Кафедра - Грекова І.

Але від онука її відсторонили. Носили його в ясла, дитина застуджувалася, кашляла, а Ларисі хоч би що, нібито й не мати. Бути матір'ю в уяві Лідії Михайлівни означало безперервно тривожитись. Молоді не тривожились, були безтолкові, завжди без грошей, часто запрошували гостей, галасували, палили (тут-таки, при Мишуні!). Бренькали на гітарі, горлали туристських пісень, заводили магнітофон (усе разом це називалося "романтика дома"). Мишуня прокидався, хникав, мабуть, мокрий; замість того щоб переповити, заспокоїти, його садовили за стіл, давали пригубити вина (це з такого віку!). Одного разу вночі був регіт: накрутили Мишуні чубчик на бігуді, знайшли іграшку! Віддали б дитину їй, вона б зовсім інакше його виховала: режим, сон, їжа, прогулянки, усе вчасно, ходив би чистенький, чепурний... Та хіба віддадуть? Як собаки на сіні.

Була мрія розмінятись — адже квартира її! Собі окрему однокімнатну, а молодим кімнату в комуналці. Нехай спробують зі своїми звичками серед чужих людей! Ті, либонь, не пробачать: хочеш не хочеш, а в своє чергування мий-прибирай усі місця загального користування. Та ще й якийсь прискіпливий сусід, перевіряючи, чи гарно вимито, мало не в унітаз голову суне (був у неї такий причепа на старій квартирі). Диво дивне, Лідія Михайлівна не стільки мріяла про свою однокімнатну, скільки про те, як важко буде в комуналці без неї Ларисам-Борисам. Мрії поки що так мріями й лишалися: на розміни й переїзди не було грошей. Ті заощадження, що зібрала за довге життя, ухнули за один день, коли справляли весілля, навіть у борги довелося залізти, щоб показати себе не гірше за людей. Думала тоді — заживем по-хорошому, в повній взаємній повазі, а вийшло ось як. Народила, виростила дочку, а вона чужа, зовсім "обборисилась". Нема гіршої самотності, як у своїй сім'ї.

На роботі Лідія Михайлівна звикла до поваги від усіх і, не маючи поваги вдома, страждала. їй би розвернутися, розпростати плечі, взятися за домашні справи з тією самою вправністю, що й на кафедрі, а не можна. Там хороша, а тут не потрібна. Так, мабуть, і зав'яне марно її напівста-ре життя. Не встигнеш озирнутися — і справжня старість настане. Як подумаєш — і згадати нема чого. Чоловіка не дуже любила, хоча й страждало від його зрад. Дочку Ларису обожнювала, поки та була маленька,— голівка світла, шовкова, бант гойдається на трьох волосинках, ручки-ніжки пухкенькі... Але, стаючи старшою, дочка відходила — убік і вгору. Все нічого, поки не вийшла заміж, а тепер — ну копія Бориса. В того

по

кожне слово з насмішкою, зі шпилькою. Ніби й не грубіянить, а ввічливо знущається. І Лариска туди, за ним. Думають, мати не бачить, як вони між собою поглядами перекидаються. А написано в цих поглядах — застаріла. Коли приходила Лариска з роботи, запитувала: "Мамо, як щодо заправки?" Лідія Михайлівна мовчки гріла їй обід, годувала без радості. Це ж найостанніше діло — свою рідну дитину без радості годувати! Довели. А Борис їсть, читає газету, посвистує, сірником у зубах колупає. Якщо в гуморі, скаже: "Спасибі, товаришу тещо",— а то й так, без подяки, встане з-за столу. Залишить у тарілці розчавлену сигарету й сірника, яким у зубах колупав. Лідія Михайлівна мила посуд по-своєму, сумлінно, в трьох водах, а думала собі з гіркотою: "Єдине, чим потрібна і корисна, так це харчуванням, але й за нього доброго слова не чую".

Примусив її задуматись один випадок — подруга Настя, її ровесниця, що взяла та й вийшла заміж. Познайомилися в кіно, поруч сиділи. Він удівець, пенсіонер, солідний, неп'ющий-некуря-щий, пенсія сто двадцять та її зарплата сто. На ці гроші вдвох, звичайно, можна прожити, навіть у відпустку з'їздити раз на рік. Настя, кажучи об'єктивно, не така вже й видна із себе; вона, Лідія Михайлівна, мабуть, краща. У Насті одна перевага — повнота, але тепер вона не дуже в моді. І як хазяйка Лідія Михайлівна значно вище. І ось треба — одна вийшла, а друга ні.

Відтоді Лідія Михайлівна разом з мрією про розмін квартири почала мріяти ще про одруження. Звичайно, не з палкого кохання (стара вже для цього), а із взаємної поваги. Почала придивлятися до дворових дідків, вічних гравців у "козла" або шахи,— ніхто не підходить. Хто випити любить, у кого коханка (в одного навіть дві!), в кого дорослі діти на шию сіли. А головне, нікого з них не могла вона від душі поважати.

Важко сказати, в якій саме день з'явилася в неї думка, що завідуючий Микола Миколайович також, як і вона, самотній і вдівець, що можна було б у принципі вийти за нього заміж. Спочатку вона цю думку відкинула як нездійсненну, а потім почала думати: а чому б і ні? У неї також освіта середня, закінчена, а одружуються й на простих. Одружуються не для наукових розмов, а для затишку, тиші, догляду. Все частіше поверталася до цієї думки, допускала в свої мрії і врешті-решт до того домріялася, що полюбила Миколу Миколайовича всією душею. Подобалась їй його старомодна ввічливість (вітаючи із святами, завжди цілував їй руку). Сама зовнішність Емема, що аж ніяк не надихала, стала їй з часом подобатись. Зворушувала її біла бахромка навколо лисини, чисто промиті старечі вуха, опуклі рожеві нігті на сухих маленьких руках.

