Кафедра - Грекова І.
Можете ставити мені двійку, можете взагалі мене звільнити, та поки я читаю цей курс, на екзамені господарюю я, а не ви. А вас я прошу не втручатися в хід екзамену, не ставити запитань. Можете бути присутні, але не більше.
Рішуче ця людина — загадка. Він нічого не сказав, повернувся й пішов. Я повернулася до аудиторії, поставила студенту четвірку і далі продовжувала екзамен. Елла Денисова, яка допомагала мені, була здивована моїм виглядом:
— Що з вами, Ніно Гнатівно? Ви бліді, як сама смерть.
(Елла інколи полюбляє пишномовні вислови).
— Нічого,— сказала я,— просто полаялася з Флягіним.
— Так я й знала! От паразит!
"Паразит" і "сама смерть" у такій безпосередній близькості мене потішили...
А з Флягіним у нас якось усе пішло шкереберть, інколи навіть за межі пристойності. Розмовляти одне з одним ми перестали. Якщо йому треба було передати мені якесь доручення, він звертався до мене не прямо, а через Лідію Михайлівну. Кликав її до себе й казав:
— Будь ласка, скажіть Ніні Гнатівні, що їй треба зробити те і те.
Він сидів від мене за якихось два метри. Не дивлячись на нього, звертаючись тільки до Лідії Михайлівни, я відповідала що-небудь на зразок:
— Лідіє Михайлівно, я чудово чула те, що сказав Віктор Андрійович. Прошу, передайте йому, що те і те я виконати відмовляюся з такої й такої причини.
Або ж (варіант):
— ...що його розпорядження буде виконане. І сміх і гріх. Щось ніби з дитячого садка. Навіть
Льова Маркін, який завжди мене підтримував, у такій ситуації звинувачував не Флягіна, а мене:
— Вам, як кажуть, попала віжка під хвіст. Добром це не закінчиться.
Що так, то так... А поки що постійна опозиція флягіну була погана тим, що позбавляла мене самостійності. Раніш у мене була своя позиція — вона зникла. Я ніби втратила себе, перетворилася просто в "анти-Флягіна". Він був вимогливий до студентів аж до жорстокості. Я стала поблажлива до м'якотілості...
Якось мені складала екзамен студентка Велич-ко, старанна, проте недалека. Така собі гарненька блондинка, волосся по плечах, може, занадто висока (втім, тепер це звичайне). Взяла білет, сіла за найдальший стіл, почала готуватися. Очевидно, знала поганенько, була бліда, витирала хусточкою лоб і щоки. Довго готувалася, потім на мою вимогу сіла поруч, почала відповідати. Після кожного питання здригалася, як ляклива конячка: "Можна, я подумаю?" — ворушила беззвучно губами, пригадавши, відповідала точно по книзі, але без розуміння. Коли мені так відповідають, на мене нападає жах: який величезний труд витрачено марно... В чомусь, мабуть, винні і ми, викладачі: не вміємо навчити думати... Так сиділи ми і катувалися обидві, і раптом вона сказала:
— Ніно Гнатівно, поставте мені двійку, я сьогодні не можу відповідати.
І справді бліда вона була, "як сама смерть", за Еллою Денисовою.
— Що з вами? Ви хворі?
— Ні... Але мені час годувати дитину... Розумієте, молоко...
О, я це добре розумію. По собі знаю, як важко матері, що годує, чекати, чекати годинами і знати, що десь там твій маленький також чекає, плаче...
— Чому ж ви раніше не сказали? Ідіть годуйте. Ви підготувалися добре. Дайте заліковку...
Сама не розумію, як це вийшло, але рука сама вивела "відмінно"... Вона була здивована, очам не вірила.
— Ідіть годуйте...
Вперше в житті я поставила п'ятірку за відповідь, красна ціна якій трійка. Ось тобі й висока принциповість, за яку мене завжди вихваляє Співак...
А все Флягін, дідько б його забрав!
З ОСОБИСТИХ ЗАПИСІВ М. М. ЗАВАЛІШИНА
З деякого часу мене невідчепно переслідує думка про кінцеву долю кожної речі. Ми з усіх боків оточені речами. Кожна з них не вічна, тліє, розсипається, в якомусь розумінні вмирає, тільки на відміну від людей не одразу.
Дивлюсь на який-небудь черевик і болісно роздумую про його подальшу долю. Ну, зараз він іще живий, поки його носять. Через якийсь час він продірявиться; можливо, його віддадуть у ремонт і він іще проживе якийсь час. Потім його визнають негодящим і викинуть. Куди? В наших міських умовах найвірогідніше у сміттєзбірник, це своєрідне кладовище для речей. Але ж і там його доля не кінчається. Де, коли, на яких полях зрошення буде він врешті дотлівати, скрючений, скособоче-ний, роззявивши рота, виваливши назовні язика? Які дощі, які сніги пройдуть над ним, поки він не зотліє остаточно і не зіллється, нерозрізненний, із земним порохом?
Думка про кінцеву долю кожної речі стала в мене чимось на зразок idée fixe. Дати б мені волю, я б, мабуть, ховав речі, закопував їх у землю, щоб допомогти їм уникнути посмертних поневірянь. З похмурим гумором уявляю собі старого, який ховає свої черевики з жалю до них...
Ось і ці записи слід було б знищити з жалю до них. Найкраще було б кинути їх у вогонь — веселий, всепоглинаючий, як багаття моїх дитячих років. Та в сучасній квартирі без жодного вогнища, де є лише безликий голубий вогонь газу на кухні, дуже важко що-небудь спалити. Крім того, записки ці ще живі, і знищити їх пахнуло б убивством.
