Кафедра - Грекова І.
Нічого не кажуть лікарі. Спокій, догляд, вітаміни...
Мовчки прийшли додому. Матвій був важкий на руках. Батько посадив їх у великій кімнаті (вона в них по-старому називалася вітальнею):
— Ти тут поки що зачекай. Мені треба піти її підготувати... Така нервова стала, жах!
— Послухай, тату...
— Ні-ні,— замахав він рукою,— все зрозуміло, мовчи!
Через зачинені двері почулася приглушена розмова, охи, вигуки, і враз навстіж розчинилися двері й почувся милий голос матері — слабкий, але виразний:
— Так веди їх сюди, скоріше веди! Мої дорогі, мої любі! Асенько, Матюшечко!
Ася з Матвієм на руках нерішуче ввійшла до кімнати. Там було напівтемно від спущених штор. Пахло ліками. Софія Савеліївна лежала в ліжку, жадібно й безсило намагаючись підвестися назустріч. Тяглися руки, очі, душа — тіло лежало, скуте. Одразу стало видно, як вона змінилася — вся, крім голосу.
— Дівчинко моя,— сказала вона уривчасто.— Двоє моїх дорогих, підійдіть сюди, дайте, я обійму вас разом!
Ася опустилася на підлогу поруч з матір'ю, посадила Матвія на край ліжка.
— Ну, херувим! — вигукнула Софія Савеліївна.— Рубенсовський хлопчик! Викапана ти в його віці. Тільки в тебе оченята були чорні, а в нього голубі...
Гарячково притиснула Асю з Матвієм до себе — звідки така сила в цих висхлих руках? — вона почала їх цілувати навперемінно.
— Соню, спокійніше, не хвилюйся,— промовляв Михайло Матвійович.
— Від радості не вмирають.
Матвій був незворушний. Спокійний, величний і гарно по-дитячому огрядний, він спостерігав усе, що тут відбувалося, і лише покректував.
— А волосся, волосся — червоне золото! — лепетала Софія Савеліївна.— Диво який хлопчик! Чого ж ти не писала? Боялася, дурненька, що засудимо, не приймемо? Погано ж ти нас знаєш!
її обличчя, змарніле, висунуте наперед, було виразно жовте. Вдивившись у нього, Ася зрозуміла, що хвороба серйозна і справи погані. Серце у неї щеміло подвійно — страхом за матір і каяттям за свій обман. Мимовільний, легковажний, непростимий. "Як же я скажу їм правду? Треба було одразу, на вокзалі. Тепер, здається, пізно..."
Тут Матвій повівся не зовсім так, як треба, і все потонуло в сміхові, вигуках, пошуках потрібних речей (чемодан, сумка, шафа для білизни). Ця незначна подія закріпила повний і безумовний вступ Матвія ще на один престол.
— Михаиле,— захлинаючись, сміялася Софія Савеліївна,— пам'ятаєш, я тобі казала: до онуків уже не доживу? А ти: "Ні, доживеш!" Ти був правий — дожила...
"Як я їм скажу правду? — думала Ася.— І чи треба?"
— Солов'я байками не годують,— оголосив нарешті Михайло Матвійович і тим поклав край захопленню, що надто затяглося і від якого навіть терплячий Матвій почав уже попхинькувати.
Помити його, самій умитися з дороги, розчесатися, переодягтися — все це зайняло час, було втішним зволіканням. Михайло Матвійович варив манну кашу за новим методом:
— Не в гаряче молоко сипати крупу, а в холодне, тільки в холодне. Виходить значно ніжніше, треба лише весь час мішати, ні на секунду не зупиняючись. Не каша, а крем!
Він, як і багато чоловіків, змушених займатися домашнім господарством, ставився до нього надто вже серйозно. Зворушливий був на ньому кокетливий фартух з оборочкою.
— Яв господарюванні набив руку,— казав він, помішуючи ложкою,— не таке вже хитромудре діло, у всьому важливий науковий підхід. Що таке домашнє господарство? Одна з галузей хімії.
