Кафедра - Грекова І.

Але я цього боюся. З багатьох причин.

По-перше, я боюся розстатися із своєю роботою — єдиним для мене зв'язком з рухомим життям. Боюся не бачити більше цих молодих, життєрадісних, жвавих, що поспішають і переганяють, не чути більше на перервах особливого студентського галасу — суміші сміху, спеціальних термінів і погано вимовлених англійських слів. Студенти обтікають мене. Бачу себе їхніми очима: невелике чудовисько. Однаково щасливий, що вони мене обтікають. *

По-друге, що я робитиму вдома, коли вийду на пенсію? Дивитимуся телевізор? Е, ні. Гомонітиму з Одаркою Степанівною? Вона хороша як приправа — сіль або перець. Не можна харчуватися лише сіллю й перцем.

Нещодавно зустрів у дворі свого колишнього колегу, також професора, який нещодавно вийшов на пенсію. Його шановне товстогубе обличчя було сповнене власної гідності. "Раджу вам наслідувати-мій приклад. Тепер я одержав простір для наукової роботи. В інституті мене заїдала текучка". Я слухав його і думав досить нелюб'язно: "Чорта з два одержав ти простір. У тебе розвиток кролика". Під час нашої розмови була присутня десь коло наших колін його онука, маленька дівчинка років трьох у червоних черевичках і синьому береті, вона тягла його за палець і примовляла: "Діду, ходімо". З усіх нас трьох вона єдина не кривила душею.

Наукова робота... Після того як я зрозумів, що для цього вже непридатний, і припинив усі спроби, мені стало значно легше. Так, мабуть, стає легше потопаючому, коли він перестає борсатися і йде на дно.

І остання, найдрібніша причина, через яку я боюсь іти на пенсію: я не хочу, щоб моє місце зайняв Кравцов. Це катастрофа у формі огірка.

Видовища із знаменитої формули "хліба й видовищ". Обличчя людей, що юрмляться навколо вуличної катастрофи. Жадібне лице якоїсь старої, що питає: "А жертви є?" Я не відповідаю, проходжу мимо, роблю вигляд, що мене це не цікавить. Але я обманюю. Пристрасна зацікавленість нещастям живе і в мені.

У нещасті є дивна притягальна сила. Я не раз про неї думав. Як люди поспішають повідомити одне одному про чиюсь смерть, катастрофу, тяжку хворобу. Бояться, щоб хтось не випередив, не розповів раніше за них.

Колись я думав, що корінь цього в егоїстичній радості: трапилось не зі мною, з іншим. Тепер я краще думаю про людей. У цій рисі, як не дивно, є щось дитяче.

Уявляю собі, як після моєї смерті люди повідомлятимуть одне одному: "А ви знаєте, Микола Миколайович помер",— і будуть розчаровані, почувши у відповідь: "Так, я вже знаю".

Я органічно непослідовний. Я не можу навіть тимчасово розглядати річ з однієї і тієї ж точки зору. Мій зір двоїться, предмети розшаровуються.

Інколи від цього я впадаю у відчай. Мені починає здаватися, що я втілена безпринципність.

Але приступи такої "шельмівської самокритики" (вислів Маркіна) не можуть продовжуватися дуже довго. їх змінюють оптимістичні періоди, коли я тішу себе ілюзіями.

Мені починає здаватися, що коли річ розглядати одразу з кількох точок зору, вона набуває об'ємності, яка недосяжна за одностороннього погляду (аналогія: кругла скульптура, котру можна обійти навколо і яка тому багатша від барельєфа).

Інколи я навіть заношусь настільки, що свої вагання ставлю собі в заслугу. Хаотичність бомбардування якоїсь проблеми невдалими спробами її вирішити здається мені тоді пліднішою, ніж чітка, послідовно розвинута теорія. Важливо у всьому цьому не втратити цілеспрямованості. Я часто її гублю і навряд чи можу для кого-небудь бути зразком.

Йдеться не про саму науку. Життя обступає нас безліччю завдань. У кожній ситуації треба сформувати рішення. Точок зору може бути багато, але рішення приймається одне.

Звичайно, добре, якщо майбутнє рішення попередньо обговорюється з самим собою не однобічно, а з урахуванням усіх можливих точок зору, навіть найсуперечливіших. Це повинно бути схоже на ідеальний судовий процес, коли на рівних правах вислуховуються показання сторін. Але після закінчення розгляду неминуче повинно прозвучати "суд іде" і повинен бути оголошений один-єдиний вирок.

Моя біда в тому, що я безнадійно заплутуюся в показаннях свідків. Я поперемінно стаю на різні точки зору і від цього захворюю чимсь на зразок морської хвороби.

Я болісно шукаю справедливості. Де вона? І де межа, за якою, знайдена, здавалося б, вона обертається безпринципністю? І як цю межу не переступити?

Десь, не пам'ятаю де, я читав (а можливо, сам вигадав?) про камертон. Важливо, щоб ніколи, ні за яких обставин у душі не вмовкав камертон.

Настроювач, настроюючи фортепіано, час од часу виймає з кишені камертон, щоб звірити свої відносні відчуття за абсолютною шкалою. Ось такий самий камертон повинен бути у людини в душі, допомагаючи їй у пошуках справедливості. Ознака правильного рішення — повна згода з камертоном.

Нещодавно я після довгих вагань прийняв рішення. Гроші й речі — Майї. Телевізор і посуд — Одарці Степанівні. Книги — інститутові. Камертон погодився.

Як би мені хотілося лишити що-небудь Ніні. Та камертон сказав "ні".

Сьогодні вночі я не спав і слухав годинник. Його цокання було надзвичайно голосне. Він не йшов, а крокував, як сам Час — дерев'яний, невблаганний. Годинник мені подарували недавно на мій так званий ювілей — сімдесят п'ять.

