Овід - Войнич Етель Ліліан

Ви по­винн були відповідати мені.

Дивіться ж, щоб ніхто

не заважав. Я вийду сам, коли скінчу.

Коли двері за солдатами зачинилися, Монтанеллі

сперся на підвіконня і дивився кілька хвилин на за­хі сонця, щоб дати Оводові трохи відпочити.

— Мені казали,— промовив він нарешті, сідаючи

коло ліжка,— що ви хотіли побачитися зі мною на

одинці. Коли ви почуваєте себе досить добре, щоб

говорити, я до ваших послуг.

Монтанеллі говорив дуже сухо і звисока, що вза­гал було йому не властиво. Поки Овід лежав у кай­дана, він був для нього просто скривдженою закато істотою, але тепер він пригадав останнє їхнє щ побачення і смертельну образу, якої той завдав йому. Овід дивився на Монтанеллі, недбало підперши рукою голову. Він якось умів прибирати гарну позу, і поки лице його лишалось у тіні, важко було догадатися, скіль­к лиха зазнав він у своєму житті. Але коли підвів голову, при ясному вечірньому світлі зразу стало вид­н, який він був блідий і змучений і як виразно по­значилис на ньому страждання останніх днів. Гнів Монтанеллі вмить зник.

— Здається, ви були тяжко хворі,— сказав він.—

Дуже шкода, що я нічого не знав, як тут з вами по­водятьс. Я припинив би все це раніш.

Овід знизав плечима.

— На війні всі засоби добрі,— холодно промовив він.— Ваше преосвященство протестує проти кайда­ні з погляду християнства, тобто спираючись на пев­н теорію. Але не можна ж сподіватися цього й від полковника. Він, безперечно, не хотів би зазнати цього на своїй шкурі, так само як і я. Але це вже питання особистої вигоди. У даному разі я — переможений, то чого ж ви хотіли б? Це дуже люб'язно, ваше преосвя­щенств, що ви прийшли сюди. Хоч, очевидно, до цього вас спонукало християнське вчення. Відвідува­т ув'язнених... Ах так! Я й забув: "І хто напоїть од­ног з малих цих" і так далі. Це не дуже похвально, але "один з малих цих" вам надзвичайно вдячний.

— Синьйоре Ріварес,— перебив його кардинал,— я прийшов сюди, думаючи про вас, а не про себе. Ко­л б ви не були, як ви кажете, переможеним, я б ні­кол не заговорив з вами після того, що ви дозволи­л собі в останнє наше побачення.

Але ви маєте на­дійн перевагу ув'язненої і хворої людини, і я не міг одмовитися прийти. Якщо ви хочете мені щось сказа­т, то ось я тут. Чи ви послали по мене лише для того, щоб потішитись, ображаючи старого?

Відповіді не було. Овід одвернувся і лежав, при­кривш рукою очі.

— Мені дуже шкода турбувати вас,— хрипко промовив він нарешті,— але дайте мені трохи води.

На вікні стояв кухоль з водою. Монтанеллі встав і приніс його. Обнявши одною рукою хворого, щоб допомогти йому підвестися, він раптом відчув, як вог­к, холодні пальці, немов кліщі, стисли йому руку.

— Дайте мені руку... швидше... на хвилину,— прошепотів Овід.— Хіба вам важко? Тільки на хвилину.

Він сховав лице на плечі Монтанеллі, все тіло його тремтіло.

— Випийте води,— сказав Монтанеллі, трохи по­мовчавш.

Овід мовчки послухався. Потім знову ліг і закрив очі. Він і сам би не міг пояснити, що з ним трапи­лос, коли рука Монтанеллі торкнулась його щоки. Він тільки знав, що за все своє життя ніколи не по­чува нічого жахливішого.

Монтанеллі присунув стілець ближче до ліжка і знов сів. Овід лежав нерухомо, як мертвий, і лице в нього посиніло й витяглось. Після довгого мовчан­н він розплющив очі і спинив на Монтанеллі мо погляд.

— Дякую,—промовив він.—Вибачте... здається, ви щось питали мене?

