Кафедра - Грекова І.
Попелясто-сива блідоока жінка, з манерою тривожно ворушити пальцями. Дуже мовчазна, дуже вихована. Якось я занесла Емему кілька книжок. Його не було вдома. Ніна Пилипівна відчинила мені двері, взяла книжки, люб'язно подякувала, слабенько всміхнулася, і я пішла, відчуваючи себе безмежно непотрібною їй. Та непотрібна була і вона мені. Я взагалі, грішним ділом, не дуже-то люблю дружин своїх співробітників, особливо не працюючих,— щось класове.
Іншого разу ми (кафедра) допомагали Завалі-шиним у їхньому переїзді на дачу. Ніна Пилипівна була вже тяжкохвора. Вона спускалася сходами під руку з Одаркою Степанівною, обережно ставлячи одну ногу за другою. Підскочив Співак, підняв її, як пір'їнку, посадив у машину. Вона йому навіть не подякувала — витала десь поверх усього. Саме по цьому випаданню звичної, автоматичної ввічливості було видно, як вона безнадійно хвора. Вона сиділа попереду, поруч із шофером. Микола Миколайович сидів позаду. "Ну, їхати, чи що? — спитав шофер.— Бо змарнували цілісіньких дві години". Ніна Пилипівна якось затривожилась: "Ні, зачекайте ще одну хвилинку". Вона підкликала мене жестом руки. Я підійшла. "Ні, нижче нахиліться, нижче". Я нахилилася. "Не забувайте його,— сказала вона пошепки,— він дуже самотній". Я, не знаючи, що відповісти, кивнула. Більше я її живою не бачила — лише в домовині.
Читаючи особисті записи Емема і постійно зустрічаючи в них ім'я Ніна, я спочатку не сумнівалася, що мова йде саме про Ніну Пилипівну. Розмова з Ніною по телефону мене збентежила. Або Емем галюціонував, або це була якась інша жінка... Поступово з якимось млосним тягарем у душі я почала здогадуватися — йдеться про мене... Яке безглуздя!
Я перечитувала записи — так, найімовірніше саме так. Бідний чудовий старий, який втратив усіх, саме "а мені спинив свою душу. Чому на мені? Невже через ім'я? Це довге "і" в слові "Ніна"...
А ніколи ж нічим жодного разу не дав він мені зрозуміти, що я означаю для нього більше за інших. Ні поглядом, ні словом. Його почуття (якщо я права в своїй догадці) було таке таємне, таке невиявлене, що його ніби й зовсім не було. Якби не випадок, що поставив мене на чолі комісії, про нього просто ніхто б не знав...
Так чи інак — я була винна. "Не забувайте його",— просила Ніна Пилипівна. Цього прохання я не виконала. Взагалі різка з людьми я й з ним була інколи різка, роздратована. Думала про нього тільки тоді, коли він був у полі зору, і то не завжди. А в його відсутність і зовсім не думала. Він якось сам собою розумівся, сидів у своєму образі, як у фортеці...
Зате тепер, після його смерті, я думала про нього майже безперервно. З одного боку, на мені була відповідальність за спадщину. Крім того, якийсь моральний обов'язок. Я не знала, як правильніше зробити. За складом характеру мало схильна до вагань (як правило, рубаю з плеча), я стала нерішуча, обачлива, ніби успадкувала від Емема його основну рису.
Ну добре. Особисті записи, не призначені, як він сам писав, "для чужого погляду", я зібрала в одну папку й вирішила нікому не показувати. Адже реєстрового опису паперів ніхто не робив. А як бути з іншими матеріалами?
З "наукових аркушів" я сяк-так склала невелику статтю. Зміню позначки, і вона цілком зійде за щось нове: посмертні збірники мало хто читає.
Ще я відібрала пачку аркушів з розмірковуваннями про вищу освіту, про навчальний процес; вони в якійсь мірі могли становити загальний інтерес, хоча багато думок у них були суперечливі.
От і все... Невже так і обмежитись кількома сторінками, які вдалося зібрати? Чи, може...
Уже давно в мене щодо цього почала ворушитися думка. Спочатку я відкинула її, та вона все лізла й лізла. Справа в тому, що в мене здавна лежала одна незакінчена робота (або, користуючись кафедральним жаргоном, "виріб"), довести яку до кондиції в мене"не було ні часу, ні бажання. До моєї теперішньої тематики вона не примикала, а до колишньої я сама збайдужіла, переконавшись у її міщанській обмеженості. До того ж мені цілком вистачало поточних справ (два нових курси, плюс курсові роботи, плюс дипломники, це не беручи до уваги аспіранта, який невідомо як, сам по собі до мене прибився). Отже, "виріб" так і лежав кілька років без руху.
А що, коли взяти його, доопрацювати, переписати в старомодному стилі та й видати за працю Миколи Миколайовича? Все-таки краще, ніж нічого.
Роздумуючи про це, я ніби роздвоювалася. Так чи ні?
Якби запитати самого Миколу Миколайовича — звичайно, ні! Він би розгнівано підскочив на своїх коротких ніжках, якби про це дізнався. Він гребував навіть співавторством, ніколи не ставив свого імені на роботах, виконаних за його ідеями, під його керівництвом. Рідкісна в наші дні манера. Більшість керівників, ганяючись за кількістю публікацій, не схильні дарувати своїх ідей. Емем — не так, він відмовлявся навідріз, як би його не вмовляли поставити своє ім'я на роботі поруч з іменем виконавця. А втім, він не вів рахунку своїм ідеям і часто їх забував (як я переконалася на прикладі моєї власної дисертації). Хтось мені розповідав, що Петро Ілліч Чайков-ський також не пам'ятав своїх творінь і інколи, прослухавши свій власний романс, казав: "Як чудово! Хто це створив?" От саме таким був Емем.
