Кафедра - Грекова І.

Проходячи повз такий гамірний гурт, Флягін нахиляв голову і робив вигляд, що це його не стосується.

— Цікаво, гризе його сумління чи ні? — запитувала Елла.

— Такий сам будь-яке сумління загризе,— відповідав Співак.

Якусь приватну бесіду мав з Флягіним Петро Гаврилович, після чого повідомив товаришам:

— Усвідомив і кається.

Викликав Віктора Андрійовича і проректор. Секретарка розповідала:

— Сидів годину, пішов мов побитий.

Після цього Флягін став якийсь сумніший і мовчазливіший, рідше всміхався, але своїх звичок не змінив.

На черговому засіданні кафедри, незважаючи на сухий стукіт срібного годинника по столу ("Бережіть час!"), виступив Співак з питання про людське ставлення до людей. Флягін несподівано перервав його і сказав усміхаючись:

— З усім тим, що ви сказали і збираєтесь сказати, я, безперечно, згоден.

Усі так і сторопіли.

— Вибив, бісів син, грунт у мене з-під ніг,— жалівся потім Співак у коридорі.— Погодився, а я схибив...

Ніна Асташова мовчала.

Професор Флягін мав звичку засиджуватися на роботі до пізнього вечора. Він поставив перед собою, як завідуючий кафедрою, завдання досконало вивчити курси, які на ній читалися. Попередня його робота не зовсім збігалася за профілем з тематикою кафедри, доводилося перебудовуватися, міняти орієнтацію; до цього він був готовий, коли дав згоду перейти до інституту. Деякі курси він уже подолав і розбирався в них незгірше від провідних викладачів, інші треба було ще подолати. Крім того, він вважав за свій обов'язок ознайомитися зі структурою інституту в цілому, тематикою факультетів, кафедр — без цього він не уявляв собі роботу. Робота чекала його величезна, особливо враховуючи надзвичайну в'їдливість і сумлінність, що не дозволяли Віктору Андрійовичу ні з чим знайомитися в загальних рисах. Усе, що треба було вивчити, він вивчав до тонкощів. До того ж він просто не вмів читати будь-що, не конспектуючи (про нього ходили чутки, що і меню в їдальні він також конспектує). Через це будь-яке читання посувалося в нього повільно, втілюючись у товсті зошити, списані дрібним, але вольовим почерком. Зошити нумерувалися і прилучалися до архіву наукових записів, у якому нараховувалася вже не одна сотня "одиниць зберігання". Система була двоетапна: самі записи і "записи про записи" — де що шукати. За цими справами і засиджувався Віктор Андрійович на кафедрі пізніше за всіх. Ішов додому в ті години, коли вже і вечірників в інституті не лишалося, самі гардеробниці кидали свої рогаті володіння, і лише на якихось рундуках дрімали нічні чергові, вкрай невдоволені тим, що треба було відмикати йому двері. Трудовий героїзм Віктора Андрійовича ні в яких прошарках, на жаль, не знаходив співчуття...

...Ось і сьогодні він засидівся допізна (сам не помітив, як минув час), взяв у порожньому гардеробі свій поношений напівплащ, розбудив чергову і вийшов на вулицю. Вітер шмагав великими краплями дощу і котив по тротуарах опале листя. В старовинному будинку лікарні де-не-де горіли вогні. Віктор Андрійович швидко крокував на своїх худорлявих ногах, нагадуючи журавля, який несподівано набув не притаманної йому спритності: він квапився додому. Добре, що продукти встиг купити зранку, бо магазини вже зачинені.

Трамвай, повискуючи на поворотах, підвіз його до будинку. Під'їзд, сходи, темрява, тривога. Він відімкнув оббиті дерматином двері і ввійшов до своєї більш ніж скромної двокімнатної квартири.

