас на думці, Гордоне? Ви взяли на себе якусь місію? Хочете домогтися чого-небудь певного? Може бути, розплутати цей жахливий аравійський клубок, який зараз заплутався ще більше: адже ми нещодавно послали кілька бомбардувальників, щоб розігнати скопище якихось волоцюг біля нашого нафтопроводу. Коли тільки ми порозумнішаємо! Ви, мабуть, хочете вправити нам трохи мізки щодо кочової Аравії?

— Ні ні! Справа стосується тільки мене. Аравію залиште в спокої. Це питання я буду вирішувати для себе сам.

— Але як?

— Поки ще не знаю. А ви робіть те, про що я вас прошу. І якщо я побачу, що ви маєте рацію, — значить, я з вами. А якщо побачу, що мають рацію не ви, а ваші супротивники — хто б вони не були, — значить я з ними проти вас.

— Ну, ну, навіщо відразу так різко ставити питання, — добродушно докорив його Везубі. — Насамперед у нас є тільки двоє супротивників, про яких можна говорити всерйоз: консерватори і комуністи. Ми, соціал-демократи, займаємо розумну середину між ними. Ось вам перший урок.

— Жорстокий досвід навчив мене, що тільки крайності бувають розумні, — похмуро заперечив Гордон. — Я не любитель аристотелевої середини. Віддаю перевагу крайнощам! Але зараз у мене немає ніяких упереджених думок. Все буде залежати від вас ...

Везубі, потішений і задоволений, не став втрачати часу. Перш за все він повів Гордона на Грейс-Інн-род, де містилася редакція його газети, затерта серед незліченних адвокатських контор. Його покійний дядько був юристом і колись займав тут цілий поверх. У трьох запорошених, завалених папками і картотеками кімнатах цього поверху Везубі вершив політичні справи; звідси він поширював свій вплив, звідси звучав його значний голос, і новоявлений учень його повинен був відтепер дивитися на ці кімнати як на свою штаб-квартиру. Тим самим Гордон як би прилучався до цього світу, де, здавалося, ще панував в повній мірі нетлінний дух законників вікторіанської пори.

— Перш за все, — повчав його Везубі, — потрібно зустрічатися з людьми. Країною правлять не теорії, а люди. Я знайомий з усіма людьми, хто править Англією, і з друзями і з ворогами, адже я в силу свого положення — як би стрижень, що знаходиться в центрі всього. На мене зважають люди всіх відтінків політичних і соціальних поглядів, а тому, куди б я не привів вас, ви всюди справите сенсацію. За вас стануть битися, Гордоне, а я буду стояти осторонь і дивитися. Дуже цікаво буде спостерігати ваш дебют і бачити, що станеться, коли ви розправити крила.

Для його дебюту було обрано роль ексцентричного героя, нового Лоуренса, який, ухиляючись від заслуженої слави, об'їздив всю країну на мотоциклі. Тут не було обману. Гордон зберіг непорушними свої "примхи" і на політичну сцену вийшов з усім презирством і зухвалою холоднокровністю людини, яка не вірить в те, що робить, і в будь-яку хвилину буде рада знову зникнути в темряві невідомості. Везубі вважав, що краще не придумаєш, і свою нову статтю про Гордона назвав: "Натхненний індивідуалізм". Це той вид індивідуалізму, писав Везубі, який під силу лише людині з незвичайною душею і з незвичайним інтелектом, простому в своїй величі героя. Геній Гордона, за його словами, знайшов собі нарешті гідне поприще.

Везубі вирішив почати з офіційних правителів — міністрів — і домовився з одним з них, що він прийме Гордона в своєму кабінеті в палаті громад. У призначений час Гордон на своєму мотоциклі підкотив до будівлі палати так хвацьке, що черговий полісмен, загородивши йому дорогу, гнівно запитав у нього, куди, власне, він прямує.

— Сюди, — відповів Гордон, тицьнувши в бік парламенту пальцем.

— Ви що ж, гадаєте, що сюди можна так запросто влетіти на мотоциклі? — накинувся полісмен на свою передбачувану жертву.

Світ Сміта ожив навколо Гордона, і з ним ожили колишні пустощі. — Не бійтеся, констебль, — сказав він, — я розумію, вас бентежить моє розумне обличчя, але все ж я сюди по справі.

Полісмен невпевнено зиркнув на його солдатські штани (Цей вид? Цей голос?). — А до кого? — запитав він, вже відчуваючи якусь незручність від погляду яскраво-блакитних очей.

Гордон назвав прізвище.

— Будь ласка, сер. Але все ж так в'їжджати не можна.

— А як накажете в'їхати?

— По-перше, попрошу вас зменшити швидкість, сер, по-друге, будьте ласкаві відвести машину он туди, за кут. Строго кажучи, приватним особам взагалі не дозволяється під'їжджати сюди на машинах. Але вже так і бути, на цей раз зроблю для вас виняток. Поставте свій мотоцикл онде, тільки тихенько ...

Незвичайність Гордона була визнана, але він вже втратив до цього інтерес.

— Дякую, — ввічливо сказав він полісмену. — Зараз все зроблю.

Мотоцикл з тріском і гуркотом зірвався з місця, промчав навколо автомобілів, що вишикувалися на стоянці, і з вереском загальмував в зазначеному місці. На цьому самоствердження Гордона скінчилося. Він зняв шкіряну куртку, недбало кинув її на сидінні мотоцикла та вступив під склепіння парламенту в своєму солдатському строї.

Везубі вже чекав в залі засідань одного з комітетів. З ним був і міністр — сивуватий брюнет невизначеного віку, колишній шахтар, шотландець, на прізвище Мак-Квін; він відразу став вибачатися перед Гордоном, що змушений прийняти його в цій великій кімнаті з готичними склепіннями, що не схиляє, за його словами, до душевної розмови.

— Адже тут живий голос мертвим стає, — сказав він.

Це було вірно. Високі холодні стіни немов сплющували людський голос, перетворюючи кожне слово в глухе, похмуре ухання. Втім, гучний негнучкий голос Мак-Куїна витримував це випробування.