— Вам не можна зараз говорити. Якщо у вас є що сказати мені, я прийду завтра.

— Будь ласка, залиштесь, ваше преосвященство. Серйозно, я цілком здоровий. За останні дні я, прав­д, щось трохи розклеївся, та й то наполовину це бу прикидання. От хоч спитайте у полковника.

— Я роблю власні висновки,— спокійно відповів Монтанеллі.

— Так само і полковник, і, знаєте, часом вони в нього дуже дотепні.

Д-д-дивлячись на нього, в-в-важ-ко повірити, але іноді в нього виникають ор-р-ригі-нальні думки. Наприклад, у п'ятницю — здається, то була п'ятниця, останнім часом я щось плутаю дні — я попросив д-д-дозу опіуму — це вже я пам'ятаю чу­дов. То він прийшов до мене й каже, що виконав мов прохання тільки тоді, як я скажу, хто відчинив б-б-бра-му. Я навіть можу точно повторити його с-с-слова: "Якщо вам справді боляче, то скажете; коли ж ні, то це буде для мене д-д-доказом, що ви прикидаєтесь". Тоді це не з-з-здалось мені таким комічним.

Але це ж надзвичайно с-с-смішно.

Він несподівано вибухнув якимсь різким неприєм­ни сміхом. Потім, круто повернувшись до мовчаз­ног Монтанеллі, почав говорити усе швидше й швид­ш, так заїкаючись, що його важко було зрозуміти.

— А вам не с-с-смішно? 3-з-звичайно, ні. Хіба у

благочестивих людей є почуття гумору? Вам усе здає­тьс т-т-трагічним.

Наприклад, тієї ночі в с-с-соборі —

який у вас був урочистий вигляд. Та й у мене була

п-п-патетична постать у ролі богомольця. М-м-мабуть,

ви не бачите нічого с-с-смішного навіть у тій справі, ради якої прийшли сюди?

Монтанеллі підвівся.

— Я прийшов вас вислухати. Але ви сьогодні за­надт схвильовані, щоб говорити. Хай краще лікар дасть вам чого-небудь заспокійливого, і ми поговори­м завтра, коли ви як слід виспитесь.

— В-в-висплюсь? О, ваше преосвященство, я ще встигну виспатись, коли ви дасте згоду на план пол­ковник. Унція с-с-свинцю — ч-ч-чудовий заспокійли засіб.

— Я вас не розумію,— сказав Монтанеллі, враже­н дивлячись на Овода.

Овід знову розсміявся.

— Ваше преосвященство, ваше преосвященство! Правд-д-дивість — головна християнська ч-ч-чеснота. Невже ви думаєте, що я не знаю, як полковник д-д-до-магається вашої згоди на військовий суд? Краще вже д-д-дайте її, ваше преосвященство. Усі ваші б-б-брати прелати давно б уже зробили так на вашому місці. І ви б заподіяли цим т-т-так багато добра і так м-м-ма-ло зла. Справді, це не варто тих безсонних ночей, що ви провели у ваганні.

— Будь ласка, перестаньте хоч на хвилину смія­тис,—перебив його Монтанеллі,—скажіть мені, звід­к ви це знаєте? Хто вам сказав?

— А хіба полковник ніколи не казав вам, що я диявол, а не людина? Ні? А мені-то частенько. І в ме­н таки справді є диявольський дар відгадувати чужі думки. Знаю я й ваші. Ви, ваше преосвященство, вва­жаєт мене дуже неприємною людиною, і, боячись за свою чутливу совість, ви дуже хотіли б, щоб хтось інший вирішив мою долю. Хіба не вгадав?

— Слухайте,— сказав кардинал дуже серйозно і знов сів коло нього.— Звідки б ви не довідались про це, але кажете правду. Полковник Феррарі боїться, що ваші друзі спробують ще раз улаштувати вам вте­ч, і хоче цьому запобігти...

тим способом, про який ви говорили. Бачите, я з вами цілком щирий.

— Ваше преосвященство завжди с-с-славився своєю щирістю,— вставив Овід голосом, сповненим болю.

