Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

Той не був схожий на старого хіпі. Втім, хіба можна бути в цьому певним? Його власний старший брат колись прожив два роки в друїдській спільноті, їв там пончики з LSD, вважав себе деревом… Це було ще до того, як він став директором торгового банку. Різниця, звісно, полягала в тому, що зараз він уже не вважав себе деревом, хіба що інколи, і він уже навчився уникати того сорту вина, що іноді провокував такі галюни.

– Були такі, хто казав, що ми зазнаємо невдачі, – продовжував Майкл тихим голосом, який було добре чутно попри бурхливий галас у вагоні, – хто пророкував, що ми теж несемо з собою насіння війни, але нашою високою метою були лише розквіт мистецтва та краси; найвищого мистецтва та найвищої краси – музики. Ми взяли з собою лише тих, хто вірив; хто хотів, щоб це було правдою.

– Але про що ви кажете? – запитав весільний гульвіса, але вже без виклику, бо його зачарував гіпнотичний голос Майкла. – Коли це було? Де це було?

Майкл важко зітхнув.

– До вашого народження, – зрештою сказав він. – Не йдіть, і я розповім вам.

РОЗДІЛ 27

Настало довге напружене мовчання, під час якого вечірній морок надворі неначе став ще темнішим, затиснувши кімнату в своїй хватці.

Гра світла огорнула Реджа тінями.

Дірк, попри свою звичайну барвисту та надмірну балакучість, наразі мовчав. Його очі палали дитячим подивом, оглядаючи наче вперше нудні старі меблі кімнати, вкриті панелями стіни, килимові доріжки. Його руки тремтіли.

Річард на мить насупив лоба, неначе намагався розрахувати подумки квадратний корінь якогось числа, а потім знову подивився на Реджа.

– Хто ви? – запитав він.

– Я не маю жодної гадки, – радісно сказав Редж, – велика частина моєї пам'яті пропала. Розумієте, я дуже старий. Приголомшливо старий. Так, думаю, що якщо б я сказав вам, скільки мені років, то ви, напевно, були б приголомшені. Цілком імовірно, що це приголомшило б і мене, бо я не пам'ятаю. Знаєте, я жахливо багато чого бачив. Дякувати Богу, більшу частину з того я забув. Проблема в тому, що коли наближаєшся до мого віку, який, як я, здається, вже казав, дещо приголомшливий… Адже я казав це?

– Так, ви згадували про це.

– Добре. Я вже забув, казав я про це чи ні. Річ у тому, що пам'ять з плином часу не стає більшою, і багато чого просто випадає з неї. Таким чином, головна різниця між кимось мого віку та кимось вашого віку полягає не в тому, як багато я знаю, а в тому, як багато я забув. А згодом починаєш забувати навіть про що ти забув, а ще згодом – про те, що ти забув, що було що пам'ятати. А потім починаєш забувати… ем… про що це ви казали?

Він безпомічно дивився на чайник.

– Речі, які ви пам'ятаєте… – лагідно підказав Річард.

– Запахи та сережки.

– Перепрошую?

– Саме вони чомусь затримуються найдовше, – сказав Редж, спантеличено хитаючи головою. Раптом він сів. – Сережки, які Королева Вікторія вдягала на свій Срібний Ювілей. Приголомшливі предмети. На тогочасних картинах вони, звісно, скромнішими намальовані. Запах вулиць до того, як на них з'явилися автомобілі. Важко сказати, що з цього було гіршим. Саме тому, звісно, Клеопатра залишається в спогадах такою чіткою. Просто спустошуюча комбінація сережок і запахів. Думаю, це може стати останнім, що залишиться, коли все інше зрештою зникне. Я сидітиму в темній кімнаті сам, без зубів, без очей, без смаку, без усього, крім старої сивої голови, а в тій старій сивій голові – дивний образ жахливих блакитно-золотих речей, що гойдаються, виблискують на світлі, а також запах поту, котячої їжі та смерті. Цікаво, як я все це сприйматиму…

Дірк майже не дихав, повільно обходячи навколо кімнати, обережно проводячи кінчиками пальців по стінах, по канапі, по столу.

– Як давно, – питав він, – усе це?..

– Тут? – спитав Редж. – Лише близько двохсот років. Відтоді як я залишив справи.

– Які справи?

– Не знаю. Але напевно це було щось непогане, як ви вважаєте?

– Хочете сказати, що ви були тут, у тій самій квартирі впродовж… двохсот років? – пробурмотів Річард. – Хто-небудь мав помітити це, або ж подумати, що це дивно.

– О, це одна з переваг старих коледжів Кебриджу, – сказав Редж. – Ніхто не сує ніс у чужі справи. Якщо б ми всі почали перераховувати один про одного всі дивацтва, ми б і до Різдва не завершили. Свладе… Дірку, друже мій, будь ласка, не чіпайте це поки що.

Діркова рука цієї миті тягнулася до рахівниці, що лежала на єдиному вільному місці на великому столі.

– Що це? – різко запитав Дірк.

– Те саме, чим воно виглядає – стара рахівниця, – сказав Редж. – Я покажу вам трохи згодом, але спершу я маю привітати вас за вашу спостережливість. Дозвольте вас спитати, як ви прийшли до правильної відповіді?

– Я мушу визнати, – сказав Дірк з нечуваною скромністю, – що я не зміг. Врешті-решт я запитав маленького хлопчика. Я розповів йому про цей фокус та запитав його, як це було зроблено, а він сказав, дослівно: "Хіба це в дідька не очевидно? У нього є клята машина часу". Я подякував маленького чоловічка та дав йому шилінг за клопіт. Він сильно копнув мене ногою по гомілці, а потім пішов у своїх справах. Але саме він знайшов вирішення. Мій внесок був лише в тому, що я зрозумів, що він мусить мати рацію. Мені не довелося навіть копняка собі самому робити.

