Кафедра - Грекова І.

Лідія Михайлівна поривалася посидіти, доглянути Миколу Миколайовича, але її відмовили: вдача Одар-ки Степанівни була досить відома.

— Та не побивайтеся ви так, лікар каже: ніякої небезпеки,— сказала Ніна.

Хтось заходив, виходив, усі були стурбовані, навіть Кравцов. Кілька разів телефонували на квартиру, довідувалися про здоров'я. Одарка Степанівна була невдоволена, що дзвонять:

— Дрімає. А ви тарарам. Коли що, сама подзвоню.

Сиділи довго, ніяк не розходилися. Вже закінчився останній екзамен, заповнена остання відомість. Двійок виявилося менше, ніж в інші дні.

— Зуб притупився,— сказала Стелла, проте якось замислено.

Дехто пішов, стомившись за каторжний день. На кафедрі лишилися кілька чоловік, вони також стомилися, настільки стомилися, що вже втратили лік часу: все вже байдуже. Інколи після надмірної втоми людина впадає в такий анабіоз.

Усі були пригнічені, розмовляли тихими голосами, в стані якоїсь незлобивої образи один на одного. Чекали дзвінка — його не було. Здригалися від найменшого шуму. Вечір був задушливий і важкий, десь далеко гримів грім, блимали блискавиці.

— Якби хоч похолоднішало!— благально сказала Елла.

— Нам-то_що,— заперечила Стелла з м'якою сварливістю,— на нас можна і воду возити. А йому як?

— Ні, все-таки, товариші жінки,— тихо сказав Співак,— нічого ви не розумієте.

Тихий Співак — у цьому було навіть щось таке, що лякає.

Знову змигнули блискавиці, тихо рокотнув грім.

На кафедрі було темно. Світлоока, задушлива ніч стояла за вікнами в інститутському саду. Ні шереху, ні вітерця. На тлі цієї напруженої тиші несподівано заспівав Паша Рубакін. Він співав без слів якусь журливу мелодію, можливо, власний витвір.

У коридорі почулися кроки командора. Виявилося — не командора, а коменданта.

— Громадяни, прошу очистити приміщення,— сказав він гранітним басом.— Будинок закривається.

Вийшли на вулицю. Задуха пахла сіном і пилюкою. Ніжний запах сіна змішувався з шерхлим, грубим запахом пилюки, потривоженої, піднятої в повітря землі. Гроза віддалялася, не принісши полегкості. Вгорі в просвітах між хмарами поблискували невиразні зірки. Завтра, мабуть, знову буде спека...

Розходитись не хотілось, але розійшлися.

...А назавтра вранці на кафедру подзвонила Одарка Степанівна і приголомшеним, але твердим голосом повідомила:

— Микола Миколайович помер.

— Як, що?? Не може бути!

Всі, хто був на кафедрі, стрімголов помчали на квартиру. Попереду бігла Елла Денисова і бурмотіла:

— Я казала, я казала...

Що вона казала, було неясно, та ніхто їй не заперечував.

Двері з квартири на сходи були навстіж відчинені, дзеркало в передпокої завішано чорним.

Микола^Миколайович лежав на своєму ліжку попелясто-блідий, але впізнанний. На його щоці коливалася, ніби від дихання, тополина пушинка. Обличчя було спокійне, уважне, очі заплющені. Люди з'юрмилися біля небіжчика, а він ворушив пушинкою, дихав, і ніхто не посмів зняти з нього цю пушинку.

— Вночі ходила-ходила, слухаю: дрімає,— казала Одарка Степанівна.— Дрімає, і слава богу. Думаю, не будити. Вранці прийшла, а він помер. Раніше таких бог, казали, любить. Послав йому смерть легку. Кожному б так, гріх жалітися.

Вона не плакала, тільки частіше, ніж треба, поправляла чорну хустинку, якою, незважаючи на спеку, запнулася. Хустинка сповзала, відкриваючи горду перламутрову сивину.

