Кафедра - Грекова І.

Як кажуть, один до одного. Вся смислова частина збігалася до буковки; самому Яковкіну належала тільки стружка — пухла, підворушена, сповнена демагогічних закликів, посилань на рішення і постанови. На це в мене пішло кілька днів. Знову до мене прийшов Паша:

— Ну як — злодюга?

— Злодюга,— погодилась я.— Безперечно.

— Що будемо робити?

— Щось придумаємо. Пришліть до мене свого сором'язливого Володю Карпухіна. Подумаєш, красна дівиця!

Прийшов Володя. Довго витирав ноги, вибачався. Не красна дівиця, але щось подібне: тоненький, чорненький, окатий, з вузькими плечима в просторому светрі, який звисав до колін. Він явно мене побоювався: я була для нього науковий авторитет, класик... Смішно! Я намагалася його підбурити на боротьбу, але марно.

— Ви розумієте, Ніно Гнатівно, я ж йому ці роботи своїми руками однаково що подарував... Це нечесно буде — подарував і відібрав. Краще я напишу іншу дисертацію.

"Дурень",— хотіла я сказати, але стрималася.

— Зрозумійте, ця справа стосується не вас одного. Ви підтримуєте науковий паразитизм. Такі, як Яковкін, харчуються чужою кров'ю. Підгодовувати їх — означає робити удар по нашій спільній справі.

Знову я відчувала, що кажу надто до ладу, гладенько і, загалом, непереконливо. Таке відчуття постійно заважає мені говорити з молодими. Думка про спільну справу була Володі Карпухіну явно чужа: в даній ситуації він бачив тільки себе і Яковкіна...

— Ні,— сказав він,— я проти нього виступати не буду. Нехай захищається.

Мабуть, він так розумів благородство. Я розлютилася.

— Так якого ж дідька ви мені розповідали всю оцю нісенітницю? Цілий тиждень я вгатила на вашу з Яковкіним продукцію! Що я вам, науковий асенізатор? Гадаєте, мені це цікаво? Дідька лисого!

Одне слово, розходилася. Навіть Сайкін вийшов з кухні поглянути, в чім справа.

— Залиш нас,— сказала я йому голосом вдов-ствуючої королеви.

Він стенув плечима і вийшов.

— Простіть мені,— пробурмотів Володя.

— Бог простить,— відповіла я, налякавши його ще більше.

Взагалі, паскудний у мене характер! "Не проходь мимо, бий у морду!" — називає його Маркін-Залишити б усе, як є, не втручатися. Ні, я не могла. Замість цього природного Мирного крок^я провела ще кілька войовничих днів. Ще раз вивчила спільні праці Яковкіна — Карпухіна (в зворотно-алфавітному порядку) і навіть знайшла в них кілька дрібних помилок. Дістала в бібліотеці праці самого Яковкіна (без співавторів). Вони виявилися нечисленні і складалися головним чином із закликів до діяльності ("Тоді вже піде музика не та, в нас затанцюють ліс і гори!"). Був у нього ще альбом конструкцій — праця солідна, але ні з якого боку не наукова. Зате в співавторстві виявилося в нього праць до дідька. Жоден співробітник кафедри не міг що-небудь опублікувати, не поставивши на титульній сторінці першим професора Яковкіна. Наукова цінність цих робіт, як я розумію, була невисока. Де-не-де зустрічалися явні помилки, та головне було не в них. У роботах Яковкіна із співавторами вражала наукова пустопорожність, що сповнювала їх. Після кожного абзаца хотілося спитати: ну то й що? Зустрічалася велика кількість математичних фіоритур, які ніякого відношення до справи не мали, а швидше грали роль бойового фарбування дикуна. Деякі з них були буквально списані з відомих посібників і монографій, навіть зі всіма друкарськими помилками. Решта, очевидно, також були звідкись списані, тільки я не знала звідки. Автор, судячи з його власної наукової стилістики, навряд чи зумів би навіть правильно розкрити дужки. Рішуче на цьому фоні Володя Карпухін вирізнявся зіркою першої величини.

Одне слово, усе це стало для мене якимсь насланням. Якось я навіть бачила уві сні Яковкіна в парчевих трусиках (верх непристойності). Ворушила це сміття й питала себе: "Ну на що я вбиваю свій час?" — та припинити вже не могла. Мною заволодів якийсь гидкий азарт. Інколи я почуваюся чимось спорідненим моєму ворогу Флягіну — він також, якщо брався за якусь проблему, впинався в неї бульдожою хваткою і вже не міг розтиснути щелепи. Різниця в тому, що він із стиснутими щелепами живе все життя, а я лише час від часу. До кінця двох-трьох тижнів я вже була повним знавцем усієї проблематики та праць кафедри Яковкіна і повністю озброєна для виступу на раді.

За моєю малоосмисленою діяльністю насмішкувато спостерігав Льова Маркін.

— Ну навіщо ви копаєтесь у всій цій гидоті? їй-богу, перлинного зерна ви там не знайдете. Заради чого ви витрачаєте час?

— Заради справедливості.

— Ох, як пишномовно. Жінка Дон Кіхот верхи на Россінанті б'ється з вітряками... їй-богу, це не робить вас привабливішою.

Щось нове. Такого я від Льови Маркіна ще не чула. Він набуває самостійності. Ну що ж, давно вже час. І все-таки сумно...

Та мова про Яковкіна. Настав нарешті день захисту його дисертації. Я не член інститутської великої ради, де захищаються докторські, і не маю відношення до кафедри Яковкіна. Моя поява на раді була зустрінута з подивом: робити їй нічого, чи що? (Певна річ, мовчки). Флягін був тут і спрямував на мене погляд василіска. "Ой, даремно я в це діло влізла!" Та відступати було пізно.