– Але вам стало проникливості щоб запитати в дитини, – сказав Редж. – Що ж, у такому разі вітаю вас із цим.

Дірк досі з підозрою поглядав на рахівницю.

– Як воно працює? – спитав він, намагаючись говорити недбало.

– Ну, насправді це жахливо просто, – сказав Редж, – воно працює так, як вам хочеться. Розумієте, комп'ютер, що керує машиною, дуже потужний. Взагалі-то, він потужніший, ніж загальна сума всіх комп'ютерів на цій планеті, включаючи – і це найскладніше – включаючи його самого. Цього я й сам ніколи як слід не розумів, якщо відверто. Але щонайменше дев'яносто п'яти відсотків тієї потужності витрачається на те, щоб зрозуміти, чого саме ви хочете. Я просто кладу свою рахівницю сюди і воно розуміє, як я нею користаюся. Напевно, мене навчили користуватися рахівницею ще коли я був… ну, дитиною, напевно.

– Річард, приміром, напевно, захотів би користатися своїм персональним комп'ютером. Якщо його поставити туди, на місце рахівниці, то комп'ютер цієї машини часу просто візьме його під свій контроль і надасть користувачу багато корисних застосунків для часових подорожей з меню налаштувань і з настільними аксесуарами, якщо буде бажання. Різниця буде в тому, що коли ви оберете на екрані 1066, ви отримаєте Битву біля Гастінгса за дверима, якщо вас цікавлять саме такі речі.

Інтонація, з якою сказав це Редж, свідчила про те, що його особисті інтереси були деінде.

– Це в певному сенсі досить весело, – завершив він. – безумовно краще, ніж телебачення та набагато простіше, ніж користатися відеомагнітофоном. Якщо я пропустив передачу, я просто повертаюся в часі та дивлюся її. Я ніколи не міг дати ради всім тим кнопкам.

Дірк, почувши це зізнання, жахнувся:

– У вас є машина часу, а ви користуєтеся нею для… перегляду телепрограм?

– Ну, якщо б я навчився користуватися відеомагнітофоном, то машиною часу я б узагалі не користувався. Часові подорожі – справа надто делікатна. У них безліч пасток і небезпек; якщо змінити в майбутньому щось не те, можна повністю зруйнувати курс перебігу історії.

– А до того ж, вона заважає роботі телефону. Мені шкода, – трохи сором'язливо сказав він Річардові, – що ви вчора не змогли зателефонувати своїй дівчині. Схоже, що в телефонній системі Британії є щось фундаментально нез'ясовне, і моїй машині часу це не подобається. Ніколи не буває проблем з водопроводом, з електрикою або навіть з газом. Про всіх них дбають на квантовому рівні якісь системи, які я повністю не розумію, і через це ніколи не було проблем. Але телефон – це проблема зовсім іншого штибу. Кожного разу, коли я користуюся машиною часу (а це, звісно, дуже рідко, частково через саме цю проблему з телефоном) телефон їде з глузду й доводиться викликати якогось телепня з телефонної компанії, щоб він прийшов і полагодив, а він починає ставити дурні питання, відповіді на які він у жодному разі не зрозуміє.

– Як би там не було, в мене є дуже суворе правило: я мушу не змінювати нічого в минулому, – Редж зітхнув, – якою б не була спокуса.

– Яка спокуса? – різко спитав Дірк.

– О, то просто невеличка… річ, що мене цікавить, – неясно сказав Редж, – немає жодної небезпеки, бо я суворо дотримуюсь правил. Просто це мене засмучує.

– Але ви порушили власне правило! – наполягав Дірк. – Минулої ночі! Ви щось змінили в минулому…

– Ну, так, – дещо ніяково сказав Редж, – але то було інше. Зовсім інше. Якби ж ви бачили вираз обличчя тієї бідолашної дитини. Така нещасна. Вона думала, що потрапить до дивовижного місця, а всі ті бридкі старі професори хмурилися на неї лише через те, що для них воно вже не було дивовижним.

– Приміром, згадайте Колі, – звернувся він до Річарда. – Старий байдужий цап. Хтось має прищепити йому трохи людяності, навіть якщо її в нього каменем вбивати доведеться. Ні, то було цілком виправдано. За винятком цього разу я дуже суворо дотримуюсь свого правила…

Річард подивився на нього з підозрою.

– Редже, – ввічливо сказав він, – можна я вам дещо пораджу?

– Авжеж, можна, мій любий друже, я залюбки вас вислухаю, – сказав Редж.

– Якщо ось цей наш спільний друг запросить вас прогулятися вздовж берега ріки Кем, не погоджуйтесь.

– Що ви маєте на увазі?

– Він має на увазі, – серйозним тоном сказав Дірк, – що на його думку існує певна несумірність між тим, що ви зробили, та названими вами причинами це зробити.

– О. Яке дивне було формулювання.

– Ну, він дуже дивна людина. Але, розумієте, іноді те, що ви робите, може мати інші причини, про які ви не обов'язково знаєте. Як у випадку гіпнотичного навіювання… або одержимості.

Редж сильно зблід.

– Одержимості… – сказав він.

– Професоре… Редже… Я думаю, що була інша причина, з якої ви хотіли мене бачити. У чому вона полягала?

* * *

– Кембридж! Це Кембридж! – почувся жвавий вереск із гучномовця.

Натовп крикливих гульвіс вивергнувся на платформу, гримаючи та галасуючи один на одного.

– А де Родні? – спитав один, важко вибираючись з вагону, в якому був бар.

Він і його приятель хитаючись оглянули всю платформу.