Люди стояли біля ліжка, схиливши голови, опустивши руки. Смерть завжди приголомшує, раптова смерть — удвічі. Всі ще вчора бачили небіжчика, чули його голос, і розум відмовлявся прийняти факт.

Дихнуло вітром, двері хряпнули. Враз не тихо, як усі, а рвучко вбігла Майка Дудорова, впала на коліна поруч з ліжком і почала цілувати-ці-лувати мертве обличчя. В цих шалених безслізних поцілунках було щось божевільне. Час од часу вона підводила голову, оглядала всіх диким поглядом і знову припадала до померлого.

— Встань, артистка,— сказала, підійшовши до неї, Одарка Степанівна.

Майка злякано встала, вийняла хустку, заховала в неї лице.

— Нічого хусткою, відкрийся, яка є,— гримнула Одарка Степанівна.— Твого тут також докладено.

Майка кинула хустку, вчепилася собі в волосся і почала кричати. Кричала вона без слів, на одній ноті. Це було по-справжньому страшно.

— Майє, ану, замовкни! — наказав її колишній начальник Петро Гаврилович, узяв її під руку і вивів з квартири.

Вона впиралася, хапалася за кожен одвірок. Після крику Майки заплакали жінки — Елла, Стелла, Лідія Михайлівна. Ніна Асташова стояла збоку, із злим обличчям, яке посмикувалося.

Почувся шум, грюкнули двері, зайшли лікар і двоє кремезних санітарів з ношами. Ноші зі стукотом поставили на підлогу. Обличчя й тіло Емема закрили простирадлом.

— Ану, розступіться! — голосно говорили санітари, йдучи коридором.

Квартира спорожніла... Пушинки тополі блукали по паркету.

Похорон був урочистий: помер відомий учений, найстаріший співробітник інституту. Домовина, оббита червоним, стояла в приміщенні клубу. Все було як належить: почесна варта, червоно-чорні пов'язки на рукавах, тихий і чіткий ритуал зміни (змінюючий стає за плечем змінюваного). Зімкнуті губи, серйозні обличчя. Оркестр, гори квітів, вінки із стрічками — червоними, білими, чорними... З-за квітів ледь виднілося обличчя покійного, яке вже змінилося, стало червоно-синім біля вух...

Почався траурний мітинг. Виголошувалися, як належить, промови про величезний внесок покійного в світову науку; всі вони починалися однаково: "Смерть вирвала з наших лав..."

Майка Дудорова, вся в чорному, заплакана, розпухла, сиділа на стільці біля самої домовини: її чоловік, стрункий, смаглявий, з незворушним лицем, час від часу підносив їй склянку з водою; з якоюсь дивною ненавистю вона ту склянку відштовхувала. Тонкими пальцями, побілілими на кінцях, вона судорожно трималася за кумачевий край домовини. Лідія Михайлівна, страшна в своєму горі, тремтіла й кусала пальці, ховаючись за портьєрою. Одарка Степанівна у великій чорній хустці з бахромою стояла струнко і після кожної промови хрестилася.

Останнім від колективу кафедри виступав Кравцов, у міру сумно, в міру врівноважено, в міру оптимістично. Наприкінці своєї промови він обіцяв "високо піднести прапор, що випав з рук покійного Миколи Миколайовича".

Ніна Асташова підняла руку:

— Дозвольте мені сказати кілька слів. Розпорядник відповів:

— Але ж від кафедри уже був виступ.

— Я не від кафедри, я від себе.

— Дайте їй слово,— занепокоїлися в залі.

Ніна вийшла на трибуну дуже бліда (не смаглява, а жовта), поторкала мізинцем мікрофон і нетвердо сказала:

— Тут багато говорили про наукові заслуги професора Завалішина. Безумовно, вони були великі. Та, по-моєму, найголовніше те, що він був людиною. Більше того: він був хорошою людиною, сердечною, уважною, доброю, совісною. Ми ще не усвідомили до кінця, ми ще усвідомимо, чим він для нас був. Зле слово, вимовлене навіть без наміру, може вбити. Добре слово — це добра справа. Скільки добрих слів чули ми від Миколи Миколайовича! Давайте цс згадаємо.

