Овід - Войнич Етель Ліліан

Він був непритомний. Вони одразу ж зняли тривогу і викликали мене. Ввійшовши до його камери, я побачив, що грати перепиляні, а з вікна звисає ві­рьовк, сплетена з подертої білизни., Він спустився вниз і ліз по муру. Залізна брама до підземного туне­л була не замкнена. Все це показує, що варта була підкуплена.

— Але чого ж він лежав на землі? Може, впав з муру та розбився?

— Я спочатку теж так думав, ваше преосвящен­ств. Але тюремний лікар не знайшов ніяких слідів від падіння. Солдат, який вартував учора ввечері, каже, що, коли він приніс Ріваресові вечерю, у нього був вигляд тяжко хворого і він нічого не їв. Але це дурниці! Хвора людина не могла б перепиляти грати й лізти по стіні. Це абсурд!

— А що каже він сам?

— Він непритомний, ваше преосвященство.

— Як? Досі?

— Часом трохи приходить до пам'яті, стогне і знов непритомніє.

— Дуже дивно. Що ж думає лікар?

— Він не знає, що й думати. Ніяких ознак хво­роб серця, якою б можна було пояснити його стан,

він не знайшов. Але, в усякому разі, з ним сталося щось раптове, коли він був уже майже на волі. Я осо­бист бачу в цьому руку милостивого провидіння.

Монтанеллі злегка нахмурився.

— Що ви збираєтесь з ним робити? — спитав він

— Це я з'ясую за кілька день. А поки що це мені добра наука. Ось що значить знімати наручники... ви­бачт, ваше преосвященство.

— Сподіваюся,— перебив його Монтанеллі,— що ви не закуєте його в кайдани, поки він хворий. Лю­дин в такому стані, як ви описали, навряд чи спро знов утекти.

— Я вже подбаю, щоб він більше не пробував,— бурмотів полковник сам до себе, виходячи від карди­нал.— Хай його преосвященство забирається далі із своїми сентиментальностями. Ріварес закутий досить міцно, і буде він хворий чи здоровий, а кайданів я з нього не зніму.

— Але як це могло статися? Знепритомніти в останню хвилину, коли все вже зроблено, біля самі брами! Як часом глузує доля!

— Дуже можливо,— відповів Мартіні,— що в нього почався припадок тієї хвороби. Він, певно, боровся з ним, поки вистачило сил, і, коли вже спустився у двір, раптом знепритомнів.

Марконе люто вибив з люльки попіл.

— Як там не є, а тепер кінець. Більше ми нічого не зможемо для нього зробити. Бідолаха!

— Бідолаха! — пошепки повторив Мартіні. Він по­чува, що й для нього без Овода світ стане сумним ї порожнім.

— А що вона каже? — спитав контрабандист, ки­нувш погляд у другий кінець кімнати. Там, безсило поклавши руки на коліна і дивлячись прямо перед собою в порожній простір, самотньо сиділа Джемма.

— Я не питав її. Відколи я сказав їй, що трапи­лос, вона не промовила й слова. Краще не турбува її.

Здавалось, що вона їх не помічала, але все ж оби­дв говорили притишеним голосом, немов у кімнаті

був мрець. Після похмурої мовчанки Марконе підвів­с і заховав люльку.

— Я прийду ще ввечері,— сказав він.

Але Мартіні спинив його.

— Почекайте. Я хочу з вами поговорити.— Він ще більше притишив голос і спитав майже пошепки: — Невже справді немає ніякої надії?

— А яка ж тепер може бути надія? Починати все знов — неможливо. Коли б навіть він був у силі вико­нат свою частину плану, то ми вже нічого не змо зробити. Усіх вартових змінили, бо не певні в них. Цвіркун уже нічим нам не допоможе.

— А як ви думаєте,— раптом спитав Мартіні,— коли він видужає, не можна було б як-небудь вряту­ват його, відвернувши увагу вартових?

— Відвернувши увагу вартових? Як це?

