Кафедра - Грекова І.
Дуже глибока книжка. Винятково висвітлюються переживання жіночої душі. Ви читали?
— Звичайно.
— І якої думки ви про цю книжку?
— Якнайвищої.
— От і я також. Тільки в одному я не згодна з автором — у його співчутливому ставленні до героїні. Я її категорично засуджую. Любов не любов, а старого чоловіка треба жаліти. Я на її місці оточила б його увагою. Старий чоловік більш, ніж молодий, вимагає уваги...
З рупорів щось загриміло. Витівник голосно чхнув, відкашлявся і оголосив:
— Перерва закінчена! Дамський вальс! Дами запрошують кавалерів! Дами, не соромтесь, запрошуйте, хто подобається: це ваш вальс!
Загримів вальс, якийсь допотопний, здається, "Дунайські хвилі". Лідія Михайлівна встала й простягла руку Емему:
— Дозвольте вас запросити!
Він зіщулився, весь прикипів до крісла:
— Змилуйтесь, я не танцюю. Застарів.
— Ніскільки не застаріли!
Вона наполегливо тягла його за руку, він болісно опирався. Тільки б залишили його в спокої спостерігати рухливість життя...
Враз ніби з-під землі виник Кравцов. Акуратненький, блакитна теніска, сірі штани, тонкі вусики.
— На правах, так би мовити, заступника завідуючого кафедрою беру цей вальс на себе.
І поплив, і закружляв, і потягнув за собою по білих дошках палубц Лідію Михайлівну. Та спершу опиралася, поривалася назад до Емема (він просто гинув від переляку к нервовості), але потім захопилася танком, відкинула голову, заплющивши очі, й понеслася, полетіла... "Які гарні в неї ноги,— думав Емем,— яка вона ще, власне кажучи, приваблива жінка, тільки подалі від мене, нехай буде щаслива, але подалі..."
Він підвівся, насилу розігнув занімілі ноги, супроводжуваний складним рипінням крісла і клацанням колінних суглобів, відійшов уперед, на ніс теплохода, і зупинився, тримаючись за металевий стовпчик. Мимо тихо линули береги, повітря було темне й прохолодне, на воді гойдалися вогні. Відображення вогнів роздрібнювалися в струмуючих хвильках. Пахло свіжим листям і квітами. Теплохід ішов, оповитий океаном чудових запахів. Емем тримався за стовпчик і мовби керував цим запливанням у запахи. Він віддалявся в країну запахів від свого дрібного, несправжнього горя...
Віддалік, ще ближче дс^ носа, стояла тонка жіноча постать, також обхопивши рукою стовпчик. Він злякався: "Лідія Михайлівна?" — проте зразу ж зрозумів, що помилився. Це була Ніна Аста-шова. Вона стояла нерухомо, не помічаючи його, спрямована назустріч запахам, думаючи про щось своє.
Екскурсія закінчилась. Автобуси розвозили екскурсантів у різні кінці міста. Запитання, вигуки: "Кому на Південний Захід?", "Ні, мені на Красну Прєсню!", "До інституту кому?" — і нерозуміюче "оу?" кінофікованого іноземця, який забув назву свого готелю. Кравцов напросився його супроводжувати. На якійсь напівматематичній мові з до-мішком міжнародних латинських термінів вгіни сяк-так почали розуміти один одного.
Емем сів у той автобус, який ішов до інституту. Було тісно від людей і черемхи, та для нього зразу знайшлося місце. Він тут-таки переуступив його Лідії Михайлівні, потім йому знову хтось поступився своїм місцем, пішла ланцюгова реакція поступок, і в результаті, на полегкість йому, вони з Лідією Михайлівною були роз'єднані.
Він побоювався її сусідства. В її пропозиції допомога™ йому по господарству він побачив саму лише владність, спробу підкорити його собі не лише на кафедрі, а й удома. А головне, посягання на його складну дружбу з Одаркою Степанівною... А щоб б він подумав, якби дізнався, що йдеться тут про любов, віддану жіночу любов? Хто його знає. Можливо, також злякався б. А може, був би розчулений. Мабуть-таки, був би розчулений.
Лідія Михайлівна повернулася додому пізно. Сіла вона не в свій автобус тільки для того, щоб бути ближче до Миколи Миколайовича, але люди їх роз'єднали.
Може, було помилкою, що вона запросила його на вальс?
Дома був черговий нічний шарварок — молоді приймали гостей, кричали, гітарили, співали (і-все при Мишуні!). Лідія Михайлівна, не вмикаючи світла, дісталася до своєї тахти, сіла на неї і гірко заплакала.
АСЯ УМАНСЬКА
З усіх відмінників факультету АКІ найтвердішою була Ася Уманська: самі круглі п'ятірки, без коливань і зривів. її портрет постійно висів на Дошці передовиків навчання. Ішла прямим курсом на диплом з відзнакою. Один час їй ставили на карб недостатню активність у громадській роботі, і даремно. Робота в неї була, та ще й чимала: викладала у вечірній фізико-математичній школі, де збиралися школярі з усього міста, а кращі студенти читали їм лекції, вчили розв'язувати задачі. Але в комсомольському бюро робота у фізико-математичній школі чомусь не враховувалася, громадською не вважалась. "Адже вони роблять це із задоволенням!"— заперечував комсоргові курсу Сергію Коху секретар інститутського комітету комсомолу, на що Сергій Кох іронічно відповідав:
— Тоді дамо нове визначення: громадською називається робота, що виконується безкоштовно, але з огидою.
— Киньте, Кох,— казав секретар,— іронія — це неросійська риса.
