Овід - Войнич Етель Ліліан

Але й не бачачи, відчув,

як здригнувся коло нього Марконе, і підвів голову.

На порозі стояла Джемма. — Ви чули, Чезаре? — сказала вона.— Усьому кі­нец. Його розстріляли.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

— "Introibo ad altare Dei..." J

Монтанеллі стояв перед престолом, оточений священиками причтом, і гучним, ясним голосом читав "Introit". Собор був залитий світлом. Святковий одяг

прочан, яскрава драпіровка колон, вінки — все вибли­скувал райдужними барвами.

Над розчиненим на­всті входом спускалися важкі пурпурові завіси. В гарячих променях червневого сонця вони палали, як пелюстки червоних маків на полі. Звичайно напів­темн бокові олтарі були освітлені свічками і факе­лам чернечих орденів. Там же здіймалися хрести

і корогви окремих парафій. Коло бокових олтарів

теж стояли корогви; їх шовкові зборки спускалися до

землі, позолочені китиці і древка яскраво пломеніли

під темним склепінням. Світло, проходячи крізь ко­льоров шибки, забарвлювало всіма кольорами райдуги білі стихарі півчих і лягало на підлогу олтаря яск-червоними, жовтогарячими і зеленими плямами.

За престолом блищала й іскрилася на сонці завіса із

срібної парчі. І на фоні цієї завіси, прикрас і вогнів

виступала непорушна постать кардинала в білому одязі, ніби мармурова статуя, в яку вдихнули життя.

Так повелося, що в дні процесій кардинал тільки був присутній на обідні, але сам не служив. Кінчивши "Indulgentiam" 2, він відійшов до престолу і повільно попрямував до єпіскопського трону, супроводжуваний низькими поклонами "священиків та. причту.

— Його преосвященство, мабуть, не зовсім здоро­ви,— пошепки сказав один канонік другому,— він і

сьогодні сам не свій.

1 "Припадаємо до престолу божого" — вступне слово молитви

tlntroit".

2 Молитва про відпущення гріхів.

Монтанеллі схилив голову, і священик, що надівав на нього митру, всипану дорогоцінним камінням, про:

— Ви хворі, ваше преосвященство?

Монтанеллі мовчки подивився на нього, ніби не

пізнаючи.

— Вибачте, ваше преосвященство,— пробурмотів

священик, преклоняючи коліна, і відійшов, докоряючи

собі за те, що перервав кардинала під час молитви.

Відправа йшла звичайним порядком. Монтанеллі сидів прямий, непорушний. Сонце грало на його ви­блискуючі камінням митрі, на гаптованому золотом облаченні.

Важкі зборки білої святкової мантії спа­дал на червоний килим. Світло сотень свічок ви­гравал в сапфірах на його грудях. Але глибоко за­пал очі кардинала лишались тьмяними, сонячний про­мін не викликав у них відповідного блиску.

Під час виносу святих дарів кардинал підвівся з трону і став на коліна перед престолом. У плавності його рухів було щось незвичне, і коли він піднявся і пішов назад, драгунський майор, що сидів у парад­ном мундирі за полковником, прошепотів, поверта до пораненого капітана:,

— Подався старий кардинал, подався! Дивіться: ніби не жива людина, а машина.

— Тим краще,— теж пошепки відповів капітан.— З того часу, як була дарована ця проклята амністія, він висить у нас каменем на шиї.

— Проте на військовий суд він дав згоду.

— Так, після довгих вагань... Господи" боже, як

душно! Нам всім загрожує сонячний удар під час

процесії. Шкода, що ми не кардинали, а то б над нами

всю дорогу несли балдахін. Ш-ш-ш! Дядечко на нас

дивиться!

Коли меса скінчилась і святі дари поставили в ков­че, духовенство попрямувало до ризниці змінити облачення.

Почувся стриманий гул голосів. Монтанеллі сидів непорушний, все так же дивлячись уперед, ніби не помічаючи життя, що кипіло навколо і завмирало біля підніжжя його трону. Йому подали кадило, він підняв руку, як автомат, і, не дивлячись, поклав ла у курильницю.

Духовенство вернулося з ризниці і чекало карди­нал в олтарі, але він сидів нерухомо. Священик, який мав прийняти від нього митру, нахилився і нерішуче промовив:

— Ваше преосвященство! Кардинал оглянувся.

— Що ви сказали?

— Може, вам краще не брати участі в процесії? Сонце пече нещадно.

— Яке мені діло до сонця?

Монтанеллі промовив це холодно і повільно, а свя­щеников знову здалося, що він розсердився.

— Вибачте, ваше преосвященство. Я думав, що ви

нездужаєте.

Монтанеллі підвівся, нічого йому не відповівши. На верхній приступці трону він зупинився і так само повільно спитав:

— Що це?

Край його мантії лежав на приступках олтаря, і Монтанеллі показував на вогненну пляму на білому атласі.

— Це сонячний промінь світить крізь кольорове скло, ваше преосвященство.

— Сонячний промінь? Такий червоний?

Він зійшов із приступок і став на коліна перед престолом, повільно розмахуючи кадилом; потім простяг його священикові. Сонце лягло кольоровими пля­мам на його непокриту голову, вдарило в широко відкриті, підведені вгору очі і освітило багряним блиском білу мантію, зборки якої розправляли свя­щеник.

Він прийняв від диякона золотий ковчег і підвівся з колін під урочисту мелодію хору і органа.

Служителі повільно підійшли до нього і підняли над його головою шовковий балдахін, диякони стали праворуч і ліворуч і відкинули назад довгі зборки його мантії. Коли служки підняли її, процесія рушила вперед.