Дружина його рік тому померла, і Віктор Андрійович, приховуючи тугу, мужньо ніс тягар сімейного життя. Сім'я його складалася з хворої паралізованої тещі й дочки Тоні, чотирнадцяти років. Дівчинка зустріла його в передпокої і несміливо, мовчки зраділа. Негарна, худенька, короткозора, вона була дуже подібна до батька і разом з ним до якогось птаха. Навіть волосся такими самими пір'їнами стовбурчилося на її невеличкій, з боків стисненій голівці.

— Ну як справи, Антошо? — запитав Віктор Андрійович.

— Справи нічого.

— Щоденник заповнила?

— Звичайно.

— Молодець. Увечері подивлюсь.

— А вже вечір. Добре, що прийшов,— дуже по-дитячому сказала Тоня.— Я вже почала хвилюватися.

— Даремно. Нічого зі мною не станеться.

Вона незграбно обхопила його вугластою тонкою рукою за шию і на мить притислася до його плеча. Він ледь обійняв її, і вони постояли так, трохи хитаючись, але зразу відсунулись одне від одного. Пестощі були побіжними, стриманими.

— Як бабуся? — запитав він.

— Як завжди. По-моєму, не гірше.

— Наталія Іванівна приходила?

Наталія Іванівна допомагала Флягіним по господарству, але сугубо факультативно.

— Приходила, тільки швидко пішла. У неї хтось з онуків хворий.

— Стомилася ти?

— Нічого. Добре, що повернувся. Бабуся тебе дуже чекає.

Віктор Андрійович зняв напівплащ і берет, струсив з них дощові краплі, пригладив долонями чуб і ввійшов до тещиної кімнати.

— Вітю, це ви? Ох, як пізно! Чекала вас, чекала...

— Затримався в інституті,— м'яко відповів Віктор Андрійович.— Дуже багато роботи, раніше не міг.

— Не знала як і діждатися. Ви завжди так добре мене перевертаєте. У Тонечки немає сили, а Наталія Іванівна така незграбна. Будь ласка, покладіть мене так, як минулого разу. Подушку під лікоть, пам'ятаєте?

— Зараз, тільки руки помию,— сказав Віктор Андрійович і вийшов.

— Боже мій, як я його мучу! — пробурмотіла жінка й заплакала.

— Ну от, Ганно Павлівно, знову дощик пішов! А я тільки-но з дощу, зрадів, що сухо.

— Не буду, не буду.

Вона вже всміхалася, простягаючи до нього хрест-навхрест скуті хворобою руки:

— Як минулого разу, пам'ятаєте?

— Все пам'ятаю.

...Тихе вовтуження, стогони, полегшене зітхання. Шелест простирадл, поляскування по подушках, котрі збивають. Він тримав її, легку, великооку, однією рукою за спину, другою звично, вправно поправляючи постіль. Опустив хвору на подушки (одну під лікоть), прикрив ковдрою. Вона лежала щаслива, дивлячись кудись перед собою поверх його голови.

— Ну раювання! Ніби заново народилася! Знаєте, Вітю, ваше нове снотворне просто чарівне. Уявіть собі, спала! Бачила вві сні покійну Машу. Вона мені каже: "Не кривдь його". Я вас намагаюся не кривдити, та мимоволі доводиться.

— Ну-ну, яка ж це кривда?

— Ну тягар. Краще не буду говорити, бо знову заплачу. А вдень я одним оком трохи читала. Якщо поставити книгу не прямо, а навкоси, мені вдається читати. Захотілося перечитати "Злочин і кара". Тонечка мені встановила дуже вдало. Останній раз я його читала ще здорова, а цього разу була вражена: яка жорстока книга! Достоєвський взагалі любив описувати страждання, але вимучені, самими людьми собі заподіяні, розумієте?

— Розумію. Багато там зайвого, та загалом захоплює.

— Захоплює і навіть відтягує. Мене, наприклад, відтягло від самої себе. Вітю, а чому Достоєвський — такий знавець страждання! — жодного разу не ввійшов у психологію паралізованої людини? Епілептики в нього є, сухотні є, а паралітиків немає.

