Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс

Не квапте мене. Ви перезнайомилися з безліччю людей. Спостерігали на безлічі прикладів партійну політику. Людина тільки що почала регулярно читати газети, а хоче, щоб їй на все була дана відповідь у двох словах. Це неможливо.

— Просто я увійшов у смак.

— Я хотів би знати, що вам вже стало ясно, Гордоне. До чого ви встигли прийти?

— Мені ясно, що поки там капіталізм, соціалізм, комунізм чи ця ваша соціал-демократія вийде переможцем у боротьбі, ви всі поб'ється на смерть. Хотів би я знати перш за все, як ви зумієте вирішити для себе ту світову дилему, перед якою всі ваші місцеві парламентські суперечки шеляга ламаного не варті?

— Еврика! — скрикнув Везубі і вдарив по столу крихким кулаком інтелігента.

— Ну, ось що, — сказав Гордон. — Якщо ви не можете зібрати разом всіх ваших політиків, тоді влаштуйте мені зустріч з одним американцем і з одним росіянином. Це мені необхідно.

— Отримаєте все, що вам потрібно, — пообіцяв Везубі жартівливо, але з відтінком торжества. — Тільки дайте мені ще трохи терміну.

— Гаразд. Я з'їжджу додому на тиждень-другий, — сказав Гордон і встав, щоб без зволікання пуститися в дорогу.

Розділ сімнадцятий

Він пошкодував про те, що приїхав, як тільки переступив поріг і навколо нього зімкнулася тиша, притаманна цьому будинку. Манірно цокав годинник, за вікнами побрязкувала крапель, шльопаючи на доріжки, на черепицю дахів, на кожну підставлену долоню.

— Де побував? — запитала його мати, сідаючи в ногах ліжка; вона принесла йому ранкову чашку чаю і не проти була поговорити, поки він буде пити.

— Всюди, — відповів він.

Весь вчорашній день, день приїзду, його щадили, не задавали ніяких питань. Але тепер потрібно було відповідати, як не чужа йому задушевна інтимність цього прояву материнської турботи. Не треба їй було самої приносити йому ранковий чай. Це їй зовсім не личить. І потім він любив включатися вранці в життя один, без сторонніх очей — струсити з себе сон, міцно розтерти тіло під час миття, поголитися, енергійно помахати руками, розминаючи задерев'янілі м'язи. Але він покірно сів на ліжку і розповів їй те, що вона хотіла знати.

— Я бачив Тесс, — сказав він.

— Справді? Чудово. Ну як вона — все така ж розумна, мила, проста?

— Я б не назвав її простою ...

— Вона все ще працює в цій безглуздій консультації?

Він кивнув і зіскочив з ліжка. Навіть заради матері він більше не міг залишатися в цьому мертвущому сонному заціпенінні. — Так. Вона як і раніше там працює.

— Не розумію, навіщо такі дівчата, як Грейс і Тесс, витрачають свої здібності на подібну нісенітницю. Невже їм здається, що, перетворюючи себе в найманих рабинь, вони служать людству? Втім, Грейс вже кинула свою дурну бібліотеку. Вона тепер вдома, Неде. Мені здається, вона переживає якусь глибоку внутрішню кризу. Спробував би ти поговорити з нею.

Він засміявся і знизав плечима. — Ви занадто серйозно до цього ставитеся, мамо, — сказав він.

Вона не наполягала. — Ми снідаємо о восьмій, — сказала вона з підбадьорюючою посмішкою, в якій, проте, була тінь докору. — І не дозволяй мені дуже тобі докучати, — додала вона вже біля дверей.

Йому не хотілося бродити одному, але Джек, як зазвичай, поневірявся десь в пошуках грошей або вигідних угод (вірніше, будь-яких видів на те й інше). Гордону зустрівся Мур, компаньйон Джека. Це була людина, в зовнішності і в усій звичці якої відразу відчувалася його технічна професія, чим він і сподобався Гордону.