Каша була готова, обід для Асі розігрітий.
— Ану, йди до мене,— покликав Михайло Матвійович,— я тебе погодую, а мама нехай пообідає.
Матвій пішов на руки до незнайомого діда з сонячною готовністю (кочовик, він узагалі охоче переходив з рук у рук^), взяв його ручкою за щоку і сказав "бу". Михайло Матвійович був зворушений:
— Впізнає діда, розумник!
Поки Ася їла, він годував хлопчика з ложечки. Він був щасливий, дивлячись, як швидко зникає каша.
— Бачиш, як йому подобається? Ніжність незвичайна! В холодне молоко, тільки не в гаряче!
Ася пообіцяла — віднині тільки в холодне. А сама думалаГ "Сказати? А може, не треба?" І все більше переконувалася: поки що не треба.
Після обіду спорудили для Матвія ложе з двох зсунутих крісел. Він, натомлений, одразу заснув, затиснувши в руці брязкальце.
— Тату, а що з мамою? — тихо спитала Ася. Михайло Матвійович змінився на лиці.
— Ти ж сама бачиш, який у неї вигляд. Лікарі конкретного діагнозу не ставлять. Але це поху-дання... Ти помітила?
— Звичайно.
— Так ось, ти їй не кажи, що вона схудла. Вона до цього дуже чутлива. Уяви собі — дорожить своєю красою! Просить подати собі дзеркало; пам'ятаєш, таке овальне, з ручкою, безперервно в нього дивиться. Я питаю: "Чого ти все себе розглядаєш? Ти й молода так не кокетувала". Відповідає: "Печать смерт.і шукаю". Такі думки! Ти її від них відволікай. Тепер, слава богу, Матюша її відволікатиме...
Прожили Ася з Матвієм у батьків майже місяць. За цей час дід і баба полюбили хлопчика нестямно. На очах ставало краще Софії Савеліївні. Все ще слабенька, вона вже сідала, підперта подушками, і до неї на коліна садовили Матвія. Вона поклацувала схудлими пальцями, співала йому пісеньки без слів. Хлопчик усміхався, казав своє "бу", з насолодою чухав зуби об будь-що: об спинку ліжка, об бабусин палець... Штори в кімнаті були тепер підняті ("Дитині необхідне сонце!"), і її обличчя здавалося не таким уже жовтим, не таким обтягнутим... Ледь-ледь покращився апетит — інколи за компанію з Матвієм з'їдала пів-блюдечка манної каші, тієї самої ніжної, як крем, звареної за новим методом. Ася раділа, дивлячись на неї, сподівалася на краще.
Одержала вона листа від Люди, який її трохи стривожив, але зараз вона не хотіла тривожитись: такі хороші були останні дні з батьками, з Матвієм. Хлопчик, розметавшись, спав у "смугастому гамачку в саду під черешнею, а Михайло Матвійович умовляв півня, щоб горлав подалі...
Саме напередодні від'їзду погода зіпсувалася. Виїздили в дощовий, похмурий день. Матвій у пластикатовому плащику з капюшоном був кумедний і схожий на міліціонера. Вже одягнені, довго прощалися з Софією Савеліївною. Батько пішов проводжати, ніс Матвія, важкого, пишаючись його вродою і вгодованістю. "Онучок?" — запитували зустрічні. Михайло Матвійович гордо кивав. Ось і поїзд подали.
— Ну прощавай, дочко, не забувай, пиши! Якщо другого народиш, повідомляй одразу!
лист люди ВЕЛИЧКО
Асенько, сестричко моя дорога!
Багато що тут сталося. Ти собі уявити не можеш обстановку. Мама вся під впливом цього отця Якова. Чоловік ще не старий, ходить у цивільному, очі чорні, такі пильні, що тремтять коліна, а бороди немає і волосся стрижене. Наші хлопці на попів більше схожі, ніж цей. Втім, він не офіційний піп, а керівник секти, чи як це називається. їх там душ двадцять жінок, усі пенсіонерки, а він один чоловік.