— Мені зараз от що спало на думку. Коли в день тіла господнього процесія минатиме фортецю, я б міг заступити дорогу полковникові і вистрілити йому в обличчя. Усі вартові кинулись би ловити мене, а тим часом хтось із ваших товаришів, скориставшися з за­гально паніки, допоміг би Ріваресові втекти.

Звичай­н, це ще не обміркований план. Я все це надумав тільки-но.

— Навряд чи це можна було б влаштувати,— від­пові Марконе, дивлячись на Мартіні дуже серйоз­н.— Хоч, звичайно, треба як слід подумати. Але...— він зупинився і глянув на Мартіні,— коли б це було можливо... ви б пішли на таке?

Мартіні був дуже стриманим у спокійні часи, але зараз був незвичайний час. Він подивився прямо в об контрабандиста.

— Чи пішов би я? — повторив він.— Та ви гляньте

на неї!

Далі пояснювати не було потреби. У цих словах було сказано все. Марконе повернувся і глянув на Джемму.

Відколи почалась їхня розмова, вона ні разу не во­рухнулас. На її обличчі не помітно було ні сумніву, ні страху, ні навіть журби. На ньому лягла лише тінь смерті. В очах контрабандиста блиснули сльози.

— Ану, швидше, Мікеле! — гукнув він, відчиняючи

двері на веранду.— Невже ви ще не скінчили? У нас

іще тисяча справ.

Мікеле разом із Джіно ввійшов у кімнату.

— Я готовий,— сказав він.— Я тільки хочу спита­т синьйору...

Він хотів підійти до.Джемми, але Мартіні схопив його за руку.

— Не турбуйте її. їй краще самій.

— Справді, дайте їй спокій. Ми їй однаково нічим не допоможемо. Нам усім дуже тяжко, але їй, сердеш, найгірше.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Цілий тиждень Овід був у жахливому стані. При­падо на цей раз був дуже сильний, а тут ще полков­ни від страху та запаморочення зробився неймовір­н жорстоким.

Він звелів не тільки закувати хворому руки й ноги, але й прив'язати до ліжка ременями, та ще так туго, що при кожному рухові вони врізалися в тіло. Овід з похмурим гірким стоїцизмом терпів усе це цілих п'ять діб, але наприкінці шостого дня гор­діст його була переможена, і він жалісно попросив тюремного лікаря дати йому опіуму. Той охоче зго­дивс, але полковник, який чув це прохання, суворо заборонив потурати "всяким дурницям".

— Звідки ви знаєте, нащо йому опіум? — сказав він.— Дуже можливо, що він увесь час лише прики­даєтьс хворим і опіум потрібний йому, щоб отруїти вартового або ще на якесь чортовиння. Від Рівареса всього можна сподіватися.

— Якщо я дам йому випити дозу опіуму,— відпо­ві лікар, не в силі стримати посмішки,— то навряд чи він зможе отруїти вартового. А щодо прикидування, то тут теж нічого боятися. Він ледве живий.

— В усякому разі, я забороняю вам робити це. Коли людина хоче, щоб до неї ставилися добре, вона повинна й поводитись як годиться. А Ріваресові таки потрібна сувора дисципліна. Може, це навчить його надалі ставитись обережніше до віконних ґрат.

— Закон, однак, не дозволяє катувати в'язнів,— насмілився зауважити лікар,— а це дуже схоже на ка.

— Але в законі, здається, нічого не сказано про опіум,— сердито відповів полковник.

— Звичайно, полковнику, право вирішувати нале­жит вам. Проте, сподіваюся, ви принаймні хоч зве­лит зняти ремені. Вони лише збільшують його муки. Боятися, що він утече, не доводиться. Він би не встояв на ногах, навіть коли б ви його випустили на волю.

— Я вважаю, синьйоре, що лікар може помиля­тис, як і всякий смертний.

Коли він прив'язаний, я спокійний. Тож хай воно так і лишається.