Сергій був з голови до ніг росіянином, а прізвище Кох мав тому, що одному з його предків, кріпосному кухареві, фантазер пан дав його в пориві вишуканості. До вияснення цих обставин Сергій Кох не опускався, проте іронією користувався широко. Був він високий, широкоплечий, білявий, кирпатий. З питання громадської роботи — що вважати нею, а що не вважати — у них із секретарем бюро розгорілася боротьба (вже не іронічна), в яку були втягнені широкі кола студентів і навіть викладачі. Кінчилося це цілковитою перемогою справедливості: секретаря зняли, а новий, який замінив його, проголосив наукову й педагогічну форми громадської роботи найважливішими й найпочеснішими. Це піднесло Асю Уманську на небачену висоту, а Кох зайнявся черговою кампанією — боротьбою за впорядкування домашніх завдань. Ця справа була значно складнішою, і Сергій застряг у ній надовго, якщо не назавжди. Що стосується Асі, то ніякі почесті її не вражали, вона продовжувала бути такою, як завжди,— привітною, працелюбною, скромною. Товариші її любили: завжди допоможе, пояснить, дасть списати. Конспекти вела під копірку, одразу в трьох-чотирьох примірниках (потім за ними ставали в чергу). Професори звикли бачити в передніх рядах Асині уважні очі, усмішливий рот і малень-, кі руки, які вправно перекладали копірками сторінки зошита; інколи навіть зупинялися й чекали, поки вона закінчить цю нехитру процедуру.
Однокурсники дивувалися: чого тільки Аська Уманська не знає! І зі спеціальності і з загального кругозору (література, музика, живопис). Потрібні були віршики в стіннівку — йшли до Асі. Вона брала кулькову ручку, підпирала рукою щоку, ледь-ледь замислювалася — і раз, вірші готові. Люда Величко, сусідка по кімнаті, підозрювала, що Ася пише вірші не тільки на замовлення, а й для себе, хоча нікому їх не показує. Це її не дивувало: Асині здібності до всього на світі вона сприймала як щось задане. Правда, з точки зору Люди, Асине життя було занадто складне. Вона мовби не жила, а весь час себе навантажувала. А куди ще навантажувати? І так дихнути ніколи.
Громіздка, важкобока, з чудовими чорними очима і маленьким ротом, Ася була і гарна, і поганенька з себе. В давні часи, коли "гарна жінка" означала "жінка з гарним обличчям", Ася безумовно могла б вважатися гарною. В наш час, коли жінку оцінюють повністю, як предмет у просторі, швидше негарна. Чудове личко на громіздкій основі. Хвороблива, надмірна повнота, не повнота, а огрядність. Хлопці інколи зітхали:
— У всім ти хороша, Асько, тільки навіщо ти така товста?
Вона червоніла й відповідала:
— Вуглеводний обмін.
Дівчата-подруги, всі як на підбір, тонкі, стрункі, Асю жаліли: і їсть ніби не більше за інших, а її розносить і розносить...
Ася болісно соромилася своєї повноти, завжди носила спідницю нижче колін. Інші товсті (були в інституті такі, хоч і небагато) — ті не соромилися, сміливо відкривали ноги, ходили по коридору, трясли стегнами. Ася так не могла.
Єдина і пізня дочка, Ася народилася, коли її матері було вже сорок два роки. Щось було негаразд із вагітністю, лікарі радили перервати, вона — нізащо. Довго лежала на збереженні, пологи були важкі, зі щипцями. Деякі лікарі Асину опасистість пов'язували з пологовою травмою. Софія Савеліївна почувалася безмежно винуватою: народила пізно, зіпсувала дівчині життя. "Не муч себе, Соню,— казав її чоловік, Михайло Матвійович.— Що ж тепер робити? Хіба краще було б, якби нашої Асеньки не існувало?" Про що мова! Навіть подумати про це страшно...
Сдина обожнювана дитина взагалі діло небезпечне. Якщо ж ця дитина до того ще й пізня, небезпека виростає вдвічі. Як її виростити не егоїстом, не пупом землі? Асині батьки про це не задумувалися, просто ростили, безмежно люблячи. Для деяких щасливих натур безмежна любов і є виховання.
Жили вони в українському районному центрі, в невеличкому містечку біля синьої звивистої, зарослої червонокорими лозняками річки. Містечко було затишне зі своїми палісадниками, рожами, соняхами, чепурненькими білими хатками. Підносилися в небо розкошлані, пірамідальні тополі; старий вітряк — самий скелет — порипував неробочими крилами. Рипіння цих крил, скрипіння шпаків. Життя велося також спокійне, із затишним рипом. Ніби все завжди так було і буде, і слава богу, що буде.
Асин батько викладав математику в середній школі. Чудовий педагог, він був поблажливий і не^уворий, двійок майже не ставив, проте якось добивався непоганої успішності. Головне, умів прищепити дітям любов до свого предмета — річ рідкісна, особливо в дівчаток.
Софія Савеліївна була вчителькою музики по класу рояля. Музична школа, єдина в районі, стояла в тінистому завулку, оточена липами; старий дерев'яний будиночок увесь щебетав і пілікав, розливаючи різноголосий спів скрипок, переливи флейт і гобоїв, полум'яні монологи фортепіано, а то й гучний рявкіт труби. Стікалися туди капловухі серйозні хлопчики з косо зав'язаними червоними галстуками, голінасті дівчатка з бантами в косах, усі талановиті, всі обіцяючі (так принаймні думала Софія Савеліївна).
З найраніщого Асиного дитинства між батьками велася любовна мирна суперечка про її майбутнє: математика чи музика? Здібності були до того й до того.
