Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс

Джоанна, старша дочка, тільки-но повернулася з вечірніх курсів при політехнікумі, де вона вивчала якусь складну технічну спеціальність, яку прийнято вважати невідповідною для жінок. Це була невеликого зросту дівчина, зовнішністю схожа на батька, але в її голосі чулися материнські владні нотки. Втім, говорила вона мало. До Гордону не зверталася зовсім — чи то від сором'язливості, чи то від неприхильності. Але нічого оригінального або дивного в ній не було, якщо не брати до уваги того, що в якості факультативної дисципліни вона вибрала собі курс з бальзамування трупів. Навіть її мати не могла з цим змиритися.

— Фу, яка гидота! — сказала місіс Кру, коли Джоанна повідомила, що була сьогодні на черговому занятті в анатомічному театрі. — Не знаю, навіщо тобі це потрібно. Якщо ти цікавишся фізіологією, поступай в університет, як Тесс, і пройди весь курс систематично. Балуватися такою справою нічого.

— А якщо мені подобається, — незворушно сказала Джоанна. — Ось сьогодні нам показували, як витягувати мозок через ніс.

— Джоанна! — пролунав дружний крик огиди і протесту.

Тільки Гордон зі сміхом заступився за дівчину. Що тут особливого? Наше тіло — всього лише нікчемна матерія, і чому, власне, носу не послужити дренажною трубкою для драглистої маси, іменованої мозком? Сказавши це, він сам злякався своїх слів. Як же так? Представниця механістичного фізіологізму (який заперечує примат духу і розуму) підкреслено зневажливо ставиться до людської плоті. Але ж це — зневага матеріаліста, як же могло статися, що вони з Гордоном раптом виявилися союзниками? Він подивився через стіл на цю несподівану союзницю. Очі у Джоани були холодні, байдужі і, зустрівшись з очима Гордона, не виявили рівно нічого.

У нього промайнула думка:"Боже мій! Ще одна войовниця! Ще одна Боадицея!"

Він раптом з надзвичайною ясністю подумав про те, що вона смертна, і йому захотілося швидше піти, вибратися з цього матеріалістичного пекла. Але Тесс, яка помітила його жах, поспішила до нього на виручку. — Вставай, Недді! — сказала вона, схопившись на ноги. — Ми зараз з тобою вирушимо в одне місце, яке тобі сподобається.

Місце це виявилося приміщенням масонської ложі, де раз на тиждень влаштовувалися танці, але дізнався він про це тільки коли вони опинилися біля дверей, обидві половинки яких вільно розгойдувалися на петлях (пропускаючи народ туди і назад), неначе їх приводила в рух музика, яку було чути зсередини. З дверей лилося яскраве світло.

— Навіщо це? — запитав він.

— Мені хочеться потанцювати, — сказала вона. — Ти ж теж любиш танці. А тут можна танцювати скільки душі завгодно. — Вона міцно тримала його під руку, заздалегідь смакуючи задоволення. Але він сказав, що те, що відбувається тут не схоже на танок, навіть не на вальс: просто люди труться одна об одну з незрозумілими вихляннями, пихкаючи і обливаючись потом.

— Ось це ти називаєш танцювати? Тобі це подобається? — запитав він.

— Звичайно! Ковзати під музику — що може бути краще? — сказала вона. До неї озивались з усіх боків, а один з музикантів, повернувши до неї розтруб свого інструменту, вітав її фанфарними звуками. — Ну, підемо.

— Ні за що на світі! — з жаром відповів він і рішуче повернув її до виходу, не дивлячись на її протести: адже вони вже заплатили за квитки.

Мотоцикл помчав їх вдалину, і коли вони виїхали на горбистий простір, Гордон сказав їй:

— Ти говориш про танці, про радість руху? Ну так дивись! — І, скинувши куртку, він закружляв під нічним небом в якомусь дивному танці: то крутився дзиґою, то завмирав на місці, дрібно перебираючи ногами, то мчав підстрибом, допомагаючи собі широкими помахами рук, і раптом зупинився в химерної позі із занесеною як для кроку ногою. Під кінець він високо підстрибнув, розкинувши крилами руки і підібгавши ноги, так що здавалося, ніби він по повітрю дереться вгору.

Тесс захоплено заплескала в долоні: — Що це, Неде, яке диво! Кого ти зображував — птицю, газель, блоху або гірського козла? Чий це танець? Що він повинен означати?

Гордон був весь мокрий від поту, туману, роси. — Сам не знаю, — видихнув він. — Я навчився цього, коли жив серед одного племені, яке займало ся розведенням білих ослів і мисливських соколів. Ритуальний танець, древній, як релігія, древніше музики.

— Ти і інші такі танці знаєш?

— Знаю, звичайно, але для них потрібні удари бубна, і ритмічне хлопання в долоні, і вигуки "О ніч!" Тут нічого не вийде, Тессі. Давай повернемося туди і потанцюємо по-твоєму.

— Ну гаразд, Неде, — сказала вона. — Визнаю свою поразку. А тепер покажи мені ще якусь танець.

Але він не захотів, і вони поїхали далі, на повний голос співаючи відому пісню про дівчину з півночі. Від самого серця летіла ця пісня в туманну імлу: "Зеленіють дуб та ясен, плющ густий по стінах в'ється, там, де дитинство проминало, там, де батьківщина моя".