Мама вмовила мене піти до них у молільний будинок. Я з цікавості пішла. Нічого цікавого. Співали на мотив "Сміло, товаришу, в ногу" якісь їхні псалми чи гімни. Потім виступив отець Яків. Він, безумовно, оратор, говорить без папірця. Зміст я не зовсім зрозуміла, щось складне, як теорія випадкових процесів. А ці жінки, видно, ще менше за мене розуміють, але так до нього й тягнуться. Мабуть, гіпнотизер. Загалом мені не сподобалося.
Він звернув на мене увагу не як-небудь, а просто я одна молода, кругом лише старенькі. Коли закінчилося, підійшов до нас з мамою, просив познайомитися. Щось сказав про вівцю. Мама запросила його пити чай, пішли, сіли за стіл. Мама на нього дивилася з якимось рабством, яке мене злякало. Пили чай з варенням, мама пропонувала наливку, він відмовився — не п'є. Я думаю, в нашій антирелігійній літературі дуже перебільшують про попів, що вони і жадібні, і п'яниці, і бабії. Цей отець Яків — складна особистість, безкорисливо помиляється.
Поки пили чай, він на мене поглядав дуже гостро, а коли кінчили, сказав: "Людмило, на вашій душі лежить якийсь тягар. Відкрийтесь, і вам стане легше".
Я, дурепа, одразу заридала. Але заперечую — немає в мене тягаря! А мама за ним: "Краще відкрийся, дочко",— і сама плаче. Одне слово, кіно. Під цим тиском видала я їм усе про Матвійка. Олега не назвала, лише сказала, що одружуватися не збирався і не збирається.
Мама розкричалася: "Проклену". Це звідкись із глибокого минулого, хто в наш час проклинає? А він їй так м'яко:— "Заспокойтеся, Євдокіє Лу-ківно, яка ж ви християнка, якщо рідній дочці пробачити не хочете?" Вона — нізащо! Каже, і її, і покійного батька зганьбила, і як вона буде у вічі людям дивитися? Буря, взагалі, була велика. Я реву, мама реве, він заспокоює. Години зо три продовжувалося, пішов об одинадцятій. Над нею помахав рукою — називається поблагословив, а вона йому руку поцілувала. Мене також хотів благословити, я не далася, кажу: комсомолка.
Плакали ми з мамою до другої години ночі. Взагалі, помирилися. Пробачила вона мені і Матвійка визнала. Сердилася, що ім'я дала просте, мужицьке, краще б Едик чи Славик. Я її заспокоїла, що зараз мода саме на найпростіші імена: Кузьма там, Пимен і інша екзотика.
А ще вона мені докоряла, що даремно я його до чужих людей відправила (уявляєш, до чужих!). Каже: "Привозь сюди, я його сама виховаю". Я мовчу, щоб не викликати нового спалаху, а сама собі думаю: "Так я його тобі й віддам, ще в секту запишеш".
Щодо секти, я з матір'ю велику роз'яснювальну роботу провела проти релігії в принципі. Вона не заперечувала, навіть ніби згодна, а як настане час зборів — так її туди й тягне. Я для протидії повела її в клуб на лекцію про виникнення життя. Лектор нічого, ще молодий, інтересний, але хмикає і все за конспектом. Об'єктивно кажучи, з отцем Яковом ніякого порівняння. Взагалі, нудна доповідь, мамі не сподобалося. "Будеш ходити до клубу?" — "Ні, не буду". І справді, якщо по совісті, нічого привабливого. Там, у молільному домі, вони хоч співають, щось на— зразок самодіяльності для підстаркуватих. Я про це багато думала, але конкретних форм, які б годилися для нашого часу, придумати не могла. Треба буде на цю тему поговорити з Сергієм, у нього голова велика.
Взагалі стало в мене легше на душі, коли про Матвійка відкрилася. Все-таки рідна мати, а йому рідна бабуся. Обіцяла восени приїхати до нас побачити онука. Як ти на це дивишся? Я за.
