Кафедра - Грекова І.
Про матір вони з Асею майже не говорили, обоє сумували і пам'ятали, але життя по вінця було повне клопотами і Матвієм...
Настала рання сонячна південна весна. Сніг розтав швидко, та його багато й не було. Шпаки шаленіли на деревах; рожеві хробаки виповзли в саду на доріжки. Ася купила Матвію перші в житті гумові чобітки, блискучу пару червоних красенів. Він їх бурхливо полюбив, притискав до грудей, намагався цілувати і дуже неохоче надівав на ноги. Правда, надівши, тупав у них що є сили, здіймаючи фонтанчики тванюки.
Листи від Люди надходили не часто, але регулярно, з обов'язковими привітами дорогому синочкові й Михайлу Матвійовичу. У неї все було гаразд, із навчанням підтягувалася.
В Асі академічні справи також посувалися (навчалася вечорами, вклавши Матвія), але йшли не блискуче. Там, у Москві, вчитися допомагали стіни інституту, юрми студентів, їхні жарти, хитрощі, спільне важке, але веселе життя. Та ж Люда допомагала своїм нерозумінням: поясниш їй, дивишся — і сама зрозумієш. Тут, наодинці з книгою, і пояснити нікому.
І ще одна обставина весь час її тривожила: фальшивість її становища як матері Матвія. З цим час було кінчати. Влітку обіцяла приїхати Люда — як бути з нею? Втягувати її в "таємниці мадрідсько-го двору"? Ні! А що буде з батьком, коли він дізнається?
І так думала Ася, і так і нарешті наважилась: треба сказати правду,— а там уже що буде. Одного разу ввечері (Матвій уже спав, набігавшись за день) вона сказала якомога чіткіше:
— Знаєш, тату, я перед тобою винна. Мені давно треба було це зробити, але я не наважувалася. Це стосується Матвія...
Батько зблід і відповів спокійно: —
— Що він не твій син? Це я вже знаю.
— Звідки?
— Я також перед тобою винен, приховав від тебе цей лист. Його принесли без тебе, я поклав на рояль, а Матюша, ти його знаєш, дуже любить гризти папір. Прийшов, бачу — сидить на килимі й шматує. Один ріжечок зовсім від'їв, а решту я зібрав по шматочку і підклеїв. І при цьому мимоволі прочитав. Лі^ст від Люди. Дізнався, що Матвій її син, а не твій. Звичайно, це мене приголомшило. Але нічого. Довго думав — обманула ти нас чи ні? Вирішив — ні. Адже ти жодного разу не казала, що він твій син, просто дозволяла нам так думати...
— Отже, ти знаєш? І не сердишся?
— Ні, звичайно. І не турбуйся — менше любити я його не буду. Любиш не рідного, а людину. Якби раптом виявилося, що ти не моя донька, слово честі, я б любив тебе не менше...
Обнялися, поплакали.
— А лист де? — згадала Ася.
— Несу, несу.
На початку липня приїхала Люда — гарненька, весела, трохи поповніла. Матвій спочатку її не впізнав, але дуже швидко обвикся.
— Скажи — "мама",— вчила його Люда.
— Атя,— вперто говорив Матвій.
— Ну хіба тобі важко? Скажи "ма-ма".
Не казав. Таке простеньке слово не хотів сказати, хоча вмів говорити набагато складніші: "мило", "малина". Отак врозтяжку: "ма-ли-на". Говорити це слово він навчився після сумного випадку, коли, пролізши сам у сад, об'ївся малини і досить серйозно захворів. Відтоді, угледівши кущі малини, він кожного разу сам собі сварився пальцем і повчально казав: "Ма-ли-на!"
Люду Матвій сприйняв швидше як ровесницю і подругу по іграх, ніж як дорослу. Бігали вони наввипередки по саду — вона довгонога, струнка, гарна, він коротконогий, круглий, гарний.
