Кафедра - Грекова І.

Так само як ми майже не знали, що діється на інших кафедрах, так і вони майже не знали, що діється на нашій (всім ніколи). Сам Флягін останнім часом був тихіший, лютував менше, навіть щоденники майже не перевіряв і нібито про щось почав замислюватися...

Мене вразило, що напередодні конкурсу колишньої одностайності в середовищі викладачів не виявилося. Якщо спочатку, зразу після появи Флягіна, всі як один були проти нього, то тепер лунали й окремі голоси "за". Наприклад, Петро Гаврилович недвозначно висловив Флягіну вотум довіри, підкресливши, що загальна його лінія правильна, "просто він ще не притерся, а коли притреться, буде у самий раз. Мізки в нього на місці, а душу ми "вправимо" {мені не зовсім був зрозумілий механізм "вправлення душі", але це справило враження). А головне, активно діяти ніхто не хотів. Поки йшло шушукання, всі висловлювалися, а ді-йшлося до прямого конфлікту — ніхто на нього не йшов. Елла Денисова сказала:

— Ну добре, провалять Флягіна. Замість нього пришлють іншого. А який він буде? Цей принаймні чужих робіт не краде.

Стелла Полякова, як завжди, солідаризувалася з подругою:

— Будь-яка визначеність краща від невідомості.

Здивував мене Радій Юр'єв, який не лише пробачив Флягіну епізод із своєю хворобою, але навіть звинувачував себе в надмірній упертості.

Втім, Радій завжди був у нас миротворцем. Мене не полишала думка, що всі угодовці не хотіли вступати в конфлікт із Флягіним, боячись, що він усе-таки пройде (думка, мабуть, несправедлива). Льова Маркін на все, що відбувалося, дивився з дивною байдужістю, навіть забуваючи вставляти найбільш доречні цитати, які так і напрошувалися на язик. Багато хто просто відмовчувався: "Наше діло теляче, прив'язали — і стій". Паша Рубакін молов уже якусь абсолютну ахінею, відносячи Віктора Андрійовича до категорії стра-стотерпців, яких у майбутньому нащадки безперечно канонізують...

Отже, активних противників Флягіна на кафедрі лишилося троє: Співак, я та ще Лідія Михайлівна. Кожен —з нас був твердий у своєму рішенні ні в якому разі не працювати з Флягіним. Лідія Михайлівна погоди не робила, але й від нас із Співаком мало залежало. Ні він, ні я не були членами великої ради, де мала розглядатися конкурсна справа.

Я вирішила виступити на раді відкрито, а якщо Флягін пройде — звільнитися. Звичайно, втрата одного доцента для інституту мізерія, але за мною стояв ще Співак з такою самою готовністю, а двоє — це вже дещо (при нагоді те може бути поставлене на карб начальству). Ми з Семеном Петровичем вирішили, що першою виступатиму я, а він — залежно від обставин.

Настав день конкурсу. Зранку накрапав дощ, було душно і важко в повітрі. Думаючи про свій майбутній виступ, я ніяк не могла зібратися з думками. Примусила себе сісти, накидати конспект, хоча з досвіду знаю: ця справа безнадійна, однаково відірвусь і занесе мене вбік. Скільки себе пам'ятаю, жоден мій виступ не виходив за планом.

Зранку в мене були лекції, закінчилися. На кафедру йти мені не хотілося (там сидів Флягін). Півтори години я простояла біля вікна в коридорі, дивлячись на темні хмари, які невизначено громадилися на небі, не в змозі ні відійти, ні пролитися справжнім дощем. Невеликий павучок бігав по склі, зайнятий якоюсь своєю невідкладною справою, то опускаючись до нижнього зрізу рами, то піднімаючись угору. Якась надокучлива невиразна думка вчепилася в мене до цього павучка...

Пункт "конкурсні справи" стояв у порядку денному останнім, але ми прийшли заздалегідь. Голова з посмішкою відзначив високу активність кафедри кібернетики, що з'явилася на засідання ради майже в повному складі. Мені в очі кинулась широка вусата морда кота-злодюги (alias професора Яковкіна), який подивився на мене з відвертою відразою. Він також був членом великої ради. Загалом народу було багато. Велика аудиторія амфітеатром (не радіофікована, але з чудовою акустикою, як уміли будувати в старовину) була заповнена майже до верхніх лав. Лави тут з відкидними столиками. За одним з них сидів Флягін, як завжди, занурений у роботу — щось читав і строчив...

Не переставав він строчити й тоді, коли почався розгляд його справи. Вчений секретар оголосив документацію. Потім виступив голова конкурсної комісії. Він широко висвітлив наукові заслуги Віктора Андрійовича, віддав належне його авторитетові й закінчив позитивним висновком комісії. Потім виступили якісь члени ради на підтримку Флягіна. Одне слово, усе йшло, як завжди в таких випадках, з наперед вирішеним результатом. Я не слухала — треба було виступити мені, а я все ще не знала своєї першої фрази. Раптом я згадала про павучка — він бігав, як я, невідомо чого. Захотілося піти...

— Хто ще хоче виступити? — запитав голова. Я піднесла руку.

— Прошу на трибуну. Підвівся Яковкін:

— Якщо не помиляюся, товариш Асташова ще не є членом нашої ради.

— Правила передбачають можливість висловлюватися всім бажаючим,— дав довідку вчений секретар.

Я піднялася на трибуну. Першої моєї фрази ще не було. Я помовчала, чекаючи, що враз вона до мене спуститься. Дехто в залі дивився на мене підозріло, як на відому скандалістку.

— Просимо,— мовив голова.