— Тоді хоч звеліть попустити ті ремені. Це ж про­ст варварство так затягувати їх!

— їх затягуватимуть так само, як і тепер, і я буду вам вдячний, синьйоре, якщо ви не говоритимете зі мною про варварство. Коли я щось роблю, то маю на те підстави.

Отже, й сьома ніч проминула без ніякої полегкос­т, і солдат, що вартував за дверима камери, раз у раз здригався і злякано хрестився, слухаючи стогони хво­рог, що краяли серце. Терпіння Овода зрадило його.

О шостій годині ранку вартовий перед тим, як змі­ни його інший, обережно відімкнув двері і ввійшов у камеру. Він знав, що порушує дисципліну, але не міг піти, не висловивши свого співчуття дружнім словом.

Овід лежав нерухомо з закритими очима й напіврозтуленими губами. Солдат постояв з хвилину мов, потім нахилився й спитав:

— Чи не можу я чого зробити для вас, синьйоре?

У мене є вільна хвилина.

Овід розплющив очі. — Дайте мені спокій,—простогнав він,—Дайте

мені спокій.

Він заснув, перш ніж вартовий вислизнзів за двері.

Через десять днів полковник знов пішов до пала­ц, але йому сказали, що кардинал поїхав відвідати хворого і мав повернутися не раніш як опівдні. Уве­чер, коли полковник обідав, до їдальні ввійшов слуга й доповів:

— Вас хоче бачити його преосвященство.

Полковник, швидко глянувши в дзеркало, чи в по­рядк його мундир, набрав дуже поважного вигляду і пішов до вітальні, де його чекав кардинал. Занепо­коєн зсунувши брови, Монтанеллі легенько посту­кува пальцями по ручці крісла і дивився у вікно.

— Мені казали, що ви приходили сьогодні до ме­н,— почав він, припиняючи чемні вітання полковни­к. Він говорив трохи владним тоном, якого ніколи не чули від нього селяни.— Очевидно, я вам потріб­ни у тій самій справі, про яку я теж хотів би пого з вами.

— Моя справа стосується Рівареса, ваше преосвя­щенств.

— Я так і гадав. Останніми днями я багато ду­ма про нього. Але перш ніж почати розмову, я хо­ті би знати, що у вас є нового.

Полковник збентежено смикав себе за вуса.

— Я, власне, сподівався щось почути від вашого преосвященства. Якщо ви й досі не згодні на те, що я пропонував, то я був би дуже вдячний, якби ви мені щось порадили. Бо, щиро кажучи, я не знаю, що ро­бит.

— Хіба є якісь нові труднощі?

— Лише те, що в четвер третього червня свято тіла господнього. Отже, з цією справою треба покінчи раніш.

— У четвер справді день тіла господнього, але чо­м із справою треба покінчити раніш?

— Мені дуже шкода, ваше преосвященство, що я нібито йду проти вашої волі, але коли до свята ми якось не спекаємось Рівареса, я не відповідаю за спо­кі у місті. У цей день, як відомо вашому преосвящен­ств, тут збирається увесь набрід з гір, і я більше ніж певний, що вони спробують удертися до фортеці й звільнити Рівареса. Звичайно, з цього нічого не ви­йд. Я ні перед чим не спинюсь і, в крайньому разі, віджену їх од фортеці кулями. Але що день цей спо­кійн не пройде, немає сумніву. У Романьї народ небезпечний, і коли вони вихоплять ножі...

— Мені здається, що коли ми трохи потурбуємось про це, то діло до ножів не дійде. Я завжди був тієї думки, що з тутешнім населенням можна жити в зла­год, якщо поводитися з ними розумно. Звичайно, як­щ ви здумаєте вплинути на романійця загрозами або силою, він шаленіє. Але які у вас причини сподівати нової спроби влаштувати втечу?

— Я чув і сьогодні, і вчора від своїх таємних аген­ті, що по окрузі поширюються тривожні чутки і що

народ, очевидно, готує нам якусь нову каверзу.