Кафедра - Грекова І.

Лягла я спати з відчуттям чужої присутності в кімнаті. Уві сні я бачила Емема, який стояв біля шафи, відкривши дверцята й нахилившись над своєю спадщиною. Я йому сказала: "Слава богу, тепер ви самі займетеся своїми ножами". Він випростався, похитав головою і пішов крізь стіну.

На другий день я почала розбирати папери. Наступні кілька місяців я продовжувала їх розбирати. Робота, відверто кажучи, не з легких. Інколи в мене просто руки опускалися. Почерк у Емема завжди був нерозбірливий і дрібний, а за останні роки іще здрібнів і ніби всох. Судячи з почерку, всі папери, які дісталися мені, належали саме до останніх років. Та справа не в почерку.

Природно, найперше я взялася за матеріали наукового змісту. У спадщині було багато аркушів, геть укритих формулами, із скупими вставками на зразок "але враховуючи (27)", "таким чином", "звідки" і т. ін. Читати такі тексти ми, професіонали, зЬикли, та, відверто кажучи, це завжди неприємно через інтенсивність розумових зусиль, що потребуються для їх подолання. Кожен перехід як перевал. Можливо, для мене читання математичних текстів тому так неприємне, що я бездарна? Але я говорила з багатьма товаришами, і всі вони чесно признаються: важко. чТут треба не просто читати, а робити слідом за автором

6*

163

усі його перетворення, перевіряти їх на папері, відтворюючи опущені подробиці. Особливо мене дратує, коли який-небудь мудрований фортель супроводжується словами: "...легко побачити, що..."; саме тут і просидиш інколи цілих півдня, намагаючись "легко побачити". Нелегко буває пояснити каторжність нашої роботи гуманітарію. Читати науковий текст у будь-якій галузі нелегко, потребуються зусилля, але в нас треба, так би мовити, друге зусилля...

Одне слово, взялася я за читання емемівських матеріалів із зрозумілим небажанням, переборюючи себе. На мій подив, виявилося, що читати їх зовсім не важко — справді, все було "легко побачити". Надто легко... Читаючи ті аркуші, я, на жаль, не змогла знайти в них майже нічого нового. Автор, мабуть, лише переспівував, повторював самого себе. Суцільно йшли одна за одною занадто детальні нудні викладки. Старомодна манера писати не в компактній матричній, а в скалярній, розгорнутій формі надавала їм подобу обсягу за майже повною відсутністю змісту. Все це було схоже на мильну бульбашку, але без її блиску. Інколи на полях траплялися вигуки типу "боже, яка нісенітниця!" або "сором і ганьба!" — з чого було видно, що й сам автор не дуже-то тішився своїми працями...

Минали дні за днями, але нічого хоч трохи цікавого мені знайти не щастило. Це були, по суті, його давні роботи, інколи з незначними, до речі зовсім не потрібними, узагальненнями. Формули, очевидно, писалися з тією самою автоматичністю, з якою малювалися ножі...

Пам'ятаю, Льоля розповідала мені про відоме в медицині явище фантомних болів, коли в люд'ини гостро, нестерпно болить ампутована кінцівка.

Вона це розповідала у зв'язку із своїм ставленням до колишнього чоловіка.

Тепер за якоюсь (можливо, зворотною?) асоціацією я згадала про фантомні болі, розбираючись у спробах Емема творити. Відчуття творчості не забуте, але основа, де воно зароджується, відсутня.

Врешті-решт, прочитавши уважно всі уривки, замітки і проби, які складають "наукову спадщину професора Завалішина", я занепала духом. Публікувати тут, власне, нічого.

А який же був талант! Феномен, раритет. Місце йому було б у якійсь науковій кунсткамері. Ні в кого не зустрічала я такого миттєвого сприйняття, такого своєрідного, яскравого ходу думки. "Науковий ферзь,— казав про нього Льова Маркін,— ми всі перед ним пішаки". Треба було самому поламати голову над якою-небудь упертою проблемою, щоб належним чином оцінити несподіваний блиск і грацію, з якою її вирішував Емем.

Найбільше мене в ньому вражала повна відсутність інерції, постійна готовність включити думку. Ми, звичайні люди, зволікаємо перед розумовим зусиллям, як купальник вагається перед тим, як увійти в холодну воду. Емем стрибав у думку сторч головою.

Всі ми, його співробітники, звикли думати, що ми — це одне, а він — зовсім інше. Він, як казав той-таки Маркін, "походив від іншої мавпи".

Свого часу він дав мені тему кандидатської дисертації. Я зробила що змогла, принесла йому. Він прочитав, похвалив, але сказав: "Тут можна було б обійтися простішим апаратом". Узяв ручку і за чверть години, ніби граючись, накидав на трьох сторінках те, що в мене було на ста двадцяти...

Пам'ятаю відчуття розчавленості, з яким я від нього пішла. Звичайно, свої сто двадцять сторінок я знищила. А його дорогоцінні три зберегла. Виявилося, що тут він несподівано винайшов зовсім новий метод, який був застосований далеко за межами моєї вузької теми. Від неї, остогидлої, я звернулася до іншої і, користуючись методом Емема, за рік написала роботу, яка, мабуть, тягла на дисертацію. Треба було принести її на суд наукового керівника. Але тут саме померла Ніна Пилипівна; Микола Миколайович, спалений горем, став для мене недосяжним, як і для всіх інших. Він почав затинатися, дивився крізь людей. На мої несміливі прохання подивитися дисертацію він відповідав: "Так-так, коли-небудь займемось",— і навіть нібито став мене уникати.

