Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

І вона, звісно, не збиралася робити нічого поспішного на кшталт усмішки, перш ніж не переконається, що чек приймуть у банку.

Останнього разу, коли він виписав їй чек, він скасував його того самого дня, пояснивши, що інакше той міг "потрапити не в ті руки". Не тими руками, судячи з усього, були руки представника її банка.

Він штовхнув уздовж столу аркуш паперу.

Вона взяла його в руки та подивилася. Потім розвернула догори ногами та знову подивилася. Потім подивилася на нього з іншого боку та поклала його на стіл.

– Ну? – запитав Дірк. – Що це, на вашу думку? Кажіть!

Пані Пірс зітхнула.

– Це багато безглуздих закарлючок, які зроблені на аркуші офісного паперу синім маркером, – сказала вона. – Схоже, їх зробили ви.

– Ні! – гримнув Дірк. – Тобто, так, – визнав він, – але лише тому, що я вважаю, що це рішення задачі.

– Якої задачі?

– Задачі про фокус! – ляснув Дірк по столу. – Я розповідав вам!

– Так, пане Джентлі, неодноразово. Думаю, це був просто фокус. Їх по телевізору багато показують.

– Але цей фокус відрізняється від тих тим, що був абсолютно неможливий!

– Якби він був неможливий, його б не виконали. Це очевидно.

– Ото ж бо! – схвильовано сказав Дірк. – Ото ж бо! Пані Пірс, ви жінка надзвичайного розуму та проникливості.

– Дякую, пане. Можна вже йти?

– Зачекайте! Я ще не закінчив! До кінця ще далеко, його ще навіть не видно! Ви продемонстрували мені рівень свого розуму та проникливості, а тепер дозвольте мені продемонструвати свій!

Пані Пірс терпляче опустилася на стілець.

– Думаю, вас це вразить, – сказав Дірк. – Подумайте ось над чим. Нерозв'язна проблема. Намагаючись її вирішити, мої думки ходили по колу, знову та знову оцінюючи одні й ті самі божевільні речі. Було очевидно, що доки я не отримаю відповідь, я не зможу думати про щось інше, але так само очевидно було й те, що я мав подумати про щось інше, якщо хотів отримати відповідь. Як розірвати це коло? Спитайте мене, як я це зробив.

– Як? – слухняно, але без ентузіазму запитала пані Пірс.

– Написавши, в чому полягає відповідь! – вигукнув Дірк. – Ось вона! – він тріумфально поклав на стіл аркуш паперу та з задоволеною усмішкою відкинувся на спинку крісла.

Пані Пірс мовчки подивилася на аркуш.

– Завдяки цьому, – продовжував Дірк, – тепер я маю можливість думати про нові захоплюючі задачі, наприклад…

Він узяв цей аркуш, вкритий безглуздими закарлючками та завитками, та простягнув його їй.

– Якою мовою, – тихим трагічним голосом спитав він, – це написано?

Пані Пірс продовжувала дивитися мовчки.

Дірк поклав аркуш, закинув ноги на стіл та відкивнув голову назад, склавши під нею руки.

– Ви розумієте, що я зробив? – звернувся він до стелі, яка мало не здригнулася від того, що її так несподівано залучили до розмови. – Я трансформував проблему. Надзвичайно складну, а можливо навіть нерозв'язну головоломку я перетворив на банальну задачу з лінгвістики. Втім, – пробурмотів він після довгих мовчазних роздумів, – ця лінгвістична задача надзвичайно складна, а можливо навіть нерозв'язна.

Він знову сів нормально, щоб пильно подивитися на Джаніс Пірс.

– Ну ж бо, – спонукав він, – скажіть, що це божевілля, але воно може спрацювати!

Джаніс Пірс кашлянула.

– Це божевілля, – сказала вона, – це точно.

Дірк відвернувся та розслаблено нахилився вбік, напевно, так само, як робив натурщик "Мислителя", коли Роден виходив до вітру. Його вигляд раптово став утомленим і пригніченим.

