Кафедра - Грекова І.

Де троє, там і четверо, я можу спати на підлозі або й з мамою валетом. Можливо, ти, Асько, від секти її розагітуєш.

Ну, ось і все, бувай здорова, моя дорога сестричко, а Матвійка цілую в усі місця.

Твоя Люда

ВІКТОР АНДРІЙОВИЧ ФЛЯПН

Професора Флягіна на кафедрі не любили. Буває така стихійна нелюбов, що охоплює цілий колектив і виштовхує з нього чужака (так перенасичена сіллю вода деяких озер виштовхує людське тіло). Все не так, кожна дрібниця ставиться на карб. Навіть позитивні якості Флягіна — працелюбність, цілеспрямованість, скромність — сприймалися як вади. Смішні зовнішні риси — короткозорість, згорбленість, журавлиний крок — обі-грувалися із зловтіхою. Будь-які розпорядження, розумні чи нерозумні, однаково зустрічалися в штики. Так інколи в школі клас поводиться з нелюбим учителем, втрачаючи почуття міри й справедливості. Взагалі скільки дитячості (інколи неприємної) ховається в дорослих людях...

Часто порівнювали теперішнє з минулим. Правда, вільні порядки (швидше безладдя), що панували при Емемі, не у всьому були хороші. Багато було розмов, гамору, даремно розбазарювався час, у приміщенні кафедри працювати було майже неможливо. Але все це згадували тепер добром — за контрастом. Навіть Кравцова згадували добрим словом — такий собі невинний пустомеля-кар'є-рист, який загалом-то не заважав працювати. У зловісній жертовній цілеспрямованості Флягіна було щось лякаюче, ніби відправа похмурого культу якоїсь наукової богині Калі. Форму, звітність, порядок він підніс у ранг святині. А живе людське спілкування, жарт, сміх для нього мовби не існували. Та при ньому і людям не хотілося сміятися...

Не жаліючи інших, він не жалів і себе. "Найлютіший ворог усім на світі, в першу чергу собі самому",— як сказав Маркін. Будь-який почин, що йшов від Флягіна, був тим самим приречений на провал. Деякі з них були, власне, розумними і, якби їх правильно зрозуміти, могли б принести користь. Та де там! Кафедра накидалася на них, як зграя собак на кошеня, і роздирала на шматки.

Наприклад, щоденники обліку часу. Самі собою вони могли бути корисними (скажімо, надати конкретного змісту слову "перевантаження", що постійно відмінювалося на кафедрі). Та дружна опозиція колективу все позбавляла сенсу. Викладачі кожен на свій кшталт мудрували над тим, як би вести їх якнайбезглуздіше, із знущанням, наприклад, купували шкільні щоденники, заповнювали їх з орфографічними помилками, ставили закарлюку навпроти слів "підпис батьків". Флягін на ці вибрики, як і раніше, уваги не звертав, вимагав щотижневого показу щоденників, уважно їх читав і робив виписки.

Категорично відмовився показувати щоденник Семен Петрович Співак. Сказав, що вже старий займатися дурницями. Флягін із в'їдливою посмішкою звільнив його від цього обов'язку: "Не наполягатиму, зважаючи на ваш справді поважний вік",— і цим уразив Семена Петровича в самісіньке серце.

Так виходило й зі всіма іншими нововведеннями Флягіна: хто їх бойкотував, хто висміював. Ішла своєрідна партизанська війна в тилу ворога: флягінські заводи випускали брак, флягінські поїзди пускалися під укіс ("Борці Опору",— казав Маркін, який спостерігав усе це ніби збоку і не сприймав усерйоз). На чолі "Опору" були Співак і Асташова. Обоє відкрито висловлювалися на засіданнях кафедри, інколи навіть примушуючи Флягіна йти на деякі поступки. Інші більше мовчали, але їхній настрій був зрозумілий. Навіть Паша Рубакін, єдина людина на кафедрі, яка ставилася до Флягіна з якоюсь дивацькою симпатією, частково примкнув до "Опору", ввівши нову форму звітності: щоденник з малюнками. Про Лідію Михайлівну й казати нічого: вона з самого початку зненавиділа Флягіна за те, що він не Емем. Інтерес Флягіна до індивідуальних планів вона сприймала хворобливо, як посягання на її вотчину.

Оскільки розмови в приміщенні кафедри були заборонені, всі дебати виносилися в коридори і на сходові майданчики. Загальна думка була така, що працювати з Флягіним на чолі кафедра не зможе. Питання в одному: зразу йти з роботи чи ще трохи зачекати? "Хто кого пересидить — ми його чи він нас?" Посидючість Флягіна сумнівів не викликала. Надію вселяла інша обставина: він з якихось формальних причин (відомих ректорату, але не відомих кафедрі) досі ще не пройшов за конкурсом. Хтось із викладачів по знайомству підглянув у відділі кадрів характеристику Флягіна з колишнього місця роботи — великого НДІ із стійкою репутацією. Характеристика була позитивна. Підкреслювалися високі ділові якості Віктора Андрійовича, його працелюбність і принциповість, але загалом тон характеристики був стриманий, ніби крізь зуби. Очевидно, комусь він там добряче допік.

Семен Петрович Співак не полінувався і сам поїхав у НДІ до своїх знайомих, щоб детальніше довідатися про Флягіна. Привіз відомості швидше невтішні для кафедри. Про Віктора Андрійовича говорили з повагою. Цінний працівник, скажімо, не дуже талановитий, але до всього доходить горбом. Ерудиція величезна. Сумлінний надзвичайно. Якщо дасть позитивний відзив про дисертацію, будь спокійний, помилок там немає. Все проточить, перевірить до буковки. Одне слово, цілком на своєму місці. Чого ж надумав звідти йти? Не помирив з начальством, відмовився підписатр якийсь звіт, де були, на його думку, не до кінця перевірені дані. Поставив під затрозу виконання плану, мало не позбавив увесь відділ преміальних.

