Кафедра - Грекова І.

І знову в цій усмішці промайнуло щось людське... "Біс його знає, що таке,— подумала я,— нема чого придивлятися до його посмішки".

В тому, що ми з Флягіним вороги, я ні на хвилину не сумнівалася. Волосся на мені ставало сторч, як на кішці під час зустрічі з собакою.

Були прочитані ще два-три уривки з щоденників. Флягін уважно слухав, вносив поправки, робив зауваження. Цікаво, що кожного з викладачів він уже твердо знав на ім'я, по батькові і, звертаючись до них, жодного разу не помилився.

— А тепер перейдемо до поточних справ. Хто хоче висловитися?

Пускаючи пару з ніздрів, підвівся Співак:

— Будемо говорити відверто. Я обурений тими методами адміністрування, які намагається запровадити професор Флягін. Наша кафедра — сформований, зі своїми традиціями організм. Загалом ми непогані спеціалісти, свою викладацьку справу знаємо. Погроза й окрик не кращий засіб виховання. Лекцій професора Флягіна я поки що не слухав, але переконаний, що вони погані. Лектор перш за все повинен захопити студентів, повести аудиторію за собою. А кого й куди може повести за собою професор Флягін? Тягти й не пускати — ось його девіз. А навіщо — він і сам не знає.

Флягін зблід.

— Навіщо, я знаю,— тихо відповів він.— А лектор я справді поганий, ви вгадали.

— Неважко було вгадати! Перш за все у вас каша в роті. Якийсь стародавній оратор, щоб поліпшити дикцію, клав до рота камінчики. Ви, мабуть, собі їх переклали. Якщо ми, що сидимо поруч, вас погано чуємо й розуміємо, то як же студенти? Чи ви навмисне з нас знущаєтесь?

— Ні з кого я не знущаюся,— ще тихіше мовив Флягін (у його блідості з'явилося щось мертвотне).— Семене Петровичу, мені ясно одне: нам з вами спрацюватися буде важко. Може, ви подасте заяву про звільнення?

Всі заніміли. Співак на секунду сторопів, але одразу ж опам'ятався й закричав:

— Подам із задоволенням! Сьогодні ж подам! Викладачі зашуміли. Встав наш завлаб Петро

Гаврилович, схожий на великого, добродушного, але розгніваного пса:

— Як парторг заперечую! Ви тут, Вікторе Андрійовичу, занадто вже розійшлися! Кадрами, кадрами розкидаєтесь, і якими! Семен Петрович — один з найкращих лекторів, гордість інституту! Ви студентів запитайте, що таке Співак!

— Та я що,— сказав Флягін,— я на своєму не наполягаю. Якщо хочете, я ладен вибачитися.

Якась дивна простодушність була в його манері. Цілковита відсутність самолюбства.

— Не треба мені ваших вибачень! — загорлав Співак.

— Нехай вибачиться! — сказав Петро Гаврилович.

— До дідька! — крикнув Співак, вийшов і хряпнув дверима.

Кафедра ще деякий час гула. Коли шум затих, Флягін подивився на годинника й запитав:

— Хто ще хоче висловитися?

— З таким самим результатом? — в'їдливо спитав Маркін.— Боюся, що ви залишитесь без співробітників.

— Адже я сказав, що ладен вибачитися. У випадку з Семеном Петровичем я був не правий.

Я піднесла руку.

— Можна мені?

— Прошу, Ніно Гнатівно.

— Я також належу до тих, хто проти дріб'язкового опікування. Безумовно, дисципліна важлива, та важливіше від дисципліни дух колективу. Це добре розумів Антон Семенович Макаренко, виховуючи малолітніх злочинців. Цього не розуміє професор Флягін, який береться виховувати педагогів. Кожен вихователь повинен враховувати, з яким колективом він має справу. І ні в якому випадку не можна ображати людей. Якщо ви сподіваєтеся, що я також подам заяву про звільнення, то марно. Вам доведеться самому мене звільнити.

Я сіла. Флягін сидів, опустивши голову. Раптом він нею струснув, ніби проганяючи сумніви, й запитав:

— Хто ще хоче висловитися? Ніхто не хотів.

— Якщо бажаючих немає, засідання кафедри вважаю закритим,— сказав Флягін і вийшов.

Отже, війна була оголошена. Залишалося чекати подальших подій.

Семен Петрович того дня написав заяву про звільнення, але ми вмовили його не подавати. Хто зна, як може обернутися справа. Піде Флягін, або його не затвердять. Поки що конкурсу він не проходив (якісь формальності цьому заважали). І що, врешті-решт, важливіше: один самодур чи колектив, у якому ти працював багато років? Семен Петрович незадоволено погодився, що колектив важливіший, і заяву порвав.

Настало тимчасове затишшя. Флягін зменшив прудкість у своїх починаннях, ніби щось обмірковував, нижче схиляв голову над столом, рідше подавав голос. На кафедрі було невесело...

У мене з ним з першого дня склалися стосунки найогидніші. Ні я, ні він цього не приховували. Буває антипатія фізіологічна — саме таку я відчувала до Віктора Андрійовича. Навіть просто перебувати з ним в одній кімнаті мені вже було нестерпно.

Особливо це посилилося після того, як Флягін добрався до моєї "комісії по спадщині". Вивчаючи зі старанністю, гідною кращого застосування, протоколи засідань кафедри, він вичитав там, що я очолюю цю комісію, і одразу почав вимагати від мене звіт. Я стояла біля його столу.

— Сідайте,— з ґречністю упиря сказав Флягін.

— Нічого, я постою. Тоді він також підвівся.

— Доповідайте про стан справ з науковою спадщиною,— сказав він ніби з кашею в роті.