Ніна замовкла. Мовчали всі в залі. Мовчання тривало з хвилину, але, як завжди в таких випадках, здавалося довгим. Ніна зійшла з кафедри. Одарка Степанівна заплакала. Розпорядник подав знак. Почалося винесення тіла. В інститутському дворі люди вантажили вінки, розсідалися по машинах.

НАУКОВА СПАДЩИНА М. М. ЗАВАЛІШИНА

Після смерті Миколи Миколайовича наша кафедра мовби осиротіла. Хоч як мало останнім часом займався він справами, а помер — і вийшло: без нього як без рук. Вірніше, без душі. Якимсь чином він настроював на високу духовність, чи що. І ще обачність. Думати над кожним питанням, перш ніж висловитися. Уникати категоричності. Перед тим як судити інших, спитати себе: чи правий я сам? Мені особисто цієї обачності завжди не вистачало. Втім, можливо, це мені тепер так здавалося. За життя Емема мені ця його манера видавалася нудною.

Місце завідуючого поки що було вакантне. Виконуючим обов'язки (ВО), звичайно, призначили Кравцова. Спочатку ніхто не сумнівався, що саме він буде завідуючим, та потім поповзли чутки, що його кандидатуру не хочуть затверджувати (не має, мовляв, докторського ступеня) і нібито ректорат схиляється на користь іншого варіанта.

Якийсь професор, доктор зі сторони. Прізвище флягін нікому нічого не говорило; Співак побіжно бачив його статейку в журналі "Проблеми кібернетики" і відгукувався про неї зневажливо: "Звичайний виріб на мікротему". Та у нас в інституті, як і в багатьох інших закладах, був хронічний дефіцит докторів — помирали швидше, ніж розмножувалися. Про Флягіна розповідали, буцімто в своєму колишньому інституті він не зжився через склочність свого характеру, проте поінформованість тих, хто про це казав, була під знаком запитання — відомості вони одержали з третіх рук. Одне слово, Флягін був "темною конячкою", як сказав Маркін. Кравцов був принаймні звичний, і, мабуть, краще б він лишався завідуючим. Сам він якось по-дитячому надувся,, образився на начальство, став рідше бувати на кафедрі, справам оголосив бойкот. Фактично завідувати кафедрою стала Лідія Михайлівна, яка намагалася ні в чому не міняти традицій, які склалися, з тією лише різницею, що засідання кафедри проходили тепер діловито, сухо й коротко. Головував коли хто. Здавалося б, чого краще? А ось засумували ми за тягучими засіданнями зі сплячим Емемом за богатирським столом, за його пробудженнями й репліками, за його туманними, загадковими промовами.

Загалом, неладно було на кафедрі. Все ще справно читалися лекції, велися практичні заняття. Петро Гаврилович воював зі студентами в лабораторії, але якийсь живий дух вивітрився. Ми висихали, як труп комахи,— обриси ті самі, а життя немає.

А втім, можливо, мені це так здавалося, тому що перший час по смерті Емема я опинилася в більш тісному спілкуванні з ним, ніж усі попередні роки. Справа в тому, що Кравцов запропонував мені, як найближчій учениці покійного, очолити комісію по науковій спадщині М. М. Завалішина, і я погодилася. Скільки разів я потім шкодувала, що погодилась!

Почалося з того, що тижнів через два після похорону до мене з'явився Паша Рубакін (другий і, як потім виявилося, останній член комісії). Він, крекнувши, скинув з плечей по рюкзаку. Йшов дощ, рюкзаки були мокрі, і від кожного з них натекла на підлогу маленька калюжка.

— Приніс,— сказав Паша ніби з глибини незримого колодязя.

— Що це?

— Наукова спадщина професора Завалішина.