Кафедра - Грекова І.
Один — нуль.
— Є у вас ще питання? — запитав голова.
— Є. Я хочу запитати у дисертанта, як із формули п'ятнадцятої на плакаті четвертому вивести формулу дев'ятнадцяту на плакаті п'ятому?
Яковкін підійшов до плакатів обережно, як до відкритої ополонки. Знайшов указкою формули, запитав:
— Оця? Оця? Я підтвердила.
— Як вивести? Елементарно. За допомогою тотожних перетворень.
— Дуже дивно,— сказала я,— оскільки ці формули являють собою два суперечливі допущення.
Яковкін мовчав, ворушачи вусами: Чудово: два — нуль.
— Ще є питання? — запитав голова, не приховуючи невдоволення. Це вже ставало непристойним.
— Звичайно, є,— сказала я хвацько.— Я попросила б дисертанта уточнити, яка частина його особистої участі в роботах, наведених у літературі під номерами сорок сім, сорок вісім, сорок дев'ять, п'ятдесят і опублікованих ним у співавторстві з Карпухіним?
Володя з жахом закрив лице руками.
— Бачте,— сказав Яковкін,— частину участі в спільних роботах важко оцінити в процентах. Мені належать ідеї, постановка питання, а Карпу-хіну — конкретна розробка. Кожному своє.
— Дозвольте ще одне, на цей раз останнє запитання. Якщо робота виконана в співавторстві, чи повинен кожен з авторів розуміти все, що в ній написане?
— Ну, в загальних рисах, звичайно, так...— не-визначено відповів Яковкін.
Рада загула. Яковкін, як кажуть, підставився.
— Ще є запитання?.. Запитань немає. Продовжимо захист. Ми повинні ознайомитися з відзивами на дисертацію і автореферат. На адресу ради надійшло двадцять вісім відзивів...
— Багато! — гукнув хтось із місця.
— Перебір! — підтримав інший.
Традиція вимагає десять, ну щонайбільше дванадцять відзивів. Перспектива вислухати двадцять вісім викликала протести.
— Товариші! Товариші! — закликав голова. Шум не вщухав.
— Товариші, будьте дисциплінованими! — намагався навести лад голова.— Будь-який відступ від процедури приведе лише до витрати часу.
Згадка про витрату часу трохи витверезила аудиторію. Шум ущух. Учений секретар — точний, серйозний, тонкий, як олівець,— почав читати відзиви. Одноманітно хвалебні, вони були схожі один на одного, як брати, позначені загальним надмірним пишномовством, навіть однаковими риторичними фігурами, ніби їх писала одна й та сама блудлива рука... А втім, уже через кілька хвилин ніхто по-справжньому не слухав. Біда в тому, що на присутніх напав сміх. У найбільш невідповідних місцях вони починали сміятися. Ніби звичайна церемонія враз постала перед ними в костюмі голого короля. Сміх літав по залу, підстрибував, перекидався з ряду в ряд. Перекотився навіть до столу президії, і засміявся сам голова, трясучи більярдною кулею. Найдовше тримався вчений секретар. Увесь мокрий, він далі читав, та враз, спіткнувшись на слові "епохально", засміявся й він... Голова, оговтавшись, закликав до порядку:
— Товариші, серйозніше! Ми обмежені часом!
Почалися виступи опонентів. Перший — нудний, понурий — був страшенно схожий на стару заїжджену шкапу і навіть здригався шкірою, ніби його їли ґедзі. Відзив його був довгий, як мотузка, позитивний до огиди, і читав він його, не підводячи очей, заглибившись у текст, як кінь у торбу з вівсом... Ті місця відзиву, де говорилося про "віртуозне володіння математичним апаратом", рада зустріла веселим хихиканням. Загалом настрій складався не на користь Яковкіна...
Другий опонент — товстий, медовий — врахував обстановку й читати свій відзив не став, перейшов на усну творчість. Його виступ був примирливим, інтимним.
— Товариші, невже ми будемо сперечатися за кожну літеру? Цажлива не літера, а дух. Робота професора Яковкіна загалом є велике наукове досягнення. На відміну від багатьох, що будують повітряні палаци (кивок у мій бік), професор Яковкін ходить по землі. Його робота вже запроваджена в практику. За методикою професора Яковкіна в нас у КБ вже два роки ведуться розрахунки. Ця методика дає величезний економічний ефект...
І почав сипати цифрами зекономлених мільйонів. А я з досвіду знаю, як легко обгрунтувати економічний ефект методики (час од часу від нас цього вимагають). Варто перейнятися цим, взяти зі стелі кілька цифр, допустити, що досить довго будуть далі користуватися старою методикою замість прогресивної нової, і, дивись, набігла чимала сума. Одного разу Паша Рубакін підрахував економічний ефект теореми Піфагора — вийшло щось астрономічне...
Під зливою мільйонів, звалених на раду другим опонентом, досвідчені люди лише підсміювалися; недосвідчені були вражені. Баланс почав схилятися на користь Яковкіна.
Несподівано повівся третій опонент — людина суха, вузька, різка, такий собі сивий ніж.
— Мій відзив на дисертацію представлений на вчену раду. Відзив загалом позитивний. Щоб змінити його на негативний, у мене немає даних. Можна, я не виступатиму?
Вчений секретар сказав, що ні, виступати треба обов'язково. Третій опонент запитав, чи бувають випадки, коли хто-небудь з опонентів не виступає. Вчений секретар сказав, що так, бувають, у випадку хвороби опонента.
— Тоді запишіть у протокол, що я захворів. Мене нудить,— сказав третій опонент і вийшов із залу.