Коротко і навмисне повільно я повідомила про стан справ: рукописи майже всі прочитані, приведені до ладу.

— Скільки треба часу на те, щоб закінчити цю роботу?

— Тижнів зо два.

— Тижнів зо два — це не термін.

— Два тижні.

— Добре. Через два тижні ми вас заслухаємо на кафедрі.

Він щось заніс до записника, який близько й сліпо підніс до очей.

Отже, настав час звітувати... Але ж не могла я на засіданні кафедри під головуванням Флягіна, з його бридкою посмішкою, сказати гправду — що ніякої наукової спадщини не виявилося] Е, ні. Довелося мені поквапом закінчувати свій "виріб".

Я просиділа над ним кілька ночей і два-три вихідні. Вийшло не так уже й погано. Нормальна наукова робота, може, навіть з ідеєю. Можна повірити, що його. Я переписала її в старомодній манері Емема (це ще й тому було зручно, що сторінок виявилося приблизно в чотири рази більше), передрукувала на машинці, вписала формули. Приєднала до цього раніше відібрані і підготовлені матеріали. Ну що ж, з цим врешті-решт можна було й виступити...

Хвилювалася я перед доповіддю надмірно. Втім, це не завадило мені побешкетувати — зняти з руки годинник, зі стуком покласти його на стіл і сказати: "Не будемо гаяти час". Почулося хихикання. Я доповідала коротко, по можливості чітко.

Мене здивував Флягін. Виявляється, готуючись до цього засідання, він не полінувався вивчити всі (принаймні головні) завалішинські праці. Це видно було з його запитань. Якщо взяти до уваги його черепашачий темп, це був один з гераклових подвигів.

— Дайте-но сюди,— сказав він мені, коли я закінчила.

Я подала йому всі три рукописи. Перший — справжній емемівський, який я спробувала освіжити, перейшовши до нових позначок. Другий — підредаговані записи Миколи Миколайовича про вищу освіту. Нарешті третій — мій "виріб"...

Флягін поринув у них старанно й низько. Згорб-леність постави підкреслювала старанність. Дивно, але іншими позначками обдурити його не пощастило. Він сказав:

— Нічого нового. Опубліковано в такому-то році, в такому-то журналі. Інтересу не являє.

— Але ж у цьому новому варіанті розглянуто більш загальний випадок, не за таких жорстких обмежень...

— Інтересу не становить,— повторив він. Власне, він мав рацію, але був ненависний мені

до того, що це мене засліплювало.

— Пропоную включити статтю до посмертного збірника,— вперто сказала я.— Всі ми смертні,— додала я з дурнуватою багатозначністю.

Він підвів на мене невиразні сіро-блакитні очі й посміхнувся:

— Не заперечую. Можете включити під цим приводом.

Нотатки про вищу освіту він читав, мабуть, з півгодини, а я тим часом шаленіла. Лице в нього було як у людини, яка жує лимон.

— Не піде,— сказав він, закінчивши читання. Чи треба було наполягати? Адже, врешті-решт,

Емем і сам не вважав ці записи до кінця продуманими...

Флягін узявся за третій рукопис. Я так і чула загодя його кислий голос: "Не піде"... Дивно, але він цього не сказав.

— Ви не будете заперечувати,— спитав він,— якщо я візьму цю роботу додому й детально з нею ознайомлюся?

— Звичайно, ні.

За тиждень він приніс роботу й коротко повідомив:

— Усе гаразд. Можна публікувати. Звичайно, треба переписати все це в сучасній, матричній формі.

Оце так так! А я стільки сил витратила саме на протилежне! Я розгнівалася й сказала:

— Мені здається, праці покійного Миколи Миколайовича Завалішина не потребують редагування. Вони широко відомі як у нас, так і за кордоном. Жодна з них не написана в матричній формі.

— Так, мабуть, ви маєте рацію,— погодився Флягін, почухуючи мізинцем свого гострого носа.

І мізинець, і ніс були мені особливо гидкі. Але, так чи інак, справа закінчилася на мою користь. Я одержала маленьку, але все-таки перемогу. Це мене підбадьорило, і я почала грубіянити. Сумно зізнатися, але в нашій хронічній сварці з флягіним справедливість далеко не завжди була на моєму боці. Він також терпіти мене не міг, як і я його, але виявляв це стриманіше.

Якось він прийшов до мене на екзамен. Відповідав мені студент, якого я добре знала по вправах протягом року. Не блискучий, але старанний, тугодум, до того ж з легким дефектом мови. Флягін підсів за мій стіл. Повільність студента його дратувала і моє терпіння також. Раптом він поставив студентові якесь запитання — швидко, неприємно й незрозуміло. Студент нічого не зрозумів, дивився на нього, як миша на удава.

— Будьте ласкаві, Вікторе Андрійовичу,— сказала я,— повторіть запитання, і якомога чіткіше. Мої студенти звикли до чіткої мови, тим паче на екзамені.

Флягін подивився на мене з відразою і повторив своє запитання мало не по складах. Студент, приголомшений, барився з відповіддю. Запитання було якесь не по-людському хитромудре. Якби його задали мені, мені б також важко було відповісти...

— Двійка,— швидко сказав Флягін.

— Кому? — запитала я.

— Звичайно, йому.

— Давайте вийдемо в коридор,— запропонувала я.

Ми вийшли. У мене стукотіло у вухах.

— Чи думаєте ви, Вікторе Андрійовичу, що я свого предмета не знаю?

— Ні, не думаю. Ви знаєте, а цей студент, звичайно, не знає.

— Так ось я також не можу відповісти на те питання, яке ви йому поставили. Крім того, що складне, це питання було ще й погано сформульоване, навмисне щоб заплутати.