— Я виступатиму проти кандидатури професора Флягіна.

Зал зашумів з інтересом. Узагалі всяких скандалістів зустрічають на радах з інтересом: вони руйнують трафаретну нудьгу, що панує на цих збі-говиськах. У таких випадках я завжди згадую пса, який пробрався в церкву ("Том Сойєр"). Зараз я почувалася таким псом. Дехто дивився похмуро, для більшості я була розвагою.

— Так, я виступатиму проти кандидатури професора Флягіна і спробую обгрунтувати свою думку. Для того, щоб керувати колективом (тим паче колективом викладачів), треба як мінімум бути людиною. Цієї мінімальної вимоги професор Флягін не задовольняє...

На жаль, я знову замовкла. Мені було що сказати, та я не знала, як це висловити,— знамениті "муки слова". Флягін відірвався од своєї роботи і спрямував на мене погляд без усякого виразу, стертий окулярами.

— А що таке людина? — з веселою цікавістю запитав голова.

— Не берусь визначати. Я думаю, це й так ясно.

— І це говорить математик! — обурено вихопився Яковкін.

— Так, це говорить математик. Далеко не всі

І

поняття можуть бути чітко визначені і далеко не завжди це потрібно. Між іншим, в універсальність математичних побудов вірять найперше не математики, а профани. їм здається, що чим більше математичних брязкалець вони на себе навішають, тим краще. Вони помиляються. Глупота в математичному одязі гірше, ніж гола глупота.

Кругом засміялися. "Пес у церкві" продовжував веселити прихожан. Це не входило в мої плани, і я розсердилась:

— Зараз не місце й не час для схоластичних диспутів. Будемо виходити з того, що поняття "людина" і "людяність" інтуїтивно зрозумілі всім, хто тут зібрався. Так от, я кажу, що саме людяності немає в поведінці професора Флягіна.

Тут я знайшла дар слова і розповіла про порядки, які ввів Віктор Андрійович на кафедрі. Про примусові щоденники, про вимоги до індивідуальних планів. Про те, як, домагаючись тиші, Флягін заборонив студентам заходити на кафедру. Про наші коридорні розмови. Про таблички типу ресторанних "стіл зайнятий"...

Тільки я зібралася витягти свій головний козир — Радія Юр'єва, який читав лекції з температурою тридцять дев'ять,— коли сам Радій благально замахав мені руками, схрестивши їх перед обличчям, як роблять в авіації, забороняючи посадку. Не треба, то й не треба. Я квапливо перемінила курс.

— Одна з головних ознак людини — вміння ставити себе на місце іншого, влазити в чужу шкуру. Цього вміння професор Флягін геть позбавлений. Він ніколи не ставить себе на місце іншого, ніколи не має сумніву в своїй правоті. Справжній людині притаманне співчуття. Спів-чуття — означає почувати себе разом з іншим...

Знову засміялися. Справді, я потішала публіку. Знову розізлившись і одержавши таким чином новий заряд, я вела далі:

— Треба віддати належне професору Флягі-ну — він надзвичайно працелюбний. У нього пра-целюбство маятника. Але відтоді, як він у нас з'явився, на кафедрі вмер сміх...

— Подумаєш, велика втрата! — скипів Яковкін.— Нехай сміх умирає в робочий час. Сміятися можна в себе вдома...

Знову пролунав вибух реготу членів ради. Вони явно насолоджувалися дивертисментом. . Ох, не те я кажу, не те, не так!

— Покійний Микола Миколайович Завалішин, керуючи кафедрою, можливо, грішив зайвим лібералізмом, але ми його любили і він нас любив. Віктор Андрійович Флягін нікого не любить, ні з ким не спілкується. Ні з нами, ні із студентами. А робота викладача — це спосіб спілкування. Для чого ж ми в такому випадку існуємо?

— Для науки,— поважно мовив Яковкін.

Його підтримав гул голосів. Я розуміла, що кажу по-дурному, бездарно, але спинитися вже не могла. Мені треба було висловити свою думку.

— Професор Флягін працює, як молиться. Він не розуміє, що коли менше молитися і більше сміятися, сама робота піде краще...

— І це каже науковий працівник! — сказав Яковкін, звівши очі до стелі, від чого його вусате широке лице стало ще ширше і ніби ще вусатіпіе.

Несхвальний шумок у залі явно був проти мене.

— Ніно Гнатівно, ви вичерпали регламент. Якщо ви ще хочете сказати що-небудь істотне за порядком денним, без узагальнень, ми вас слухаємо.

— Та ні, я вже закінчила.

Я сіла з гострим почуттям ганебного провалу. Нічого собі, виступила! Як восьмикласниця на диспуті про любов і дружбу.

Тут підніс руку Співак, вийшов на трибуну:

— Я вважаю, що Ніна Гнатівна виступила невдало. "Людина, людяність..." Не про це треба було говорити. Я впевнений, що професор Флягін людина, і, більш того, людина шанована. Особисто я глибоко поважаю Віктора Андрійовича...

Флягін підвів бліде обличчя й витріщився на Співака.

— Я його глибоко поважаю і все-таки вважаю, що, як завідуючий кафедрою, він не на місці. Насамперед з однієї простої причини: він не любить студентів. А це вже остання справа: бути викладачем і не любити студентів! Однаково, що виховательці в дитячому садку не любити дітей...

Знову засміялися.

— Ваша аналогія не зовсім вдала,— сказав голова.

— Можливо. І все-таки, я наполягаю: викладач повинен любити студента. Навіть ставлячи йому двійку.

— Якщо любиш, навіщо ж ставити двійку? — крикнув хтось із місця.

— Саме люблячи.