Отже, він був би різко проти моєї ідеї. Чому ж тоді вона мене так невідчепно переслідувала? Ніяким лицарством чи самопожертвою тут і не пахло — простий егоїзм і марнославство. Мені нестерпно було уявити собі, як я, голова комісії (і, власне, єдиний її член), буду доповідати на кафедрі про результати своїх розшуків. Кілька жалюгідних сторінок, нічого нового... Я так і бачила іронічні посмішки молоді, яка прийшла на кафедру недавно і не знала, що таке Емем. Мій "виріб" не бозна-що, а все-таки щось нове...
І ще одне міркування: все-таки в мене не було спокійно на душі з приводу перетинання наших з Емемом результатів. Можливо, він одержав. їх раніше за мене. Моя диявольська гордість не хотіла з цим миритися. А тут мені траплявся випадок якось поквитуватися за цим рахунком... Найменше це схоже було на великодушність.
Все ще перебуваючи в нерішучості, я про всяк випадок розшукала й прочитала ту мою давню роботу. Враження гидке: якою ж я була ідіоткою! Так ломитися у відчинені двері! Тепер, читаючи, зметикувала, як можна було б це зробити зовсім інакше, в загальнішому плані, і захопилася. Все-таки недаремно прожиті роки: по-новому все виходило досить доладно і мені самій сподобалося...
Цікаво виходить із своїми працями, принаймні у мене. Найостаннішу, як правило, любиш. До передостанньої ставишся критично. Давні читаєш з ненавистю і соромом. Не те щоб там були помилки — це було б іще півбіди! — жахлива бідність концепції. По суті, я малоздібний науковий працівник, треба відверто в цьому зізнатися. Втім, усі ми на кафедрі пігмеї в порівнянні з Емемом у період розквіту. Цікаво, що він відчував, перечитуючи свої давні роботи? Боюся, що заздрість.
Не дай боже заздрити самому собі в минулому...
Тим часом на кафедрі сталися події. Майже одночасно пішов Кравцов (на посаду завкафедрою в іншому інституті) і з'явився наш новий завідуючий.
Ректор інституту привів до нас на кафедру і відрекомендував:
— Товариші, знайомтеся: ваш новий завідуючий професор Флягін Віктор Андрійович. Прошу любити й шанувати.
Флягін віддав нам загальний уклін, ледь нахиливши голову, ніби від запотиличника. Був він високий, худий, в окулярах, з єзуїтською посмішкою і одразу ж нам не сподобався. Пірчасті рештки волосся стирчали на його вузькій голові, створюючи враження не до кінця обпатраної птиці. Ще не старий, років сорока п'яти — сорока семи...
— Професор Флягін,— вів далі ректор,— відомий спеціаліст у вашій галузі. Я впевнений, всі ви читали його праці, наприклад... Вікторе Андрійовичу, як називається ваша основна праця?
— Основної праці в мене ще немає,— усміхаючись, відповів Флягін,— і взагалі відомим спеціалістом мене назвати не можна.
— Ну-ну, не прибіднюйтесь,— зі сміхом сказав ректор,— самокритика хороша річ, але в міру.
На цьому процедура знайомства закінчилася. Ректор з Флягіним пішли, а ми лишилися обговорювати нове начальство.
— Схожий на севільського цирульника,— сказала Елла.
— Що ти маєш на увазі? — в'їдливо запитала Стелла.
— Ну, такий довготелесий у рясі. "Гине, гине — всі це знають,— на смерть вражений брехнею".
— Так це Дон Базіліо, а не цирульник.
— Не присікуйся, всі мене зрозуміли.
— Ну, дасть він нам прочуханки,— сказав Співак.— Одразу видно, що за фрукт.
— Так,— підтримав його Маркін,— ще згадаємо ми добрим словом незабутнього Володимира Івановича...
І справді, в порівнянні з Флягіним круглий, невеличкий, обкатаний Кравцов дуже вигравав. У ньому принаймні все було ясно. А тут? Сама скромність нового завідуючого була неприємна: щось зловісне.
— Поживемо — побачимо,— сказав Радій Юр'єв,— може, й нічого.
На другий день Флягін прийняв кермо влади. Лідія Михайлівна обдзвонила всіх викладачів, повідомляючи їм про термінове, позачергове засідання кафедри.
Зібралися. Флягін вийняв з нагрудної кишені старовинного срібного годинника, відстебнув його з ланцюжка і поклав на стіл з легким стуком, який повідомив для нас початок нової ери. Тронна промова, яку він після цього виголосив, справила на нас гнітюче враження. Насамперед сама техніка мови. На відміну від усіх нас (на кафедрі культивувалася мова некваплива, карбована, з особливо підкресленими закінченнями слів), Флягін говорив швидко, невиразно, з якоюсь рідкою кашею в роті. Ось приблизний зміст того, що він сказав:
— Товариші, не будемо гаяти час. Нас чекає велика робота. Попереджаю: працюватиму сам, вимагатиму від вас. Розхлябаності тут не місце. Я не вимагаю таланту, я сам не талановитий, але кожен повинен старатися. Наступне засідання кафедри призначаю через тиждень. До цього терміну кожен викладач повинен подати індивідуальний план.
По кафедрі пройшов гул.
— Ми вже здавали індивідуальні плани,— підвівшися, сказав Терновський.
— Я їх вивчив, і вони мене не влаштовують. Не досить конкретні. В новому плані треба буде вказати точні терміни початку й кінця кожного етапу, обсяги статей, передбачених для публікації, а також назви книжок, журналів і дисертацій, які будуть опрацьовані.
Гул посилився.
— Планування з точністю до дня в науковій роботі неможливе,— сказав Терновський.
— Сидітимете ночами.