Рада вирувала, як група болільників перед екраном телевізора. Хто схвалював, хто обурювався. Дехто вже посхоплювався з місця. Голова (мені було щиро його жаль) якось навів лад, завзято стукаючи олівцем по карафі і вигукуючи: "Товариші!"— а потім запитав ученого секретаря:
— Як заведено робити у випадку раптової хвороби опонента?
— Його відзив зачитує вчений секретар.
— Так і зробимо.
Члени ради, яким уже набридло, погано слухали відзив третього опонента. Не такий хвалебний, як перші два, він усе-таки був позитивний і містив серйозні зауваження, які також зустрічалися вибухами сміху...
Коли перейшли до виступів, зал уже вгомонився. Першим узяв слово Флягін:
— Я не ставлю під сумнів наукову цінність дисертації. Я з нею ознайомився. Серйозне дослідження. Докторська чи кандидатська — важко сказати. Недарма кажуть, що докторська — це дисертація, яку захищає кандидат. Якби з цією дисертацією виступив, скажімо, Карпухін, вона була б повноцінною кандидатською. Зараз ідеться не про цінність роботи. Поставлене під сумнів авторство. Справа навіть не в тому, що дисертант використав чужі матеріали, а в тому, що він їх не зрозумів. У цьому мене переконали його відповіді на питання Ніни Гнатівни. Я голосуватиму "проти" і закликаю членів ради наслідувати мій приклад.
Ще чого не вистачало — бути підтриманою Флягіним! Цей бузувір, цей кощій безсмертний вибивав грунт з-під моєї коханої ненависті! "Ні, дзуськи, не вийде!" — думала я.
Подальших виступів я не слухала. Одні були "за", інші "проти". Мені вже набридло. Даремно я встряла в цю справу, дідько забрав би Пашу з його приятелями!
У заключному слові Яковкін з обвислими вусами дякував опонентам і рецензентам, обіцяв врахувати їхні зауваження в подальшій роботі...
— Що стосується питання про авторство, яке тут мусувалося, і,%по-моєму, даремно, то це питання взагалі тонке. Працюючи в колективі, люди проймаються ідеями один одного, починають жити як один організм. Успіх одного є водночас успіхом колективу. Взаємній заздрості тут не місце. Я, наприклад, щасливий, що на моїй кафедрі працюють такі талановиті молоді спеціалісти, як Карпухін та інші. Коли настане їхній час захищати дисертації, я перший подам їм руку допомоги...— Тут він відкрито подивився на мене. Його котяча морда хитро ошкірилася, вуса настовбурчилися.— Товариші, я зазнав різкої критики з боку Ніни Гнатівни Асташової. Але критика повинна супроводжуватися і самокритикою. Чи дозволено мені буде запитати Ніну Гнатівну: які були її .наукові взаємостосунки з покійним професором Завалішиним? Чи може вона по совісті сказати, що її кандидатська дисертація зроблена самостійно?
Я навіть розгубилася. Ну й нахаба!
Підняв руку Флягін:
— Дозвольте мені як завідуючому кафедрою відповісти на це питання. Поставивши його, дисертант явно переплутав поняття. Одна справа користуватися ідеями свого наукового керівника і зовсім інша — своїх підлеглих. Інший моральний аспект. Що стосується дисертації Ніни Гнатівни, то я її добре знаю, як і роботи покійного Миколи Миколайовича Завалішина, і можу стверджувати, що дисертація виконана самостійно. Це видно з її наукового стилю, відмінного від завалішинського. Більше того,— тут він повернув у мій бік тьмяне окулярне лице,— Ніна Гнатівна більщ схильна дарувати свої роботи, ніж привласнювати чужі...
От змій! Невже здогадався? В мене просто горло перехопило. Та я опанувала себе і сказала:
— Я не потребую захисту від кого б то не було, навіть завідуючого кафедрою. На ваше питання,— звернулася я до Яковкіна,— відповім, що, звичайно, багато ідей мого наукового керівника я використала в своїх працях. Та я завжди на нього посилалася і в кожному випадку розуміла все без винятку, мною написане.
...Закінчилося все це тим, що Яковкіна провалили. Коли я виходила, його потилиця й вуха виказували таку смертельну тугу, що я засумнівалася в своїй правоті. Навіщо були ці театральні ефекти? Чи не краще було б, не доводячи до захисту, загодя з ним поговорити?
По-людському краще. А з міркувань загальної справедливості? Не знаю. Спектакль був корисний не для даного конкретного кота-злодюги, а для інших, потенційних злодюг, щоб не кортіло.
— Добилися свого? — запитав мене на другий день Льова Маркін.— Наїлися чоловічинки?
— Ідіть до дідька! — сказала я.
— З насолодою! — відповів він.
З його обличчя було видно, що він і справді йде від мене з насолодою. Що поробиш...
Хто тріумфував, так це Паша Рубакін. Він навіть Сайкіну дзвонив і говорив про мою велич.
З ОСОБИСТИХ ЗАПИСІВ М. М. ЗАВАЛІШИНА
Думаю про поганих людей. Вірніше, про тих, кого заведено вважати поганими. Багато хто з них погані не загалом, а суб'єктивно — для нас. Пога-ність людини — це швидше душевний стан інших людей, які її сприймають і про неї судять.
Наприклад, чи завжди об'єктивно погана людина, яка не заступилася за іншого, бо побоялася? Найчастіше це так. Але ж, можливо, ця боязкість більше властивість нервової системи, ніж душевної організації. Візьми таку людину за руку, поведи за собою — піде.
Це я розумію, бо сам у дитинстві знав страх! Сила його в деяких обставинах була непереборна.
