Кафедра - Грекова І.
Сама ж Ася сумнівалася в них, але чого не зробиш заради дружби! Люда навмисне кудись пішла увечері, щоб залишити Асю з матір'ю наодинці. Коли випили чаю, посумували, розм'якли, Ася почала здалеку:
— Євдокіє Луківно, я така рада, що ви полюбили Матвія! А колись же не хотіли його визнавати.
— Хто давнє пом'яне, той лиха не мине. Не хотіла, бо незаконний, попросту — байстрюк. А отець Яків: у бога всі однакові, законні й незаконні, хрещені й нехрещені. Всяке дитя святе.
— Отже, ви можете відмовитися від своєї колишньої думки?
— Аякже! Звичайно, можу. Людина не цеглина.
— Яка я рада! Давайте щиро поговоримо. Я давно хотіла спитати у вас: ну навіщо вам цей отець Яків, ця секта?
Євдокія Луківна образилася:
— У нас не секта, а дружба. Сектою нас називають злі люди. Ти, Асю, такого не повторюй.
— Ну пробачте, сказала дурницю. Навіщо вам ця дружба?
— Всякій людині дружба потрібна. Бо живуть окремо, як могилки на кладовищі: замок, огорожа, лавочка. Особливо хто на пенсії. Зварила борщу ківшик та кухлик каші, поїла — ото й усе. А треба щось і для душі. Без людей не проживеш. А кому ми, старі, потрібні? Людочка мене на лекцію водила, я з сорому мало не спаленіла. Всі на мене очі витріщили: чого, стара шкапа, пришкандибала? У них після лекції кіно, танці, я між них одна, як більмо на оці. А в молільному домі всі ми рівні. Всі старенькі, всі в хусточках.
— Це ж і погано, коли самі старенькі. Треба, щоб і старенькі були, й молоді, і діти. Ви кажете: не потрібні. А хіба нам з Матвійком не потрібні? Подумайте, ну навіщо вам поспішати? Пожили б іще. Клавду Петрівну я вмовлю.
— Ні вже, пожила, і досить. Я тобі по секрету скажу, Асю. Висунули мене там на керівну роботу. На збір якийсь посилають.
Ася найбільше злякалася "збору". Розгубилася, почала доводити Свдокії Луківні, що бога немає, але так безглуздо, непереконливо. Мовляв, гіпотеза бога не потрібна сучасній науці. А яке тій діло на науки, та ще й сучасної? Сказати правду, існування бога Євдокію Луківну не дуже й хвилювало: є він там чи немає. Більш важливою для неї була та форма життя на людях, яка їй відкрилася тепер, на старості літ.
Повернулася Люда, викликала Асю в душову:
— Ну що?
— Не виходить,— засоромлено призналася Ася.— Якби вона твердо вірила в бога, я б, може, змогла її переконати...
Незабаром Євдокія Луківна зібрала речі, зробила необхідні закупки, попрощалася з Матвієм і поїхала. На вокзалі вона стояла уже відчужена — богомолка в чорній хустині. Життя без неї стало важчим, але в чомусь і вільнішим. Інколи Ася казала Люді:
— Є конструктивна пропозиція: не прати сьогодні пелюшок. Залишити на завтра.
Люда радо погоджувалася.
Клавда Петрівна знову почала вчащати до них у гості. Знову почалися вільні розмови:
— Слухайте, дівчата, мою життєву мораль. Любов — це блешня. Схопила — і все, вже на гачку, а там на кукані. В мене від цієї любові нетравлення вітамінів...
Хоч і важко, а дотягли-таки семестр. І раптом у січні (вже почалася сесія) Асі прийшла телеграма: "Мама померла, приїжджай". її ніби оглушило. Ніщо не віщувало кінця, навпаки, останні листи були веселі...
Запухла, отупіла від сліз, кинувши всі справи (яка там сесія), Ася рвонулася, поїхала першим поїздом, який трапився. На похорон встигла...