Тим часом на факультеті мене підганяли із захистом (займаючи посаду доцента, я не мала вченого ступеня). Я зробила, очевидно, правильно (хоча в якійсь мірі і безпринципно), залишивши Емема в спокої. Без нього підібрали опонентів, розіслали автореферат, одержали відгуки (всі позитивні). Звичайно, в тексті я посилалася на те, що метод був запропонований моїм науковим керівником, але всі дружно хвалили мене саме за метод! Захистила я вдало, пройшла одностайно, але почуття незадоволення і невиразної вини мене не полишало. На моєму захисті Емем був присутній, виступив і також мене підніс, 'особливо за самостійність. З його виступу було ясно, що дисертації він так і не читав, а про свою ідею, покладену в її основу, геть забув. У мене на все життя залишилося відчуття, що я в якійсь мірі його обікрала, а він навіть не помітив — такий безмірно багатий був!

Не тільки я, всі ми, його співробітники, були впевнені, що його внутрішні запаси невичерпні. Те, що за останні роки в нього майже не було публікацій, ми пояснювали тим, що він працює над якоюсь дуже важливою проблемою і не поспішає обнародувати результати, які, безперечно, складуть епоху в науці. Ми — це старожили кафедри, які знали Емема в епоху його розквіту. Молоді схильні були піджартовувати з нього, але, дивлячись на нас, проймалися повагою.

Що ж виявилося? Спадщини наукової немає, як кажуть, пуста множина. Я терпляче продовжувала пошуки, не втрачаючи надії набрати хоча б на скромний посмертний збірник.

Якось мою увагу привернули ніби знайомі формули; в іншому вираженні я не зразу їх упізнала. Вчиталася, вдумалася і переконалась, що Емем (звичайно, без наміру) відбив у своїх спробах творити деякі фрагменти моєї дисертації. Мене він тоді не слухав, відгук написав, не читаючи роботи, під час захисту спав... Можливо, тут було щось на зразок гіпнопедії (навчання під час сну)? Ні, найімовірніше, до цього він дійшов самостійно, незалежно від мене. Раніше від мене чи пізніше? Це дослідити було вже неможливо. Якщо раніше, то я здійснила мимовільний плагіат.

Одна з найсумніших речей, які зустрічаються в науковій роботі,— мимовільне перехрещення результатів. Людина працює над проблемою інколи роками, а тоді виявляється, що її результати вже хтось одержав. У нас це називається "потоптали пасовисько". Той, чиє пасовисько потоптали, намагається триматися браво, береться за нову тему. В моєму випадку неясно було, хто чиє пасовисько потоптав (до того ж, лише діляночку, а не все пасовисько), проте мені було тяжко й гірко...

Головним чином тому, що Емем, який завжди стояв наді мною в недосяжності, тут виявився нарівні зі мною... Признаватися, в моєму відкритті не мало сенсу (це було б схоже на те, як інколи студент приходить до екзаменатора з проханням знизити оцінку; такі дивацькі акції хоча й рідко, але бувають). Так чи інак, публікувати знайдене не було сенсу.

Отже, на посмертний збірник, хоч як крути, матеріалу не набиралося. Слава богу, на кафедрі мене не підганяли. Крарцову було не до мене з моєю комісією: він уже тріщав крилами, підшукуючи собі іншу роботу. А я довгими годинами сиділа й сиділа над паперами професора Завалішина...

Річ у тому, що в цих паперах поруч з науковими замітками я знайшла записи зовсім іншого плану. Розрізнені, не датовані, невизначені за жанром — щось середнє між щоденником і мемуарами,— вони привернули мою увагу гостро і якось хворобливо. У цих записах Емем бесідував сам з собою, роздумував, дивувався, звертався до минулого — особливо настійливо до дитинства. Записи були різні за обсягом, тематикою, інтонацією. Траплялися більш чи менш цільні, на кілька сторінок; були й зовсім невеличкі уривки, два-три рядки, що тонули в ножах; їх важко було датувати навіть приблизно. Була серія записів на теми педагогіки вищої школи, освіти й виховання. Можливо, дещо з цієї серії можна буде включити в збірник?

Читати чужі інтимні записи (особливо близької людини, а Емем був мені все-таки близький!) цікаво, але й соромно, ніби підглядаєш у замкову щілину. Весь час, поки я розбирала записи (інколи з лупою — так невиразно це було написано!), мене мучило почуття незручності й вини.

Хоча за своїм становищем я не тільки мала право, але й зобов'язана читати все. Паша Рубакін неодноразово пропонував мені свою допомогу, та я з самого початку відмовилася від неї, і добре зробила.

З ОСОБИСТИХ ЗАПИСІВ М. М. ЗАВАЛІШИНА

Буває, людині здається, що її душа зароговіла, а насправді виявляється — ні.

Знову приходила Майя. Співала під гітару "Ні, не любив він..." Я був розчулений, мало не розплакався.

— Що з вами, дядю-тату?

Обіймає, поруч щока, сама плаче.

Чи маю я право засуджувати її?

Сказано: "Не судіть, то й судимі не будете". Неправильно. Всі ми судимо, і всі судимі.

Добре, що наші думки і стіни будинків непрозорі і люди не знають, що про них думають і говорять позаочі.

Старечі мрії: як би хотілося покласти комусь голову на коліна і щоб мені її гладили. Проте згадую, що лисий, і з жахом цю думку відкидаю.

Хтось сказав: трагедія старості не в тому, що старієш, а в тому, що лишаєшся молодим.

Інститут.