Він був сором'язливий, постійно смикав кронціркулі і мікрометри, що стирчали у нього з кишень скромного, але охайного синього костюма, і в розмові кивав головою на кожне третє чи четверте слово співрозмовника. Як і у Джека, у нього був вигляд сільського жителя. Але сила і спритність коротких товстих пальців і спостережливий погляд видавали в ньому людину, яка звикла мати справу з машинами. Мур підійшов до Гордона і, долаючи збентеження, сказав, що хотів би поговорити з ним про справи підприємства. — Повинен вам зізнатися, що наше становище набагато гірше, ніж думає Джек, — сказав він.

— А в чому, власне, причина? — запитав Гордон; його незмінно дратувала будь-яка розмова, пов'язана з цим підприємством.

Мур сумно похитав головою. — Застій у справах, містер Гордон. Замовлень немає.

— А чому Джек не може роздобути їх? Він що, не справляється?

— Навіть якщо б я так думав, я б вам цього не сказав, — відповів Мур.

— Я знаю, що Джек не кидає завод, тому що не хоче нікого підвести — ні своїх близьких, ні мене. Але не про це зараз мова. Тут інше ...

Мур вичікувально подивився на Гордона, і Гордон насторожився, відчуваючи, що зараз почує щось важливе.

— Що — інше? — стурбовано запитав він.

— По-перше, — сказав інженер, — одна фірма в Ковентрі пропонує купити наше підприємство.

Гордон нетямуще втупився на нього. — Це добре чи погано?

Мур невесело посміхнувся. — Сам не знаю.

— А Джеку відомо про цю пропозицію?

— Ні. Вони звернулися до мене.

— І ви за те, щоб продати?

— Це єдине, що може врятувати нас від краху. Мабуть, нам навіть вдалося б повернути свої гроші.

— Так що ж вас бентежить? Ви боїтеся, що Джек не погодиться? Хочете, щоб я поговорив з ним?

— Ні ні. Я думаю, він погодиться.

— Тоді я нічого не розумію. Говоріть толком.

— Бачте, якщо ми продамо підприємство цій фірмі, я особисто нічого не втрачу, бо я інженер і можу працювати для нових власників, роблячи те ж, що робив раніше. Вони завантажать підприємство замовленнями, а я буду їх виконувати. Але Джека вони тримати не стануть! Звичайно, на перших порах він їм знадобиться. Але я знаю, як ці великі фірми ведуть свої справи, містере Гордон; навіть якщо Джек укладе з ними контракт, це буде ненадовго. Він дуже скоро виявиться непотрібним. Ось я і не знаю, що робити. Джек завжди був дуже порядний по відношенню до мене — не можу ж я опинитися непорядним стосовно нього! Я не наважуюся навіть сказати йому про цю пропозицію, тому що твердо впевнений: він захоче продати, щоб врятувати мене. А так тривати теж не може; чим довше ми будемо тягнути, тим жахливіше буде катастрофа, що насувається. Що б ви зробили на моєму місці, містере Гордон? Що б ви зробили?

Гордон і Мур сиділи на лавці біля стіни перехнябленого сараю, підставивши обличчя неяскравому зимовому сонцю, що проглядало крізь гнані вітром хмари. У сараї містився генератор, і стіна гула та тремтіла, пестячи їх спини крихітними частинками даремно розтрачуваної енергії.

— Джек, ймовірно, намагається роздобути грошей, щоб врятувати становище, — сказав Гордон.

— Так. Але гроші вже положення не врятують.

— А чому?

— Щоб виробництво окупалося, містер Гордон, потрібно вкладати гроші в машини, які потім відшкодовують вам ці гроші з надлишком. Чим більше ви отримуєте грошей, тим більше повинні витрачати на обладнання; тільки тоді вам від цих грошей буде користь. А ті гроші, які Джеку вдасться зайняти, підуть на оплату платні робітникам, оренди, електроенергії і поточних витрат. Це мертві гроші, від них тільки ростуть наші борги, а можливості виплутатися з боргів вони не дають, як не дають і можливості повернути витрачене. Чим більше він займає, тим сильніше ми заплутуємося.