І все ж, коли він віз Тесс додому, вона вже знала, що завтра він поїде, і немов чекала від нього якогось слова або руху, яким так чи інакше вирішилося б їх ненабуте майбутнє. Він теж відчував потребу якогось рішення і намагався розібратися в цьому відчутті. Але одна лише думка про вибір, що стояв перед ним, змусила його внутрішньо зіщулитись від страху. Варто йому сказати Тесс хоч слово — будь-яке слово! — і він буде пов'язаний назавжди. І в той же час нічого не сказати і розлучитися з нею тут — це все одно, що розлучитися з самим собою. Тесс встигла знову стати для нього єдиною рідною душею, єдиною людиною, яку він не міг, чи не мав втратити.

— Я завтра їду, — сказав він, понуро стоячи на вищербленій кам'яної сходинці її ганку.

Вона нічого не відповіла.

— Ах ти господи, Тессі! — вигукнув він майже в розпачі і стиснув її пальці — єдина звична для нього ласка.

Вона шумно, енергійно зітхнула, потім вивільнила свої пальці і, взявши його за руку, рішуче повернулася до сходів. — Підемо!

Це був не чуттєвий заклик, а просте, по-дитячому безпосереднє звернення; і воно нагадало йому те добре знайоме радісне почуття, яке відчуваєш в пустелі, відчуваючи підтримку дружньої руки.

Але нагорі, в своїй кімнаті, наповненій книгами, вона відпустила його руку і не намагалася торкнутися його або привернути до себе. Вона сіла біля вікна, а він опустився на диван і став розглядати корінці книг.

— Полиці мені зробив Том Кру, — пояснила вона. Збиті з чистих соснових дощок полки висіли над узголів'ям і в ногах ліжка, тяглися вздовж вільної стіни. Вони були суцільно заставлені книгами.

— Порядок зразковий, Тессі, — сказав він, — але підбір, мені здається, не дуже продуманий. — Йому не сподобалося переважання історичної та економічної літератури, хоча він знав, що в університеті вона займалася саме цими дисциплінами, і, пам'ятаючи її жадібність до знання, міг припустити, що вона і зараз продовжує вчитися.

Він відкинувся назад, поклавши собі на живіт два знятих з полиці томика Теннісона, і сказав, немов відповідаючи своїм думкам про поета: — Природу Англії я люблю; але до чого я ненавиджу її села і міста — ці десятки тисяч в'язниць! Крім Лондона, я б ніде не міг жити в Англії. Лондон — це все-таки як би мозок країни. Як ти можеш жити тут, не розумію.

Він знав, що в глибині душі вона ненавидить це містечко, хоча і пристосувалася до його життя і навіть примудряється знаходити в ньому якісь радості. Однак вона сказала: — А що ще міг би мені дати Лондон?

Його раптом злякала ця розмова про Лондон, і він поспішно змінив тему: заговорив про Теннісона, про те, що ніколи не міг зрозуміти захоплень Лоуренса з приводу "Смерті Артура". Пояснити це можна тільки сентиментально-романтичною уявою або ж тією обставиною, що історія Ескалібуру трохи нагадує найвитонченіші з арабських героїчних легенд. Він розповів Тесс про те, як одного разу спробував слово за слово перевести поему арабам-кочівникам, серед яких був Хамід, були обидва юних поплічника Гордона і обидва його кровожерливих охоронця, Алі і Бакр. Тим з них, хто зберіг дитячу безпосередність сприйняття, сподобалося. Бакр жалів меч, хлопчики — короля, як і слід було в загальному очікувати. Але Хамід заявив, що все це безглузда вигадка, складена, мабуть, якимось казкарем з сирійської кав'ярні, який мріє про надлюдину і гадки не має про справжній героїзм королів і про те, як помирають справжні лицарі.

Тесс слухала, як зачарована: в цьому короткому, уривчастому оповіданні їй трохи більше відкрився арабський Гордон — стихійна, безладна натура, мужня людина, якій ніяк не вдається знайти себе в реальному світі робочих кварталів і диму фабричних труб.

Вона пересіла до нього на диван, щоб ближче зазирнути в його обличчя, яке не було лицем англійця. — Тобі справді нічого робити тут, Недді, — сказала вона, як ніби вона знала, що таке пустеля, як ніби героїзм брудних, обірваних бедуїнів був їй так зрозумілий і дорогий, як він був цінний і зрозумілий йому. — Чому ти не повертаєшся в Аравію? — запитала вона і взяла у нього з рук книги, мов вони заважали їй бачити його в тому безкрайньому просторі, який він так любив.

Він стиснув руки. — Я дав чесне слово, — сказав він. — Я не можу.

— Але ж повстання ось-ось спалахне знову?

— Так.

— Що ж ти тоді будеш робити?

— Не знаю. Не знаю, — сказав він, і видно було, що застарілий біль ожив і мучить його з новою силою. — Знайду собі тут якусь справу.

— Може бути, як писав Хамід, будеш намагатися врятувати Аравію, діючи тут, в Англії. — Вона хвилювалася за нього. — Ти можеш зробити дуже багато. Але з чого ти почнеш?

— Почну — що?

— Ну, боже мій, те, про що тебе просить Хамід і чого так хочеться тобі самому. Невже тебе не надихає ця думка?

— Ні ні!

— Але ...

— Ти що, хочеш, щоб я носився по всій Англії і з барабанним боєм закликав підтримати повстання племен?

— Ні звичайно.

— Невже ти не розумієш, що так, як я вирішу, як я вважатиму правильним для самого себе, буде найкраще і для Хаміда з його народом?

— Розумію, Неде. Але це довгий шлях, довгий і складний, і трохи, як би це сказати, абстрактний. А Хаміду потрібні рішучі, швидкі дії — голос, який пролунав би скоро, зараз же. Інакше він би не написав тобі такого листа.

— Знову ти не про те, — сказав він з раптовим роздратуванням, так що навіть шия у нього напружилася і почервоніла.