Кафедра - Грекова І.
Драмколек-тив розігрував скетч, створений Асею Уманською. П'єска, досить вдало зроблена, з гумором, мала успіх. Режисер, Олег Раков, кілька разів виходив на виклики, і на крики: "Автора, автора!" — силоміць витяг на сцену збентежену Асю, що опиралася. Від незграбності вона зачепилася ногою за провід і впала в оркестрову яму; Олег витяг її звідти, крякнувши:
— Ну й важка ж ти, мати!
Після художньої частини почалися танці. Олег Раков запросив її танцювати.
— Ой, що ти,— сказала вона простодушно.— Я не вмію.
— А що тут уміти? Подумаєш, наука. Тепер кожен танцює по-своєму, правил немає.
Танцювали й справді хто як умів, так і миготіли на різних рівнях лікті, коліна, розпущене волосся. Олег тяг Асю за руку, вона опиралася.
— Теж мені Сікстинська мадонна,— сказав він.— 3 самої Дрезденської.
Не скутий кайданами викладацького нагляду, Олег одразу залишав свою вишукану мову й переходив на вульгаризми. Так він відпочивав.
Він смикнув Асю за руку, кинув її на середину залу й пішов поруч з нею виламуватися: зігнувся в три погибелі, тряс колінами, стегнами, лікті в нього ходили, як шатуни в старовинного паровоза.
— Ану, ворушися! — крикнув він Асі.— Тільки людям заважаєш, стоїш як козел!
Ася спочатку несміливо, а потім уже швидше почала "ворушитися" — виявилося зовсім неважко. Зі своєю музикальністю вона легко вловила ритм, почала ковзати, присідати, вивертатися, і, диво дивне, в неї це виходило вдало.
— Браво, Анна Кареніна! — гукнув звідкись із натовпу вертлявих пар Сергій Кох.
Ася заусміхалася. Два локони, що природними штопорами впали на щоки, пурхали туди-сюди, верхня губа з чорними вусиками спітніла дрібним бісером...
Коли змовкла музика, Олег взяв Асю за талію і вивів її на знаменитий інститутський балкон. Старовинний, білоколонний, побудований з розмахом — не балкон, а цілий зал! — навислий над самою гущавиною саду, цей балкон був улюбленим притулком парочок. Декілька їх уже цілувалися, притиснувшись до колон, і все ж через просторість балкона кожна була ніби відокремлена. Тут-таки, зразу за балюстрадою, ріс сад, який гостро й щедро пахнув весняною зеленню; товсте гілля дерев тяглося ззовні прямо на балкон. Десь у глибині саду навіть тьохкав соловей, що несміливо починав і переривав свою руладу...
Мармурова колона була холодна й кругла. Притиснувши Асю до цієї колони, Олег Раков її поцілував. У Асі навіть в очах потемніло. Перший раз у житті її поцілував хлопець.
— А ти нічого гирла,— сказав він недбало. Ася була вражена і одразу покращала вдвічі.
— Я ж товста,— сказала вона, ніби напоумлю-ючи його.
— Це нічого, навіть оригінально. Всі акселерати в довжину, а ти в ширину.
І зареготав. І ще раз поцілував її в губи. Соловей нарешті розпробував голос і розсвистівся щосили. Ася з Олегом стояли й цілувалися, і старий сад обіймав їх гіллям, вітав солов'єм...
Кілька днів вона ходила очманіла. Навіть стала гірше записувати лекції — у найвідповідальнішому місці раптом заплющувала очі і занурювалася в спогад про гострий запах зелені, свіжої землі, про Олегові губи, про його тривожні руки... Зі стипендії купила собі туфлі на високому каблуку і на цілу долоню вкоротила спідницю. Олег не з'являвся, користувався правом на вільне відвідування.
Якось вона побачила його на великій перерві. Олег стояв біля розкладу екзаменів і щось звідти виписував. Ася скромненько стала поруч.