– Я знаю, – тихим, засмученим голосом сказав він, – що десь є щось надзвичайно неправильне. І я знаю, що для того, щоб виправити це, я мушу поїхати в Кембридж. Але мені було б не так страшно, якби я знав, у чому річ…

– Можна мені вже піти? – запитала пані Пірс.

Дірк похмуро подивився на неї.

– Так, – зітхнувши, сказав він, – лише тільки… просто скажіть мені, – він указав пальцем на аркуш паперу, – якої ви думки щодо цього?

– Як на мене, то ви поводитеся як дитина, – відверто сказала Дженіс Пірс.

– Але ж… але ж… але ж… – Дірк розчаровано стукав по столу. – Хіба ви не розумієте, що для того, щоб зрозуміти, іноді потрібно бути дитиною? Лише дитина бачить речі з бездоганною чіткістю, бо вона ще не створила всіх тих фільтрів, що заважають нам побачити те, що ми не очікуємо побачити?

– То чому б вам не звернутися до дитини?

– Дякую, пані Пірс! – сказав Дірк і простягнув руку до капелюха. – Ви знову зробили мені неоціниму послугу, за яку я вам невимовно вдячний.

Він швидко пішов.

РОЗДІЛ 24

Коли Річард прямував до квартири С'юзан, погода почала псуватися. Небо, яке вранці було таке насичене та яскраве, почало втрачати свій ентузіазм і поверталося до свого звичайного англійського вигляду, тобто ставало схожим на сиру смердючу ганчірку для посуду. Річард взяв таксі, яке довезло його на місце за кілька хвилин.

– Їх усіх депортувати треба, – сказав таксист, зупиняючи машину.

– Гм… кого депортувати? – запитав Річард, збагнувши, що не слухав, про що йому казав водій.

– Ем… – сказав водій, який раптом теж зрозумів, що його не слухали. – Усіх їх. Позбутися в дідька їх усіх, ось що я кажу! І їхніх клятих тритонів, – додав він про всяк випадок.

– Напевно, ви маєте рацію, – сказав Річард і поспішив у будинок.

Перед вхідними дверима її квартири він почув, як С'юзан грає на віолончелі повільну, урочисту мелодію. Він зрадів цьому; тому, що вона грала. Вона мала дивовижну емоційну самодостатність і самоконтроль за умови, що могла пограти на віолончелі. Щодо її відносин із музикою, яку вона грала, він помітив дивну та надзвичайну річ. Коли вона була дуже схвильована або зажурена, вона могла сісти та зіграти що-небудь з повною зосередженістю, а після цього була спокійна та наче оновлена.

Але іншим разом, коли вона грала ту саму музику, мелодія наче вибухала в ній, і зрештою С'юзан була геть знесилена.

Річард зайшов якомога тихіше, щоб не порушити її зосередженість. Він навшпиньки пройшов повз маленьку кімнату, в якій вона репетирувала, але двері були відчинені, тож він зупинився та подивився на неї, жестом показавши, щоб вона не зупинялася. Вона була бліда та виснажена, але змусила себе усміхнутися йому та з раптовою енергією продовжувала рухати смичком.

Бездоганно обравши момент (що бувало дуже рідко) крізь дощові хмари, що зростали, пробилося яскраве сонце, і поки С'юзан грала на віолончелі, сонячний промінь грав на ній і на старій темно-коричневій деревині інструмента. Річард стояв зачарований.

Сум'яття дня на мить завмерло та з повагою залишилося трохи осторонь.

Він не знав, що це була за музика, але схоже було на Моцарта, і він згадав, що вона казала, що їй треба вивчити щось із Моцарта. Він тихо пройшов далі та сів, чекаючи та слухаючи.

Зрештою вона закінчила уривок і перш, ніж вона підійшла до нього, була хвилина тиші. Вона кліпнула, усміхнулася, довго обіймала його тремтячими руками, а потім звільнилася від нього та поклала слухавку телефону на місце. Зазвичай вона знімала її, коли репетирувала.