Я ховався, я тікав від цього безглуздого ювілею. Я взагалі не люблю ювілеїв, урочистих дат. Чому збіг (чи кругле значення різниці) якихось чисел повинен взагалі привертати увагу розумної людини? Це щось на зразок магії, релікт первісної свідомості в наш нібито й не забобонний час.

Особливо жахає мене становище ювіляра, змушеного вислуховувати хвалебні промови. Воно гірше від становища мерця. Латинська приказка говорить: "De moritus aut bene, aut nihil" (про мертвих або добре, або нічого). З ювіляром іще гірше: тут уже й вибору nihil не лишається.

На цей раз я зробив усе, щоб уникнути вшановування. Зателефонував до ректорату, до парткому, просив відмінити ювілей, посилаючись на погане самопочуття. Мені пішли назустріч. Але співробітники кафедри — чорт забери! — застали мене зненацька. Прийшли додому, і подітися мені було нікуди. Кравцов виголошував промову, а Ніна тримала під рукою великий картонний футляр. Я ще не знав, що в тому футлярі годинник, що мені привели компаньйона і співрозмовника на багато ночей, на весь залишок життя...

Футляр весь час зсувався набік, і Ніна його поправляла. А Кравцов говорив, говорив... На диво автоматизована мова. Так, мабуть, будуть говорити машини, коли навчаться,— штампами, як на роликах: "Ви — великий учений, талановитий педагог, турботливий керівник, якому кожен з нас так багато зобов'язаний (і атата, і атата, і атата)..." Я слухав і почувався гірше за покійника.

Кравцов говорив, а футляр на боці в Ніни все вислизав, вона з досадою поправляла його, прикусивши нижню губу білою полоскою зубів, з яких один, що стирчав, був до того ж темніший за інші (ця нерівність зубів чомусь мене зворушує).

А Кравцов усе говорив... Раптом вона сказала: "Як хочете, я більше не можу його тримати. Закінчуйте урочисту частину, давайте ми його повісимо".

Всі засміялися, Кравцов забулькав, як раковина, з якої виходить вода. З футляра вийняли годинник і стали його вішати на стінку. Рубакін приніс табурет, став на нього і насамперед упустив годинник. Він упав зі смертельним стогоном, але, на диво, лишився цілий. У стіну забили костиль, закріпили на ньому годинник, перевірили хід, бій. Ніна сказала: "Слава богу, йде". Терновський пожартував: "Тепер ви не будете спізнюватися на лекції",— і викликав сміх (усі знають, що я ніколи не запізнююсь). Лідія Михайлівна, яка мало не знепритомніла, коли впав годинник, дивилася на мене гарними сумними очима ("Раб без права на амністію",— згадав я). Елла Денисова поцілувала мене "від комсомольської організації". І тут я, старий дурень, заплакав.

Пили вино, ними ж принесене. Стільців не вистачило — молодь розсілася на підлозі. Одарка Степанівна суворо стояла в дверях і всього, що відбувалося, не схвалювала: "Сказали б за два, прийдете люди як люди, я б пирогів, страм, а то як на паперті жебраки". Ніну вона взагалі не любить, називає її "ця ваша, з гончих". Засуджує: "Трьох народила, а пуза не нажила. Хоч маленьке, а треба".

"З гончих..." Досить влучно. Ніна й справді нагадує гончу — сухорлявістю, стрімкою поставою голови, гарячою збудженістю (вся на нервах).

Цього дня, незважаючи на мою нелюбов до ювілеїв, я вперше в житті був розчулений у зв'язку із збігом дат...

Вони пішли, а годинник лишився — цокає, клацає, відмірює мені час, якого лишилося небагато.

Вночі, коли починає боліти серце, це схоже на тяжкий політ у невідомість. Кожен удар серця — помах крил. Летить, припадаючи, підранок.

Я приймаю валідол, лягаю і слухаю годинник. Звук у такі ночі ніби посилюється, розбухає.

Ось і сьогодні вночі я слухав годинник (він особливо голосно, навіть агресивно клацав, у його клацанні був ритм, майже слова). Слухав-слухав і придумав вірш, який запишу тут не тому, що вважаю його хорошим (він старомодний навіть для мене, дуже старомодного), а просто так, щоб не забути.

Ритм, звичайно, навіяний годинником.

І як це я придумав таке? Не збагну. Віршів я ніколи після ранньої юності не писав. Тоді це було звичайне молоде бродіння духу: через вінця посудини. А тепер?

Не про вірші мені треба думати на порозі смерті. Про справедливість.

Чи був я справедливий? Чи навчився цього за довге життя? І як звести кінці з кінцями, шукаючи справедливості?

1 Переклав Юрій Каверін.

ГОДИННИК

Вічність тече, Хронос мовчить. Душу пече Дум ненасить. Пам'яті птах Висвище звук: Страх попервах, Юності гук. Диво із снів — Діви тюльпан, Всмучений стан, Матері спів... Благослови Нині і прісно

Легкі сакви, Ніжності пісню. Вивітривсь сон, Вічність тече, Тисне закон, Душу пече. Тягнуть на кон Часу голоблі, Строгий закон, Прискіпливий облік. Кров стугонить, Б'ють дзиґарі, Йдуть гробарі, Хронос мовчить 1.

РОЗМІРКОВУЮЧИ...

Особисті записи Миколи Миколайовича я читала не тільки уважно, але й із стиснутим серцем, і що далі, то більше. Одна дивна обставина сприяла цьому. В записах часто зустрічалося ім'я Ніна — природно: так було звати його покійну дружину, смерть якої жорстоко його змінила.

її я бачила всього разів зо два, зо три і не дуже їй, симпатизувала.