— Не виникай,— спокійно сказав він.
Вона відійшла. "От і все... "Не виникай". Будь спокійний, я не виникну. Сама винна. Піддалася, пішла на принаду..."
Асине душевне здоров'я, добра рівновага допомогли їй і тут не зломитися. Важко, але воля є воля. Писала листи батькам — веселі, смішні,— і самій ставало легше. Іноді йшла в клуб, грала там на роялі. Музика також допомагала — спасибі мамі. І дивно — чим сумніші речі вона грала, тим легше їй ставало. Одне слово, оволоділа собою, випросталася.
Виробничу практику Ася пройшла в обчислювальному центрі (легко виконала і своє завдання, й Людине). На канікули, звичайно, до своїх. Запрошувала Люду з собою — та відмовилась: пообіцяла, мовляв, мамі.
Дома було чудово: цвіли рожі, пахучий горошок дряпався по тину, гули бджоли, і все це плавало в солодкому густому запаху лип. Батьки були безмежно раді їй; Ася з сумом відзначила, як вони постаріли. Михайло Матвійович став погано чути, розмовляючи з дочкою, дивився на її губи, ловлячи на них обриси слів. Софія Саве-ліївна, хоча й молодша від нього, також змарніла, похитнулася. Обоє вони сумували від самотності. "Перевестися на заочний?" — думала Ася, а сказати про це не наважувалася, щоб не вгадали її тривогу про них.
Відбиток невічності, вперше помічений нею на обличчях батьків, робив цю їхню зустріч особливо душевною. Знаючи, що їм не вистачає вражень, Ася говорила й говорила, розповідала про інститутські справи, про завдання, практику, викладачів, про навчальний план, спеціалізацію... Батько слухав тривожно й жадібно. В математиці дівчина явно його перегнала: в його часи вони й не чули про ті предмети, які читалися в Асі на факультеті. А вона відвідувала ще й семінари... Мови програмування, системний аналіз, ергодична теорія — він і уявлення про них не мав! Він слухав дочку з побожністю. Час від часу казав що-небудь на зразок: "Якими ж велетенськими кроками йде в наші дні наука!"
На навчальний процес в інституті Ася дивилася тверезо, не випинаючи його недоліків, але й не приховуючи. Багато розповідала про викладачів. Курс аналізу читав у них Терновський.
— Знаєте, він такий лощений-лощений, чисто стиляга з минулого століття. Хлопці кажуть, що йому пасував би монокль. Спеціаліст, між іншим, досвідчений. Лекції читає чудово, легко записувати. Але дуже вже якось правильно, наче по книзі. Я особисто думаю, що з книги читати не треба, краще просто дати студентові підручник. Та інші зі мною не згодні, вони більше полюбляють конспект: усе, що треба, є, чого не треба — викинуте. Мені Терновський подобається, проте не в усьому. Одного разу його підміняв Семен Петрович Співак — такий величезний, штани падають, регоче, жартує. Не лекція — самі відступи. Мені сподобалось, а багатьом ні. Я б узагалі на місці викладачів читала самі відступи, а студентам давала б вільний час: нехай вчать по книзі. А то багато хто з викладачів виписують буквально те, що є в книжці, на класну дошку. Ніби те, що написане крейдою, краще від того, що надруковане в книзі. Білим по чорному краще, ніж чорним по білому. Я не згодна. А по відступах найголовніший майстер у нас Маркін. Він якось умудряється і весь матеріал вкласти і відступи. Людина дотепна, ми його жарти навіть записуємо, але неприємна. Дуже вже високо себе ставить — десь на сто п'ятнадцятому поверсі.
З викладачів Ася найчастіше згадувала Ніну Гнатівну Асташову:
— Оце жінка! Такою б я хотіла бути.
— Що ж у ній такого особливого?— ревниво запитувала мати.