— А Ліза Хохлакова в "Братах Карамазових"?

— Що ви! У неї не параліч, а кокетування.

— Можливо.

— Саме так. Але читати багато я не можу, втомлюється око, і я мимоволі змушена думати. За вашою порадою намагаюся думати не про себе, а про інших людей. Придумую їхні долі... Сьогодні, уявіть собі, віддала заміж нашу Тонечку. Чоловік у неї такий тендітний, граціозний юнак, можливо,, навіть артист балету.

— Ну, артисти балету не тендітні. їм потрібні міцні м'язи.

— Цей був уявний, а не реальний. Можливо, не артист балету, а натирач підлоги. Я одного разу такого бачила — іде граціозно, тримаючи на відльоті дві щітки, як дві квітки. Уявляєте собі?

— Уявляю.

— Знаєте, Вітю, що мене гнітить? Що я забуваю свої думки. Якби я могла їх записувати.

— Давайте я вам поставлю магнітофон коло ліжка. Прийде в голову думка, ви їі гуди і скажете, однаково що запишете.

— Ой, як було б добре!

— Буде зроблено. А тепер прийміть таблетку і спробуйте заснути. Добре? Тільки не плакати! Спіть спокійно.

— Добраніч, Вітю.

Віктор Андрійович вимкнув світло, вийшов на кухню. Тоня вже накрила йому на стіл. Скромна вечеря, а заразом і обід: холодні котлети, чорний хліб, огірки. Віктор Андрійович у своїх звичках був невибагливий. Поки він їв, Тоня звітувала йому про проведений день:

— Після школи прийшла, відпустила Наталію Іванівну, завтра вона не прийде. Нагодувала бабусю, хотіла її перекласти, вона сказала: чекатиме тебе. Готувала уроки. Геометрія дуже важка, не зрозуміла.

— Ще раз прочитай.

— Тричі читала, не допомагає.

— Що робити, розберемося разом. У неділю.

— А в п'ятницю контрольна!

— Добре. Завтра постараюся прийти раніше.

■*

А ти все-таки почитай іще раз. Може, зрозумієш сама. Ще що?

— Дзвонила тьотя Лена. Пропонувала прийти допомогти. Я сказала — не треба.

— Молодець. Ще що?

— Ніби нічого.

— Ну йди спати. Будильник принеси мені. Постав на пів на сьому. Щоденник залиш, продивлюся.

Тоня принесла будильник, щоденник.

— Добраніч, тату.

— Добраніч, Антошо.

Поки Тоня готувалася до сну, Віктор Андрійович помив посуд, перетер, розставив на полицях і сів за стіл працювати. Найперше проглянув Тонни щоденник, поставив на полях ледь помітні галочки, зрозумілі лише для них двох. Потім взявся за англійську: йому треба було виписати й вивчити чергові сорок слів.

Так він вивчав мови. Спочатку вчив слова по сорок штук щоденно. Не за алфавітним порядком, а смисловим: починаючи з простих і переходячи до складних. Коли їх набиралося двадцять тисяч, брав книжку й одразу починав читати. Таким способом він уже подолав французьку і тепер добивав англійську. Вимова його не цікавила: важливо було вміти читати. Кожне слово він вимовляв по буквах, як воно пишеться (наприклад, that у нього читалося "тхат", write — "вріте"). Виписавши порцію слів, він занурився у вивчення. Читав, заплющував очі, намагався відтворити, ворушачи губами; знову читав, знову заплющував очі і так далі. Тінь від його голови на стіні розгойдувалася, як великий чубатий птах.

Години за дві сорок слів були засвоєні. Віктор Андрійович ще раз прочитав їх напам'ять підряд і врозбивку, вдоволено зітхнув і взявся стелити собі постіль. Спав він тут-таки, на кухні, на дерев'яному диванчику, вкритому байковою ковдрою (запевняв, що любить, коли твердо). Вимкнув світло, ліг, вигнав із себе зайві думки.