— Ви, звичайно, знаєте,— провадив далі Монта­нелл,— що по закону я не маю ніякої влади у світських справах. Я єпископ, а не легат. Але в цій окру­з я користуюсь великим впливом, і полковник, пев­н, не наважиться на такий крайній захід, не діставши од мене принаймні хоч мовчазної згоди. Досі я рішу­ч протестував проти його плану, але він уперто на­магаєтьс переконати мене і запевняє, що в четвер, коли в місті збереться сила люду, щоб взяти участь в процесії, треба сподіватися збройної спроби влаш­туват вам втечу, яка, напевне, скінчиться кровопро. Ви мене слухаєте?

Овід байдуже дивився у вікно. Він обернувся і стомлено відповів:

— Так, я вас слухаю.

— Може вам справді важко сьогодні вести таку розмову? Краще я прийду вранці. Справа дуже сер­йозн, і я хочу від вас цілковитої уваги.

— Мені хотілося б покінчити з цим сьогодні,— промовив Овід тим самим тоном.— Я чую все, що ви кажете.

— Якщо справді через вас країні загрожують за­колот й кровопролиття, то, йдучи проти плану пол­ковник, я беру на себе страшну відповідальність; я гадаю, що в його словах деяка правда все ж є. Але мені здається, що на рішення полковника певною мі­ро впливає його особиста неприязнь до вас і, мож­лив, він перебільшує небезпеку. Особливо в цьому я переконався сьогодні, коли побачив цю обурливу жорстокість. ..

Тут він глянув на ремені й кайдани, що лежали на підлозі, і вів дали

— Якщо я згоджусь, я убиваю вас; якщо відмов­л — рискую вбити невинних людей. Я багато думав над цим і докладав усіх сил, щоб знайти якийсь вихід з цього страшного становища. І нарешті я вирішив.

— Убити мене і врятувати невинних людей? Це єдине рішення, до якого може прийти християнин. "Якщо права рука спокушає тебе..." і так далі. Я не м-м-маю честі бути правою рукою вашого преосвя­щенств, до того ж поводився з вами ганебно — вис­ново ясний. Тільки хіба ви не могли сказати мені це без такої довгої передмови?

Овід говорив стомленим, байдужим, повним пре­зирств голосом, як людина, якій усе набридло.

— Ну? — спитав він, трохи помовчавши.— Так ви вирішили, ваше преосвященство?

— Ні.

— Овід обернувся, заклав руки за голову ї подивив­с на Монтанеллі напівзаплющеними очима. Карди­на, низько схиливши голову, замислився і легенько постукував рукою по спинці стільця. О, давня, така знайома звичка!

— Я вирішив,— мовив Монтанеллі, підводячи го­лов,— зробити так, як, мабуть, ще ніхто не робив. Коли, мені сказали, що ви хочете мене бачити, я по прийти до вас і віддати все у ваші руки.

— У... мої руки?

— Синьйоре Ріварес, я прийшов до вас не як кар­дина, не як єпископ і не як суддя. Я прийшов до вас, як людина до людини. Я не прошу вас сказати мені, чи ви знаєте щось про змову, якої боїться полковник. Я чудово розумію, що коли б ви й знали, то це ваша таємниця і ви не скажете. Але я прошу вас постави­т себе на моє місце. Я вже старий, і, безперечно, мені недовго лишилося жити. Я хотів би зійти в мо з незаплямованими кров'ю руками.

— А досі вони ще не були заплямовані, ваше пре­освященств?

Монтанеллі трохи зблід, але спокійно говорив далі:

— Все своє життя я повставав проти насильства

і жорстокості, де 6 я з ними не зустрічався. Я завжди

був проти смертної кари в усіх її формах. Я проте­стува і продовжую й тепер виступати проти військових судів, за це я був впав у немилість при минулому

папі. Досі всю свою владу і вплив я використовував

на діла милосердя. Прошу вас вірити, що я кажу прав­д. Тепер я маю зробити цей вибір. Відмовившись, я

ставлю місто під загрозу повстання з усіма його на­слідкам.