– Вибач, – сказала вона, – я не хотіла зупинятися, – вона швидко змахнула сльозу, ніби та її трохи дратувала. – Як ти, Річарде?

Він знизав плечима та спантеличено подивився на неї. Додати до цього йому було нічого.

– І мені, боюсь, доведеться жити далі, – зітхнула С'юзан. – Вибач. Я просто… – вона похитала головою. – Хто міг це зробити?

– Не знаю. Якийсь божевільний. Не думаю, що це має значення.

– Не має, – сказала вона. – Слухай, ти обідав?

– Ні. С'юзан, ти продовжуй грати, а я подивлюсь, що є в холодильнику. Поговоримо під час обіду.

С'юзан кивнула.

– Гаразд, – сказала вона. – Тільки…

– Так?

– Ну, насправді мені зараз не хочеться говорити про Ґордона. Поки не дам ладу своїм почуттям. Мене наче на чомусь спіймали. Було б простіше, якби ми з ним були ближчими, але ми не були, то ж мені тепер наче соромно, що я не маю готової реакції. Розмовляти про це було б нормально, але для цього доведеться користуватися минулим часом, а саме це…

На мить вона притиснулася до нього, а потім заспокоїлася, зітхнувши.

– У холодильнику зараз майже нічого немає, – сказала вона, – трохи йогурту, здається, та банку з маринованим філе оселедця можеш відкрити. Я певна, що ти зможеш напартачити, якщо спробуєш, але насправді там усе просто. Найскладніше, що тобі треба зробити – не розкидати все по підлозі та не намастити все джемом.

Вона ще раз обійняла його, поцілувала, сумно посміхнулася та пішла знову грати.

Задзвонив телефон, Річард підняв слухавку.

– Алло? – сказав він. Відповіді не було, лише якийсь тихий звук, наче вітер виє.

– Алло? – знову сказав він, зачекав, знизав плечима та поклав слухавку.

– Тобі щось сказали? – спитала С'юзан.

– Ні, нічого, – сказав Річард.

– Це вже кілька разів було, – сказала С'юзан. – Напевно, якийсь мінімаліст із тих, хто дихає в слухавку.

Вона знову почала грати.

Річард пішов на кухню та відкрив холодильник. Він був меншим прихильником здорової їжі, ніж С'юзан, тому не дуже радів знайденому, але все-таки без ускладнень поклав на тацю трохи оселедця, трохи йогурту, рису та апельсинів, намагаючись не думати про те, що пара гамбургерів і картопля фрі могли би чудово доповнити це меню.

Також він знайшов пляшку білого вина та поніс усе це до маленького обіднього столу.

Через хвилину або дві туди прийшла й С'юзан. Вона була спокійна та зібрана. З'ївши трохи, вона спитала його про канал.

Річард спантеличено похитав головою та спробував пояснити про це та про Дірка.

– Як, кажеш, його звати? – нахмурившись, запитала С'юзан, коли він нескладно завершував свою розповідь.

– Гм… Дірк Джентлі, – сказав Річард. – У певному сенсі.

– У певному сенсі?

– Гм, так, – сказав Річард і важко зітхнув.

Він подумав, що майже все, що можна сказати про Дірка, було або невизначеним або підозрілим. Навіть його офіційні папери починалися з низки незрозумілих і підозрілих титулів після його імені. Річард дістав папірець, на якому трохи раніше марно намагався дати ради своїм думкам.

– Я… – почав був він, але подзвонили в двері.

Вони подивилися один на одного.

– Якщо це поліція, – сказав Річард, – мені краще поговорити з ними. З цим треба покінчити.

С'юзан відсунула свій стілець, пішла до вхідних дверей і взяла слухавку домофону.

– Алло? – запитала вона.

– Хто? – запитала вона через кілька секунд.

Вона нахмурилася, слухаючи, а потім різко розвернулася та почала хмуритися вже на Річарда.

– Вам краще зайти, – сказала вона не зовсім дружнім голосом і натиснула кнопку.