Кафедра - Грекова І.

Але це ще не все. Професор Флягін взагалі не вміє працювати з людьми. Він настроїв проти себе всіх викладачів.

— Не всіх,— кинув з місця Радій Юр'єв.

— Більшість. Основна його вина: він зумів за короткий строк майже розЬалити чудовий колектив. Такі колективи треба оберігати, як заповідники...

Знову сміх. Співак люто зблиснув очима.

— Буду говорити коротко. Вважаю, що кандидатура професора Флягіна на посаду завідуючого кафедрою кібернетики неприйнятна. Якби я був членом цієї ради, я б голосував проти.

— Продовжимо засідання ради,— сказав голова.— Ми тут вислухали думки як за кандидатуру професора Флягіна (переважна більшість), так і проти (Ніна Гнатівна, доцент Співак). Я думаю, питання більш-менш зрозуміле. Можна переходити до голосування. Заперечень немає?

— Є заперечення.

Це сказав сам Флягін.

— Прошу, Вікторе Андрійовичу.

— Можна, я з місця?

— Ні, краще сюди, на трибуну. Засідання стенографується.

Флягін вийшов на трибуну. Він був блідий, навіть зеленкуватий, і пір'євидний віхоть волосся на його голові загнувся вгору, як хвіст у качура. Коли він заговорив, губи в нього смикалися і каша в роті була відчутніша, ніж завжди.

— Товариші, те, що я тут почув, справило на мене сильне враження. Сильне і важке. Я дуже шкодую, що з моєї вини ви змушені були все це слухати. Більше цього не буде. Я знімаю свою кандидатуру. Справді, я не створений для того, щоб керувати людьми. Краще зрозуміти це пізно, аніж ніколи.— Тут він усміхнувся, але не своєю єзуїтською, а простою людською усмішкою, в якій було навіть щось дитяче.— Ніно Гнатівно, ви помилилися в одному: що я ніколи не сумнівався в своїй правоті. Даю вам слово честі, відтоді як прийшов на кафедру, я тільки те й робив, що сумнівався в своїй правоті. Сьогодні ці сумніви розсіялись — я зрозумів, що був неправий. Прошу вибачення у всіх присутніх за те, що на розгляд моєї справи вони витратили багато часу. Дозвольте мені піти.

В залі пролунали вигуки, запитання: "Що він сказав, що?" Хто його не почув, хто не зрозумів.

— Вікторе Андрійовичу, що ви! — заметушився голова ради.— Не робіть цього! Ви дуже вразливі! Запевняю вас, все буде гаразд!

— Дозвольте мені піти,— повторив Флягін. Він зліз з помосту, короткозоро дивлячись собі

під ноги, і рушив проходом між двома — правим і лівим — крилами амфітеатру в бік дверей. Усі мовчки проводжали його очима. Я дивилася йому вслід з не зрозумілим мені самій відчуттям. Здавалося, що, віддаляючись, він стає не меншим, а більшим.