Монтанеллі стояв біля престолу під білим балда­хіно, міцно тримаючи святі дари і дивлячись на про­цесі, що проходила повз нього. По двоє в ряд люди повільно спускалися з приступок із свічками, факела­м, хрестами, корогвами і повз прикрашені квітами колони виходили з-під малинової завіси над порталом

на залиту сонцем вулицю. Звуки співів поступово за­вмирал вдалині, переходячи в неясний гул, а позаду лунали все нові й нові голоси. Безконечною стрічкою розгорталася процесія, і під склепінням собору довго не стихали звуки човгання ніг.

Пройшли члени церковних приходів у своїх білих саванах, з закритими обличчями.

Потім появились браття милосердя, чорні з голови до ніг, їхні очі бли­щал в прорізах масок. За ними потяглись довгі ряди жебраючих монахів у чорних каптурах, з босими за­горілим ногами, далі всі в білому суворі домініканці. За ними йшли військові і цивільні представники вла­д: драгуни, карабінери і чини місцевої поліції. На­чальни міста йшов у повній парадній формі, оточе своїми офіцерами. В кінці йшли диякон з вели­ки хрестом і два свічконосці з запаленими свіч.

Двірна завіса широко розсунулася, щоб пропусти­т їх. Зі свого місця під балдахіном Монтанеллі на мить побачив яскраво освітлену сонцем, застелену килимом вулицю, обвішані прапорами стіни будин­кі і одягнутих у біле дітей, що кидали на бруківку троянди. Ах, ці троянди! Які вони червоні!

Повільно, в стрункому порядку. посувалася про­цесі. Мгінтанеллі відкрив хресний хід.

Він спустився по приступках на середину церкви, пройшов під хорами, звідки лунали урочисті звуки органа, потім під завісою коло входу — такою не­стерпн червоною! —г і вийшов на залиту сонцем ву. .

Криваво-червоні троянди лежать, в'янучи на чер­воном килимі, розтоптані ногами численних перехо­жи. На хвилину зупинились біля дверей, поки пред світської влади поміняли носильників бал­дахін, і процесія знову рухається вперед, і він з нею, тримаючи ковчег з святими дарами. Навколо нього голоси півчих то широко розливаються, то завмира­ют, і в такт ритмічно гойдаються кадила, і рокочуть хвилі людського моря.

І всюди кров і кров! Килим стелився перед ним червоним потоком, троянди лежали на камінні, ніби плями розбризканої крові... Боже милосердний! Нев­ж підвладні тобі земля і небо раптом почервоніли від крові? Але що тобі до цього!

Він глянув на причастя за кришталевою стінкою ковчега. Що це стікає з облатки між золотими про­меням і повільно капає на його біле облачення? Ось так же капало з піднятої руки... він бачив сам. Трава на тюремному дворі була зім'ята й червона... вся чер­вон... так багато було крові. Вона стікала з обличчя, капала з простріленої правої руки, юшила гарячим червоним потоком з рани в боці. Навіть пасмо волос­с було в крові... так, волосся лежало на лобі, мокре і скуйовджене... це передсмертний піт виступив від жахливих мук...

Genitori, genitoque, Laus et jubilatio Salus, honor, virtus, quoque, Sit et benedictiol.

О, це понад усяке терпіння! Боже, ти сидиш на троні на небесах і дивишся сміючись униз на муки і смерть. Невже тобі мало? Невже потрібна ще хвала і славословлення? Тіло христове, розп'яте заради спасіння людей! Кров христова, пролита заради про­щенн їх гріхів... Невже цього мало?

Гукайте голосніше, може, він спить!

А ти справді спиш, мій любий, коханий, і ніколи не проснешся? Хіба могила так ревниво оберігає свою здобич і чорна яма під деревом ніколи не відкриється, щоб випустити тебе хоч на хвилинку, мій ненагляд­ни хлопчику?

Процесія скінчилася. Коли співи стихли, кардинал, пройшов у собор між двома рядами ченців і священи­кі, що стояли навколішки з запаленими свічками.

Стомлено, але покірливо закінчив кардинал цере­моні, механічно виконуючи ритуал. Потім, бла­гословивш всіх, він знову преклонив коліна перед олтарем і закрив руками обличчя. Голос священика, що читав молитву про відпущення гріхів, долітав до нього, як дальній відгук того світу, до якого він біль­ш не належав.

Запала тиша. Кардинал підвівся і простяг руку, закликаючи до мовчання. Ті, хто вже про до дверей, повернулися назад.

По собору пронісся шепіт: "Його преосвященство буде говорити".

1 Хвала і звеличання отцю і сину; благоденство, честь, добро­чесніст і благословення.

Здивовані священики переглянулися і ближче при­сунулис до кардинала; один з них спитав півголосом:

— Ваше преосвященство буде говорити з народом?

Монтанеллі мовчки відсторонив його рукою. Свя­щеник одступили, перешіптуючись.

Проповіді в цей день не повинно було бути, це було всупереч всім звичаям, але кардинал міг зробити, як він схоче. Він, мабуть, повідомить народ про щось винятково важли­в: про нову реформу Рима або спеціальне послання святого отця.

Із приступок олтаря Монтанеллі глянув униз на море людських облич. З жадібною цікавістю дивилися вони на нього, а він стояв над ними нерухомий, схо­жи на привид у своєму білому облаченні.

— Тихше! Тихше! — неголосно повторювали роз­порядник процесії, і рокотання голосів поступово

завмерло, як завмирає порив вітру у верхів'ях дерев.

Всі дивилися на нерухому постать, що стояла на приступках олтаря. І ось у мертвій тиші пролунав виразний, розмірений голос кардинала:

— В євангелії від святого Іоанна сказано: "Бо так

полюбив бог світ, що віддав сина свого єдинородного,

щоб світ спасений був через нього".