Після похорону стало ясно: батька не можна залишати самого. У нього з рук випадали речі, він губив гроші, міг вийти на вулицю роздягненим... Одного разу почав палити папери, спалив свій паспорт, університетський диплом... Ася не сумнівалася: її місце тут, поруч з батьком. Навчання? Можна перейти на заочне. Адже з самого початку планувала заочне, тепер сама доля вирішила за неї. Ось тільки Матвій... За Матвієм нила душа...
Прожила два тижні, поїхала до Москви оформляти перехід на заочне. Поки її не було, за Михайлом Матвійовичем взялася наглядати сусідка.
— Ти тільки швидше повертайся,— одна нога тут, друга там. Гірше за малу дитину твій старенький. Дуже переживає.
В інституті були зимові канікули. Більшість студентів роз'їхалися — хто на лижах, хто до батьків. Люда, звичайно, була на місці. Зраділа Асі без пам'яті, засмутилася до сліз, дізнавшися про її рішення.
Матвій без Асі навчився ходити. Бігав тепер по всьому гуртожитку, мандрував навіть по сходах з поверху на поверх: підкладе під себе ногу калачиком, а другою відштовхується від сходів. Одержавши свободу пересування, він увійшов в азарт і зовсім відбився від рук. Перестав проситися, впав у нігілізм. Ходив увесь у синцях і гулях, так і чекай, що в'язи собі скрутить. Одного разу, розповідала Люда, вибрався у двір і їв там сніг; спасибі, Клавда Петрівна впіймала його й відлупцювала. Сусідки по гуртожитку жалілися: Матвій залазить до них і їсть папери (одній дівчині розшматував зубами конспект з гідравлики). Громадськість в особі однієї аспірантки вимагала, щоб дитину віддали в ясла. Ця аспірантка була літня, років тридцяти, в окулярах, справжня кобра. Люда боялася її як вогню.
— У цілодобові! — казала вона, побачивши Люду з Матвієм. Почувши це слово, Матвій заходився ревіти.
Сама Люда в сесію знову схопила дві двійки — цілком могли зняти із стипендії... Одне слово, було про що подумати.
У деканаті до Асі поставилися співчутливо, оформили їй, як відмінниці, академічну відпустку на рік з правом захищати диплом разом з усіма. Дозволили скласти поза строком зимову сесію. Вона склала її одразу, без підготовки. Викладачі її й не питали — ставили п'ятірки. Асі було і приємно, й соромно.
Останній екзамен складала вона Ніні Гнатівні. Та питала по-справжньому. Все-таки п'ятірка, хоча й заплуталася в одному місці. Потім Ніна Гна-тівна почала розпитувати Асю про її справи (дещо вона вже чула). Розпитувала не формально, а щиро — одразу видно. Асю понесло і вона їй усе розповіла: і про смерть матері, і про батька і про Люду, і про Матвія — як він по поверхах повзає і конспекти гризе.
— Знаєте що? — сказала Ніна Гнатівна.— Заберіть його з собою, ціліший буде.
— Ви так гадаєте? — зраділа Ася.— Я й сама так думала, та не була впевнена...
— Видно, що ви його дуже любите.
— Страшенно! Ви собі навіть уявити не можете. Як свого. Більше, ніж свого...
— Чому ж? Дуже навіть можу собі уявити.
Поговорили про диплом. Ніна Гнатівна взялася бути керівником, назвала тему, дала літературу. Сказала:
— Власне, ви могли б захищати ту свою роботу, за яку одержали премію, та від вас я хочу більшого.— Накидала план, усміхнулася, сказала: — Старайтеся.
Подарувала Асі свою книжку з написом: "Дорогій Асі Уманській від автора в надії на подарунок у відповідь". У Асі навіть вуха запалали від збентеження й радості. Додому мов на крилах летіла, поспішала поділитися з Людою, показати книжку, але не встигла: зник Матвій.
Люда металася в страшній тривозі. Чергова його не бачила; у Клавди Петрівни також Матвія не виявилося:
— Був, випив чаю й пішов.