— Чудовий педагог. Сувора, але справедлива. І видно одразу, що людина гаряча. Як би це пояснити? Сухувата, але запальна. Сухуватості їй би зменшити, а запалу залишити як є.
— Якого віку? — запитувала Софія Савеліївна.
— Немолода. Років сорок. Але така підтягнута, фігура — як струнка. В неї, між іншим, Маркін закоханий, тому взагалі років сорок п'ять. І хочеться ото йому робити себе смішним у такому віці? Не розумію.
— Сімейна? — продовжувала допитуватися Софія Савеліївна. Ідеал доччиного майбутнього її цікавив.
— Як сказати. Чоловіка немає; троє синів, і всі, здається, від різних батьків. У нас сміються: "Тричі мати-одиначка". А по-моєму, нічого смішного. Кожна жінка має право захотіти — і народити.
— Ну звичайно,— відповідала мати.— Я, як ти знаєш, не консерватор, але все-таки троє дітей від різних чоловіків — це, по-моєму, занадто...
— А що? Справляється, і права.
— А як наша знаменитість Завалішин? — запитував Михайло Матвійович.
— Кінчився.
— Як? Помер?
— Ні. Кінчився в науковому розумінні. Лекції, кажуть, читає добре. Не знаю, нашому потокові він не читав.
Розповідала Ася і про товаришів-студентів, про всіх, крім Олега Ракова. Найбільше про Люду Величко:
— Така сердечна, добра. Нічого не шкодує, все віддасть. По-моєму, доброта — найважливіше в людині. Важливіше, ніж здібності, ерудиція. Знання можна завжди набути, а доброту ні.
— А що, вона погано вчиться? — питав Михайло Матвійович.
— Посередньо. У нас взагалі важко вчитися, на кібернетиці, а в неї прогалини в підготовці. Плаче, як одержить двійку. Головне, через стипендію. Я її сюди хотіла привезти, підхарчувати. Худюща...
— Чого ж не привезла?
— Вона відмовилась. У неї також мама в провінції. І квиток дорого коштує.
— Наступного разу привозь. На квиток ми їй як-небудь нашкребемо...
Розповідала Ася і про Сергія Коха, повторювала його жарти, батьки сміялися.
— Він мене називає Анна Кареніна. Каже, що в тієї також була хода, яка на диво легко носила її повне тіло. Між іншим, тоді повнота не вважалася недоліком, мені б тоді й народитися...
— Подобається він тобі? — з особливою цікавістю питала Софія Савеліївна.
— Звичайно, подобається. Хороший товариш.
— А зовнішність?
— Нормальна.
— Наша дівчинка ще не прокинулась,— казала вона чоловікові наодинці.
Він мовчав, маючи сумнів, чи вдасться їхній дівчинці взагалі прокинутись і чи буде добре, якщо прокинеться... Дефіцит женихів дається взнаки в усіх поколіннях.
Канікули минули швидко. Восени Ася Уманська повернулася до Москви, відіспавшися, засмагнувши, врівноважившись. Люда Величко, навпаки, мала вигляд поганий — бліда, жовта. До матері чомусь не їздила, всі канікули просиділи в Москві. Обійнялися, розцілувалися. Люда — ось тобі й маєш! — заплакала.
— Що з тобою, Людашенько?
— Нічого, просто скучила. Ти мені, Асько, як мати. Не віриш?
Вночі Ася почула: плаче. Підійшла, присіла до неї на ліжко, погладила. Людині щоки, вуха, навіть плечі були мокрі від сліз.
— Ну що з тобою? Скажи!
— Асько, я попалася,— крізь ридання відповіла Люда.
Он воно що... Не зрозуміти не можна було. Всі знали, що значить "попалася".
— Ну й дурна ж ти,— сказала Ася.— Тобі радіти треба, а не плакати.
Люда тупо на неї витріщилась.
— Звичайно, радіти! — повторила Ася.— Мати дитину — велике щастя!
Люді і в голову не приходив цей варіант — мати дитину.