Незбагненними шляхами ходить іноді почуття. Мріяла про щастя для себе, а полюбила — і нема себе, тільки він, усе для нього. Догодити, потурбуватися, полегшити йому життя. Поки що висловлювала вона своє почуття як могла — безліччю дрібних послуг. Передплачувала для нього газети й журнали, всіма правдами й неправдами відвойовуючи дефіцит. Заточувала йому олівці до найтоншої вишуканості (знала, що любить малювати олівцями). Тримала в порядку його письмовий стіл, до блиску начищала головку витязя. Тільки-но з'являлися на базарі перші проліски, як вони вже прикрашали широке чорне поле емемівського столу. Восени різнокольорове листя, взимку хвойні гілки. Все це ставилося не навмання, віником, а по-японському, зі смаком. Коли Емем, короткозоро нахилившись, шукав щось у шухлядах столу, вона одразу була тут — допомогти, знайти, витягти. Перебільшена ввічливість, з якою він щоразу дякував їй, розчулювала Лідію Михайлівну — що значить старовинне виховання! Саме таким — турботливо-ввічливим — уявляла вона собі ідеальне сімейне життя.

Якось Емем забув на кафедрі окуляри. Лідія Михайлівна занесла їх йому додому, подивилася уважно, як він живе. У квартирі було чисто, але не дуже; деінде зірке око Лідії Михайлівни помітило навіть пилюку. Під тахтою стояли маленькі, майже жіночі капці із зім'ятими задниками, стояли не паралельно один до одного, цю непаралельність вона також ревниво відзначила. Найменше їй сподобалась Одарка Степанівна, яка не удостоїла її поклоном і одразу ж, голосно клацнувши, ввімкнула телевізор.

Після цього візиту туманні мрії Лідії Михайлівни набрали своєрідної конкретності. Саме в цій квартирі з її високими стелями, великими вікнами, що тремтять від вуличного шуму, бачила вона себе з ним. На вікнах розвести квіти, почепити портьєри для приглушення шуму. Меблі полагодити, замінити шпалери, вибрати веселіші малюночки. Багато значить уміла жіноча рука! А головне — ласка, відданість. Прокинутись уран/ ці поруч з ним на широкій тахті (у нього під вухом подушечка з вишитим ріжечком, край вуха загнувся безпорадно, лоб морщиться від думок), встати тихенько, щоб не розбудити, легко, навшпиньки шмигнути на кухню... А він усе-таки прокинувся, тягнеться до неї, бере її руку, ніжно, із заплющеними очима її цілує, а в неї серце заходиться... Боже ти мій, про що тільки не мріє самотня жінка, а смисл один: тепла, ради бога, тепла!

Коли на кафедрі з'явилася Майка Дудорова і всі стали помічати смішний потяг Емема до цієї шелихвістки, Лідія Михайлівна була вжалена в самісіньке серце. Бачити коханого невірним — це ще туди-сюди, бачити його смішним — ось що жахливо! Жарти з приводу Емема і Майки вона вислуховувала з кам'яним обличчям, ніяк себе не виказуючи. Мрія віддалилася, але не загинула. День, коли Лідія Михайлівна довідалася, що Майка звільнилася, був для неї світлим святом. Коханий знову ніби їй належав. Кожну з рідкісних з ним розмов вона зберігала в пам'яті, навіть позначала легким, лише їй одній зрозумілим хрестиком у табелі-календарі. За останні місяці хрестиків ставало густіше. Інколи за товстими окулярами Емема вона помічала ніби іскру взаємного почуття (насправді ж це була просто універсальна увага, жалість до людей, яка так доймала його останнім часом). Але важко було переступити межу самотності — дві межі двох самотностей, які оточували кожного з них як два кола, що не перетинаються. От якби через якийсь щасливий випадок їм поталанило порозумітися...

Випадок такий трапився несподівано. Святкува-лося сімдесятип'ятиріччя від дня заснування інституту. Насправді сімдесят п'ять років тому був заснований не цей інститут, інший, але цей по праву вважався його наступником ("Другий Юрій Милославський",— сміявся з цього приводу Маркін). Так чи інак, ювілей святкувався. Ряд найстаріших співробітників (М. М. Завалішин у тому числі) були нагороджені орденами і почесними званнями. На урочистому засіданні ради читалися адреси, вручалися нагороди. Увечері банкет. Наступного дня ректорат організував розважальну поїздку по річковому маршруту. Було орендовано кілька теплоходів, обладнаних буфетами, гучномовцями і найрізноманітнішими кіосками. Квитки на кафедрі розповсюджувала Лідія Михайлівна, профорг. Майже всі виявили бажання їхати — була весна, рання спека, суцільне цвітіння дерев. Молодь приваблювало купання, можливість засмагнути, танці на палубі; людей старших — просто можливість покататися по воді, яка завжди особливо принадна для городянина. Лідія Михайлівна підійшла, пропонуючи квитки, і до Емема; в тому, що він їхати відмовиться, вона жодної хвилини не сумнівалася. Емем ніколи не брав участі ні в яких колективних заходах, ні в святкуваннях, ні в екскурсіях, навіть на ювілейний банкет навідріз відмовився піти. Лідія Михайлівна звернулася до нього тільки з чемності і враз замість звичайної ввічливої, але рішучої відмови, якою він відповідав на всі пропозиції, побачила за товстими окулярами якесь вагання...

— А справді, візьміть квиток, поїдемо! — сказала вона, і серце її підскочило до стелі.— Ви собі не уявляєте, прямо-таки казкова поїздка! Окрема каюта, всі вигоди.