Разом з Клавдою Петрівною обнишпорили увесь двір, знайшли чиїсь сліди, по розміру виявилося — не його... Нарешті знайшли його в найнесподіванішому місці — в тієї аспірантки, кобри в окулярах, яка вимагала: "В цілодобові!" Матвій сидів у неї на столі й пив чай.
— Ти що тут робиш? — накинулися на нього Ася й Люда.
— Тай,— незворушно відповів Матвій і всміхнувся по самі вуха.
— Пробачте, будь ласка, він вам перебив заняття, ми винні, недогледіли.
— Ой, що ви! — сказала кобра.— Такий чарівний хлопчик!
Взяли чарівного хлопчика (не хотів іти), понесли додому. Якось заспокоїлися після пережитих хвилювань. Ася сказала:
— Ну знаєш що, я заберу його з собою. Він тут у тебе зіп'ється.
Люда в сльози:
— Ти думаєш, що я зовсім негодяща мати.
— Нічого я не думаю. Я тільки знаю, що рік для тебе буде важкий.
— А якщо в ясла? — запитала Люда.
— В цілодобові? Матвій одразу заревів.
— Ось бачиш, як він хоче в цілодобові ясла. Ні, йому не мине їхати зі мною.
Матвій перестав ревти.
— А як ти справишся і з Матвієм, і з батьком, і з навчанням?
— А мені саме Матвій і потрібен. Тато в поганому стані, вплив Матвія буде для нього дуже корисний. Його треба прив'язати до життя, розумієш?
Люда подумала, зрозуміла, поплакала й погодилася.
Поїхали Ася з Матвієм. Добре, що припало на канікули (студентам половинна знижка). І то розоритися можна на ці поїздки туди-сюди...
Дома батько так до них і кинувся. Плакав, цілуючи дитину, захоплювався його кучерями, умінням ходити, говорити (насправді Матвій умів говорити лише двоє слів.: "атя" і "тай"). До чаю він був дуже охочий. Михайло Матвійович ставив для нього самовар, роздував чоботом (процедура, казково цікава для Матвія), і вони вдвох довго сиділи за столом. Дід пив із склянки в срібному під-стаканнику, онук із чашки з трьома ведмедями (дитяча Асина). Хлопчик навчився розрізняти й показувати пальцем, хто Михайло Іванович, хто Анастасія Петрівна, а хто Мишко. Дід змайстрував для нього високий стілець; Матвій сидів на ньому підвищений, як на троні.
Ася недаремно сподівалася на вплив Матвія. Намагалася більше навантажувати батька доручен— ' нями. Він спочатку несміливо, лякливо, а потім усе впевненіше їх виконував. Спочатку траплялися з ним приступи відчаю, тремтіли руки, плакав над кожною розбитою чашкою, поривався кудись піти. Але Матвій — пишний, ясноокий, привітний — робив потроху свою нехитру справу.
Впливав. От уже інколи кутиком губів усміхався старий, дивлячись на хлопчика.
Жили вони дуже скромно на батькову пенсію, економлячи кожну копійку. Заощаджень у Михайла Матвійовича не було. Все, що було, витратив під час хвороби дружини, потім на похорон, а потім на гранітний пам'ятник, встановлений,тіль-ки-но зійшов сніг. Ася знайшла такі-сякі уроки — готувала з математики у вузи. Вчила вдумливо, доладно, терпляче, з милою усмішкою на маленьких червоних губах (досвід роботи у фізматшколі їй тут дуже знадобився). Не бозна-скільки, але якийсь приробіток це давало. Загалом зводили кінці з кінцями. Найважче було одягати і взувати Матвія; хлопчик ріс як на дріжджах, був непосидючий, взуття й штанів не настачиш. Ася казала, що він рве штани зсередини, "пишністю заду". Діставши викройку, вона навчилася сама непогано шити штани з старих штанів і піджаків Михайла Матвійовича. Одного разу він приніс Асі шерстяну, майже нову спідницю Софії Савеліївни і тремтячими губами сказав:
— Поший із цього що-небудь для Матюші, вона була б рада.
З цього дріб'язкового епізоду почалося для нього вже тверде входження в життя.