Спали Ася з Людою в одній кімнаті, а дід з Матвієм в іншій. Чоловіча половина й жіноча. У чоловічій вечорами було тихо, а в жіночій балаканина, сміх, жарти.
У першу ж ніч, як тільки лягли, Люда сказала:
— Знаєш, Асько, в мене величезна новина. Я, здається, ^закохалася.
— Що ти! В кого?
— Ні, поки що говорити не буду, щоб не зурочити. Це такий чоловік, такий... Ну, всебічно освічений, просто незвичайний. Він у тисячу разів вищий за мене за всіма параметрами. Навіть моторошно, до чого вищий.
— Я його знаю?
— Ні, його ніхто не знає. Чорна скринька.
— А хороший?
— Страшенно! Просто не віриться, щоб така людина могла мене полюбити. Він мені ще нічого не говорив, але відчуваю — любить, і все! Асько, до чого ж я щаслива! Дивлюся на себе — руки-ноги мої, а все разом не я.
— Дивись, не помилися знову, як тоді з Олегом.
— Що ти! Нічого схожого. Олег і він — це небо й земля.
— А все-таки хто ж він? Таємниця мадрідсько-го двору?
— Не скажу — значить не скажу. Поки він мені всіма словами не уточнить свою любов. Тоді скажу, слово честі. Ти не бійся, Асько, я тепер обережна!
— А про Матвія він знає?
— Він усе знає, йому навіть говорити не треба, він за визначенням усе знає.
— Ну, це вже ти перебільшуєш. Жодна людина, навіть геніальна, не може все знати за визначенням.
— А він може. Ой Асько, яка я щаслива! Люда стрибнула на ліжко до Асі, почала її термосити.
— Дурненька, я ж лоскоту боюся! — відбивалася Ася.
— Треба ж мені себе виявити. Сил немає терпіти, яка я щаслива!
Ледве вгомонилася, заснула Люда. А Ася ще довго не спала, роздумувала. Доля Матвія її тривожила. З ким, врешті, буде Матвій? Тут любов і там любов, але тут законного права немає, а там право. Якщо Люда вийде заміж, як її чоловік поставиться до Матвія? Велике запитання.
І ще одне: якась скабка сиділа в серці. Прислухавшись до себе, зрозуміла Ася, що заздрить, так, заздрить Людиному щастю. І син, і любов...
Люда поїхала сама, без Матвія. Прощаючись, шепнула Асі:
— Потім видно буде, що до чого.
Ася була сумна, заклопотана. Хто був щасливий, так це дід.
ВСЯКА ВСЯЧИНА
У моєму житті за останній час відбулися різні зміни.
Насамперед захворів Валентин. Ніколи нічого з серцем не було і раптом — інфаркт. Правда, кілька місяців перед тим він вів несамовитий спосіб життя. їздив, пиячив, знімав одразу дві картини, любив одразу двох жінок — одну красуню, другу розумницю. А головне, пив, пив...
Я його майже не бачила. Забігав до мене поспіхом між двома пароксизмами діяльності, спав на моїй тахті, цілував мені руки, казав, що любить мене, і йшов. Щодо любові була брехня, нітрохи він мене не любив. Просто звик, боявся в своїй божевільній гонитві залишитися без тихої пристані, де нічого від нього не вимагають, нічим не дорікають. Чим-чим, а докорами він був ситий по горло.
Любила я його як одержима, мучилася нестямно. Досі Валентин мені не брехав. Тепер він збивався, плутався. Про красуню й розумницю розповів мені сам, вульгарно підхихикуючи. Це був не він. Справа була не в так званих зрадах. Він зрадив самого себе. Вірна своєму зароку, я й тут йому не докоряла. Все це перекипало в мене всередині, як диявольське зілля, де й зміїна отрута, і жаб'яча кісточка, і корінь мандрагори. Йшло це у мене якось дивно, смугами. То жахливо (жити не можна!), а то нібито й нічого. Пам'ятаю, в самому розпалі моїх страждань ясного осіннього вечора (сонце світило, листя падало), обходячи калюжу по цеглинках, я раптом відчула, що щаслива. Та частіше було інше, біль нестерпний, ніби всередині щось рветься (напевно, серце). Але інфаркт трапився не в мене, в нього. Коли мені про це повідомили, в мене буквально затрусилися руки. Та мені треба було йти на лекції, і я зібралася. Прокляте і благословенне наше ремесло — що б не трапилося, йди читай.