Отже, чесний? Безумовно, але в чомусь неприємна людина, навіть відштовхує від себе. Дружби ні з ким не водив, у гості не ходив і до себе не кликав.

Одне слово, схоже було, що нічого, що ганьбило б Флягіна, немає і рано чи пізно він пройде за конкурсом... Ну-ну... Вирішили все-таки поки що з місця не зриватися, зачекати, берегти колектив. Боротьба з Флягіним то відверто спалахувала, то йшла в підпілля.

Найгостріший конфлікт виник з питання про бюлетені. Справа в тому, що на кафедрі з давніх-давен встановився звичай: викладачі, що захворіли, лікарняного не брали. Ніяких збитків державі це не завдавало, ніякої корисливої мети в цьому не було. Однаково оплата по лікарняному в усіх була б сто відсотків (крім наймолодших, які не хворіли), а марудні клопоти по оформленню відпадали. Якщо викладач захворював, він просто телефонував на кафедру і просив кого-небудь з товаришів себе замінити. Певна річ, ті, хто замінював, жодної копійки за зайві години не одержували, але відмовлятися не заведено було: сьогодні ти, а завтра я. Лікарняний брали тільки у випадку серйозного, тривалого захворювання, а хвороби дрібні, буденні (грипи, ангіни, простуди) обходились без паперового оформлення. Певна річ, що ніхто без серйозної причини не віддасть свій поток чи групу іншому ("Все рівно, що тимчасово віддати дружину",— казав Маркін). Навпаки, намагалися триматися до останнього, приходили на заняття напівхворими, але до замін вдавалися лише в крайньому випадку. Так завжди було до цього часу, і всі сприймали це як норму.

Флягін ці "дворянські вільності" відмінив. Він зажадав, щоб усі хвороби і заміни оформлялися офіційно, через лікарняний. Здавалося б, вимога законна, а от викладачів вона ображала. Вони, хто звик працювати не за страх, а за совість, справді не жаліючи ні здоров'я, ні сили, були обурені.

— Як він не розуміє, бовдур,— сказав Співак,— що на формальні вимоги йому відповідатимуть формальною роботою? А якщо чимось і була досі сильною кафедра, так це неформальною роботою.

Не раз згадувалося в кулуарах ім'я покійного Миколи Миколайовича, який керував кафедрою саме не формально. Навіть Елла і Стелла, які колись більше за інших скаржилися на довгі засідання кафедри, згадували про них із розчуленням.

— Там принаймні кожен міг говорити все, що думає і скільки завгодно,— казала Елла.— А цей як вийме годинника та пристукне — все бажання виступити відпадає.

Особливо розбурхав усіх випадок з хворобою Радія Юр'єва. Почалася вона з того, що Радій почав невтримно чхати — разів по десять-двадцять підряд, до сліз. З його франтуватістю і привабливістю (улюбленець студенток!) йому, звичайно, не хотілося чхати на заняттях. Раніше він просто подзвонив би на кафедру, попросив себе замінити, та й по всьому. За нових порядків це було виключено. Довелося Радію іти в медчастину, де йому дали довідку, в якій вказано хворобу: риніт. Цю довідку він поклав на флягінський стіл неподалік від нахиленого носа Віктора Андрійовича і зупинився, чекаючи реакції. Таке безмовне викладання паперів перед світлі очі начальства останнім часом увійшло на кафедрі в моду. Флягін продовжував писати. Радій голосно чхнув (як потім запевняв, не навмисне, а стихійно). Реакція Флягіна була несподівана: він підняв носа, узяв

довідку, прочитав її і сказав зі своєю єзуїтською посмішкою:

— Риніт — це означає просто нежить. Дозволяю, але без звільнення від лекцій.

Приголомшений Радій відійшов від начальницького столу, залишивши на ньому ту нещасливу довідку. І цього дня, і наступного він читав лекції. На третій день у нього підвищилася температура, він її не міряв і на зло Флягіну читав лекції. Лице у нього було як у святого Себастіана, пронизаного стрілами... Товариші вмовляли його йти додому, лягти, викликати лікаря — нізащо! Радій навідріз відмовився лікуватися. Кінчилося тим, що його прямо з інституту з температурою тридцять дев'ять відвезли до лікарні. Виявилося, важка пневмонія.

Випадок цей гаряче обговорювався на кафедрі. Думка про Флягіна була одностайна ("Тварюка!"). Суперечки були про поведінку Радія. Більшість стояла на тому, що він вчинив як дурень.

— Дурень, але гордий,— сказала Елла Дени-сова.— Я його розумію.

— Дозвольте мені,— сказав Паша Рубакін своїм похоронним голосом,— розповісти анекдот.

— Краще не треба,— попросила Стелла.

— Він короткий, німецькою мовою, але я, для стислості, одразу розповідатиму по-нашому. їде взимку наймит, поганяє кобилу й радіє: "Ось на зло хазяїну відморожу собі руки, чого він не купує мені рукавиці?"

Посміялися, але невесело. "Гордий дурень" видужував поволі, на цей раз за всією формою, з лікарняним. Відвідували його і товариші з кафедри, і представники профорганізації. Випадок набував розголосу.

Кафедральні розмови в коридорах кипіли, де-

9 7—ЮЗ

257

монстративно записувалися в щоденники під в'їдливою назвою "обговорення різних питань".