Вся кафедра Яковкіна/прийшла боліти за свого главу і серед них Карпухін — тоненький, сумний, як побита морозом квітка. Я йому кивнула, він подивився на мене з острахом. З осторогою дивився на мене й сам дисертант, що сидів у передньому ряді, нервово озираючись. Професор Яковкін ззаду був ще більше подібний до кота, ніж анфас. Щоки стирчали з-за вух, а вуса стирчали з-за щік.

На численних плакатах, пришпилених до щитів, красувалися формули Володі Карпухіна і графіки, які їх ілюстрували. Збоку це мало вигляд солідний: он яку махину людина підняла!

Почався захист. Учений секретар оголосив документацію, після чого слово було надане дисертанту. Вже оговтавшись від шоку, викликаного моєю появою, він м'яко, котом ходив коло плакатів, час від часу тицяючи у який-небудь з них і вигукуючи: "Ця формула свідчить..." — або: "Звідси з усією очевидністю виходить, що..." Доповідав він досить жваво і до ладу — видно, не пожалів часу на підготовку. Лише зрідка, коли брав з розгону який-небудь екзотичний термін, боязко мружив очі. Володя Карпухін ворушив губами, безгучно вимовляючи ним же, мабуть, складений текст. Яковкін вклався точно у відведений йому час, потім зіперся на указку, не без грації оповив її ногою і подякував усім за увагу.

— У кого є питання до дисертанта?

Члени ради один по одному вставали і ставили питання. По-моєму, питання в таких випадках ставляться не для того, аби щось вияснити, а щоб показати власну ерудицію і розуміння роботи. А насправді більшість присутніх роботи не розуміє, та за час доповіді її зрозуміти й неможливо. Передбачається, що члени ради заздалегідь знайомляться з дисертацією; це справжня фікція. Щоб докладно в ній розібратися, потрібний час, і немалий, не менше, ніж два-три тижні (суджу по собі), а в кого є цей час? Доводиться симулювати розуміння, а для цього запитання — найкращий засіб. Втім, я була зла і, можливо, несправедлива. Деякі питання (з технічної частини) були цілком осмислені. Яковкін відповідав на них швидко, з ходу. Мені не подобалася саме ця швидкість, яка наводила на думку, що питання були загодя підготовлені, проте на аудиторію відповіді Яковкіна справляли враження. Головуючий схвально кивав головою у формі більярдної кулі.

— У кого ще є питання?

Я піднесла руку. Кілька членів ради повернулися в мій бік: що за особа? Я запитала:

— У вашій роботі, виконаній разом з Карпухі-ним, стверджується, що... (І далі низка спеціальних термінів). Ви й зараз дотримуєтесь такої думки?

Кіт-злодюга насторожився: чи немає тут якої каверзи?

— Бачите,— сказав він,— робота, про яку ви згадали, вже трирічної давності. Звичайно, відтоді наука просунулася вперед.

— Отже, сьогодні ви не наполягаєте на цьому твердженні?

— Ні, не наполягаю.

— Чому ж тоді на сторінці сто тридцять другій вашої дисертації, яку ви захищаєте сьогодні, а не три роки тому, дослівно повторюється те саме твердження?

Яковкін морально заметушився.

— Бачите, товаришу Асташова, при доведенні цього положення мною застосований надто тонкий математичний апарат, входити в деталі якого тут не місце. Я охоче задовольню вашу допитливість потім, у кулуарах.

Я розізлилася:

— Випадково за освітою я математик, розбираюся в тонкощах цього апарата й хочу почути від вас тут, а не в кулуарах, правильне це положення чи ні.

Рада загула нібито схвально. Будь-яка бійка на захисті — безплатний атракціон. Яковкін зам'явся:

— Ну, знаєте, на таке питання не можна відповісти однозначно. З однієї точки зору правильне, з другої — неправильне.

— Ну, а з вашої точки зору?

Я перла на нього, як танк на солдата.

— З моєї? Скоріш неправильне.

По залу знову пробіг шумок. Наполовину співчутливий Яковкіну, наполовину мені.

— Аз моєї точки зору,— сказала я повільно, мало не по складах,— положення це цілком правильне. Тільки у вас із Карпухіним воно виведене некоректно. І я вам зараз біля дошки можу його довести. Дозвольте? — звернулася я до голови.

— Може,— обережно сказав він,— ми не будемо відволікати увагу ради складними перетвореннями?

— Перетворення зовсім не складні. Щоб їх виконати, досить двох хвилин. Тонкість апарату дисертант явно перебільшив.

Голова вагався. Шум у залі зростав. Хтось вигукнув: "Нехай доведе!"— хтось: "Не треба!" Встав Флягін і зі своєю постійною посмішкою сказав:

— Пропоную перенести суперечку на дошку. Читаючи дисертацію, я також звернув увагу на це слабке місце.

У Яковкіна був вигляд кота, зацькованого собаками. Здавалося, він от-от розпластається по стіні. Про що йшлося, він явно не розумів. Зате Володя Карпухін розумів чудово і був червоніший від своїх вух.

— Прошу,— сказав голова.

Відсунули вбік щит. Я вийшла до дошки, взяла крейду і в кількох рядках довела суперечне положення.

— Ох, дурень я! — необережно вигукнув Володя і одразу зіщулився.

Яковкін відступав насторожено:

— Бачте... продемонстроване вами доведення справді дуже витончене... Обіцяю врахувати його в своїй подальшій роботі.

— А в чому була помилка вашого? — безжально запитала я.

— Зараз, у ході захисту, я не беруся на це питання відповідати.

Добре.