— І ви все ж допускаєте, щоб він продовжував займати!

— У нас немає іншого виходу — якщо ми не продамо.

— О Боже! І ви ще питаєте мене, що вам робити.

— Я звернувся до вас як до людини, яку Джек цінує більше всіх.

— Але чи мені вирішувати таке питання?

— Ви мені порадьте тільки, чи розповідати Джеку про цю пропозицію. Тільки це скажіть мені, і я вже буду знати, що мені робити. Адже щось робити треба!

— Скільки часу ви ще можете протриматися?

— Анітрохи!

— Чи не можна почекати з рішенням тиждень або два?

— А що? Ви сподіваєтеся знайти якийсь вихід?

— Не знаю. Який тут може бути вихід! Якщо б підвернулася нові замовлення, ви б викрутилися?

— Так. Так! Але їх немає звідки взяти.

— Так що ж я-то можу? — розсердився Гордон.

Мур, зітхнувши подивився на годинник, встав і протягнув Гордону руку. — Ймовірно, нічого. Вибачте за цю розмову, — сказав він, — але Джек ...

— Розумію, все розумію! — нетерпляче перервав його Гордон. І Мур поспішно пішов, але не ображений, а скоріше з почуттям полегшення, немов відбувши якусь неминучу, хоч і неприємну повинність. Гордон все більш байдуже ставився до навколишнього життя ( "Я зовсім зашкаруб", — писав він Тесс). Знемагав від непереборної, гарячкової, болісної туги за теплом, за пустелею. Так сильна була ця туга, що він цілими днями міг перебирати в думках уривки спогадів, живі образи втраченого минулого. І чим далі і безповоротно віддалялась від нього пустеля, тим більш примарним здавалося йому все те життя, яке він вів до і після пустелі. Ця майже фізична туга не давала йому спокою; прагнучи заглушити її, він щоранку робив пробіжки по мокрих, посипаних гравієм алеях. І ось одного разу, немов спогад, що ожив, ніби поганий відгомін минулого, до нього з'явився Фрімен. По праву давнього знайомого він приїхав запросто, без жодного попередження.

— Привіт, друже! — пролунало у вітальні, і Гордон побачив знайому сухорляву, суто англійську фігуру.

Його рукостискання було щирим і дружнім, його усмішка — чарівно доброзичливою. Пішли розпитування: як Гордон себе почуває в мерзенному англійському кліматі, як йому живеться далеко від пустелі, без довгих голодовок і скажених скачок на верблюді, без кривавих зіткнень?

— Шкода, що ми повинні були все це відняти у вас, — зітхнув він.

— Сідайте, Фрімене, — сказав Гордон, вказуючи на кретоновий диванчик біля каміна. Обмін банальностями був між ними ні до чого, а тому Гордон сухо зауважив: — Оскільки ви все це у мене забрали, тепер, треба думати, в пустелі мир і порядок. Ніяких приводів для занепокоєння.

— Ну, свої складності є завжди і у всьому; але погодьтеся, Гордоне, що ми в загальному впоралися непогано. Заслуга генерала, зрозуміло! — Посмішка розпливлася ще ширше, натякаючи на істину, яку Гордон знав і яку сам Фрімен знав теж.

— Не мине й півроку, Фрімене, як в пустелі спалахне нове повстання, ще більш бурхливе.

Гордон сам здивувався своїм словам, здивувався тій упевненості, з якою він визначив термін цього нового повстання.

Але Фрімен і бровою не повів. — Ми, значить, підтримуємо зв'язок зі старими друзями?

— Нічого подібного.

— Тоді що ж це — здогад? Або, може бути, інтуїція?

Гордон знизав плечима.