Кілька днів він був у небезпеці, але, врешті-решт, видряпався, вижив. Чого варті були для мене ці кілька днів! Я металася, як собака без господаря, тільки не вила.
Коли йому стало краще, я відвідала його в лікарні. Як хворий важкий і привілейований, він лежав в окремій палаті. В головах стояв кисневий балон. Кисень, символ життя, завжди стоїть поруч із смертю (нічого немає страшнішого від кисневих подушок, темно-захисних, туго надутих, з чорними трубками і нагубниками). В палаті було багато квітів, очевидно, від його жінок. Я дивилася на довгий кощавий Валентинів череп, який глибоко запав у подушку, і мені було страшно: саме такий вигляд він матиме на смертному ложі. Він був не схожий на себе насамперед своєю відмежованістю від усього. Ця чужа людина розімкнула спечені губи й сказала:
— Рідна моя. Добре, що прийшла. Я тут без тебе занудьгував.
Якийсь словник — не його. Я поклала лице на його руку, яка нерухомо лежала долонею вгору на ковдрі. Він ледь-ледь стиснув пальці, і моє лице опинилося в його жмені. Його дужа видовжена рука була тепер волога й слаба. Я поцілувала його в долоню.
— Молодець, що не вмер.
— Старався для тебе.
Щастя, що він не вмер. Мені здається, його смерті я б не перенесла. Хоча людина може витерпіти багато чого.
Поступово він почав видужувати, місяців через два виписався з лікарні. Кинув палити, кинув пити, полисів. Волосся його, завжди рідке, тепер відступило, ніби відсунуте на задній план.
Побувавши на краю смерті, Валентин став іншою людиною. Коли почав виходити на вулицю, першого ж дня прийшов до мене і лишився ночувати. Це була перша ніч, яку він провів зі мною.
— Наша перша шлюбна ніч,— сказав він. Скільки разів за всі ці роки я мріяла про таку
ніч! І ось він був зі мною цілу ніч, і все це було не те, не так. Як би це висловити? Він був зі мною поруч, але не разом. Він був поруч, але я нічого не відчувала. Він? Він. Ну то й що? Це мене навіть налякало. "Опам'ятайся, це ж він",— казала я собі. Він помітив.
— Ніно, ти тут?
— Так, я тут.
— Мені здалося, що тебе немає.
— Тобі здалося.
Вранці він пішов. Я не нагодувала його сніданком (боялася Сайкіна). Того самого дня він поїхав до санаторію. Повернувся засмаглий, розповнілий, навіть з якимось натяком на черевце (завжди був худий і жилавий). Почав працювати, але без колишнього летючого натхнення. Став урівноважений, обережний, обачливий. Зовсім не пив. Про красуню й розумницю щось не було чути. Часто (разів зо два, зо три на тиждень) приходив до мене ночувати, на велике невдоволення Сайкіна, який поводився гідно, але ворожості не приховував.
Димка й Іван — ті, навпаки, завжди раділи дяді Валі. Він їм складав якісь паперові пароплавчики, через які.вони потім люто билися, підраховуючи, в кого скільки і яких саме. От дурники! Великі хлопчики, школярі, вони поки що не подають ознак входження в розум.
Якось уранці Валентин, надіваючи шкарпетки, несподівано сказав:
— Ніно, послухай, а тобі не здається, що нам пора збирати дітей?
Серце в мене завмерло. Збирати дітей? Це мог-х ло означати лише одне: жити разом. Може, одружитися? Не має значення.