І ще одне. Хоча розумрм я знаю, що жити мені лишилося недовго, я, соромно зізнатися, не вірю в свою смерть. У моїй таємній самосвідомості я вічний.
І знову — дитинство! Мабуть, я про нього ще не дописав. Чи допишу?
Я впевнений: як би не скривдила людину доля, вона не в змозі відібрати в неї дитинство. Якщо воно було світле, сяюче, людина щаслива до кінця своїх днів. По суті, я щасливий.
Моє дитинство навіть не сяяло — воно іскрилося, спалахувало. Осередком усього був батько. Низенький, лисий, дивовижний чоловік з невеликими світло-карими очима, які вміли бути і суворими, й веселими.
Тепер я розумію, що в ті часи він був молодий: спритно катався на ковзанах, займався гімнастикою, грався гирями. Та вже тоді він був лисий. У моїй уяві він був споконвічно лисим: з недовірою я розглядав його юнацькі фотографії: там він був з чубом, і це було гірше...
Звали ми його не тато, а Пулин. Дивне ім'я, що виникло, мабуть, з "папуля", "папулин", але колись дуже давно. Скільки я себе пам'ятаю, слово "Пулин" вже утвердилося як його особисте, власне ім'я. Ризикуючи бути смішним, я і в цих записах (не призначених, втім, для чужого ока) називатиму його Пулиним.
Батьки називалися Пулин і Мамочка — злита подвійна формула на зразок Пат і Паташон. Шапошников і Вальцев... Мамочка була чорноока, повна, сміхотлива, короткозора. Велика майстриня і рукодільниця. За світоглядом поганинка, життє-любка, вогнепоклонниця, як і я. Сама по собі людина цікава, але Пулин завжди її затьмарював: він був головним, вона при ньому — мов тінь.
Лисий, він був по-своєму благородно гарний. Голову всю, крім лисини, він голив, і сполучення гарної рожевої голови з молодими блискучими очима створювало особливий ефект. Я принаймні бачив його красенем.
Математик за освітою, він був директором однієї з найстаріших московських гімназій. Жили ми там-таки, при гімназії, у великій казенній квартирі, на другому поверсі старовинного жовто-білого будинку з крутими склепіннями і заокругленими вікнами. З вікон було видно гімназичний плац і далі за ним старий сад, повний крислатих лип з дуплами і чорно-залізними латками на стовбурах. Узимку плац заливали, і він ставав ковзанкою, по якій хвацько каталися гімназисти, похваляючись один перед одним голландськими кроками, крюками і викрюками. Катався і Пулин у чорному, в обтяжку костюмі, в смушеЬій шапочці. Мене він також учив кататися, та я був тупий — далі найелементарніших фігур не пішов.
Гімназисти свого директора боялися і обожнювали. Потрапити до нього на прочуханку було водночас страшно і захоплююче, на зразок казки з жахами і щасливим кінцем. Це я знав від своїх товаришів. Сам я вчився в тій самій гімназії, але ніякими привілеями не користувався, навпаки: з мене, директорського сина, вчителі суворіше вимагали, ніж з інших. Нерідко мені доводилося чути: "Не ганьбіть своє ім'я!" А я його частенько ганьбив, бо був непосидючий і винахідливий. На прочуханки мене викликали до інспектора. Цього я не боявся. Холодний погляд Пулина, коли ми зустрічалися в коридорі, був страшніший від будь-якої прочуханки.
Спостерігаючи за ним — директором, педагогом, батьком,— я назавжди зрозумів, яке велике діло виховання сміхом. Сміх, найблагородніша форма людського самовиявлення, до того ж і геніальний вихователь, творець душ. Посміявшись, людина стає кращою, щасливішою, розумнішою й добрішою.
Висновок з моєї довготривалої практики: читаючи лекції, не треба шкодувати часу на смішне. Будь-яку наукову інформацію можна знайти в книжках; наукового сміху, як правило, там немає.
Цінуючи сміх, як важливий елемент навчально-виховного процесу, я, грішним ділом, не люблю лекторів, завзятих дотепників, що з року в рік потішають аудиторію одним і тим же набором анекдотів. По-моєму, взагалі анекдот — найнижчий різновид гумору. Смішне, щоб бути виховним засобом, повинне народжуватися тут-таки, на очах аудиторії. Обманути її неможливо. Студент — істота колективна і як така дуже розумна. Його на полові не обдуриш. Він чудово вміє відрізнити справжній жарт, раптово сказаний з випадкового приводу, від заздалегідь заготованого фабрикату.
Виховна сила сміху ще й у тому, що людина, яка сміється, більше схильна любити саму себе, а це велике діло! Передбачаю заперечення ("Проповідь себелюбства!"), але все-таки наполягаю: людина найкраща, коли вона сама себе любить. Якщо вам добре, якщо ви свіжі, веселі, приязні, працездатні — хіба ви не любите поруч з іншими і себе самого? А ті, кого неправильно називають себелюбцями,— хіба вони люблять себе? Ні, вони серйозно, жертовно, похоронно самі собі служать.
Але це відступ. Повернусь до Пулина. Писати про нього приносить мені насолоду, ніби я воскрешаю його, ставлю перед собою, торкаюся руками.
Талановитий він був надзвичайно, різнобічно. Чудово грав на скрипці. Прекрасно читав уголос. Малював аквареллю, писав вірші (переважно жартівливі). Володів яскравим акторським обдаруванням.
Про читання вголос. Нині цей звичай у сім'ях якось вивівся. Всі заклопотані, розрізнені. Вважається, що кожна грамотна людина може все що завгодно прочитати сама.
В старі часи було не так. Спільне сприйняття літератури було формою спілкування. Згадаємо романи минулого століття,— скільки в них сцен читання вголос (як правило, він, закоханий, читає їй, коханій).
