Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

Він підкинув інжир у повітря, але той чомусь ніде не впав. – Вправність рук, відволікання уваги, навіювання. Усьому можна навчитися, якщо часу не шкода. Перепрошую, люба пані, – звернувся він до повільної літньої володарки песика, коли вони проходили повз неї. Він нахилився до собаки та вийняв у нього з-під хвоста низку яскравих кольорових прапорців. – Думаю, тепер йому буде легше йти, – сказав він жінці, чемно підняв капелюх і пішов далі.

– Такі фокуси, як бачиш, досить прості, – казав він ошелешеному Річардові. – Розпилювати жінку навпіл теж просто. Розпилити жінку навпіл, а потім знову зібрати – це вже складніше, але теж можливо, якщо попрактикуватися. Але фокус із двохсотрічною вазою та сільничкою з Коледжу, який ти мені описав, є… – він зробив паузу для наголосу, – абсолютно нез'ясовний.

– Ну, напевно, там були якісь деталі, які я не помітив, але…

– О, в цьому немає сумніву. Але перевагою допитування когось під гіпнозом є те, що це дозволяє допитувачу побачити значно більше подробиць, ніж суб'єкт усвідомлював під час подій. Приміром, дівчинка Сара. Ти пам'ятаєш, яке в неї було вбрання?

– Гм, ні, – непевно сказав Річард. – Плаття якесь, напевно…

– Колір? Тканина?

– Ну, не пам'ятаю, темне. Вона сиділа за кілька людей від мене. Я її лише мигцем бачив.

– На ній було синє вельветове плаття з заниженою лінією талії. Воно мало зібрані в манжети рукави реглан, білий комір "Пітер Пен" і шість маленьких перлових ґудзиків спереду, на третьому зверху висіла маленька ниточка. У неї було довге темне волосся, утримане червоною застібкою, що мала вигляд метелика.

– Якщо ти хочеш мені сказати, що дізнався про все це, розглянувши, наче Шерлок Холмс, потертості на моїх туфлях, то боюсь, що я тобі не повірю.

– Ні, ні, – сказав Дірк, – все значно простіше. Ти сам мені розповів це під гіпнозом.

Річард похитав головою.

– Це неправда, – сказав він, – бо я навіть не знаю, що таке комірець "Пітер Пен".

– Зате я це знаю, а ти описав його мені дуже детально. Так само детально, як і той фокус. І цей фокус був неможливий у тій формі, як він відбувся. Повір мені, я знаю, про що кажу. Є й інші речі, які я хотів би з'ясувати про професора, наприклад, хто написав ту записку, яку ти знайшов на столі, та скільки питань насправді поставив Георг ІІІ, але…

– Що?

– Але, напевно, краще буде запитати його особисто. От тільки… – він нахмурився, глибоко замислившись. – От тільки, – додав він, – маючи певну схильність вихвалятися такими речами, я віддав би перевагу знати відповіді ще до того, як ставити питання. А я їх не знаю. Зовсім не знаю, – він неуважно подивився в далечінь і грубо оцінив відстань, що залишилася до найближчого рятувального кола.

– А другою неможливою річчю, – додав він саме тоді, коли Річард хотів був змінити тему, – або ж, принаймні, наступною нез'ясовною річчю є, звісно, твоя канапа.

– Дірку! – скрикнув, не витримавши, Річард, – дозволь нагадати тобі, що Ґордон Вей мертвий, і що мене, виявляється, підозрюють у вбивстві! Жодна з тих речей не має ніякого з цим зв'язку, і я…

– Але я дуже схильний вважати, що вони пов'язані.

– Це нісенітниця!

– Я вірю в фундаментальний зв'я…

– О, так, так, – сказав Річард, – у фундаментальний взаємний зв'язок усього! Слухай, Дірку, я не довірлива стара жінка, від мене тобі польотів на Бермуди не отримати. Якщо ти маєш намір допомогти мені, переходь до справи.

Дірк образився:

– Я вірю, що все на світі взаємно пов'язане, і кожний, хто зважає на принципи квантової механіки та логіки, не має іншого вибору, як теж прийти до цієї думки. Але також я вірю, що деякі речі пов'язані одна з одною сильніше ніж з рештою. І коли дві неможливі події та ще й низка дуже незвичайних подій відбуваються з однією особою, і коли ця особа раптом стає підозрюваною в дуже незвичайному вбивстві, мені здається, що рішення задачі треба шукати в зв'язку між цими подіями. Цим зв'язком є ти, і поводився ти дуже незвично та ексцентрично.

– Неправда, – сказав Річард. – Так, зі мною трапилися кілька дивних речей, але я…

– Минулої ночі я на власні очі бачив, як ти ліз на будівлю та вдерся в квартиру своєї подружки С'юзан Вей.

– Можливо, це було незвично, – сказав Річард, – можливо, навіть нерозумно. Але це було цілком логічно та раціонально. Я просто хотів скасувати дещо, що я зробив раніше, доки воно не спричинило шкоди.

Подумавши трохи, Дірк прискорив ходу.

– І те, що ти зробив, було цілком розумною та нормальною реакцією на проблему з залишеним тобою повідомленням – так, ти розповів мені про це під час гіпнозу – саме так вчинив би кожний?

Річард нахмурився, ніби хотів сказати, що не бачить причин так перейматися цим.

– Я не кажу, що так вчинив би кожний, – сказав він, – у мене, напевно, розум працює дещо логічніше та буквальніше, ніж у інших, саме тому я можу писати програмне забезпечення. Це було логічне та буквальне рішення проблеми.

– І це рішення не було анітрохи перебільшеним, як для поставленої мети?

– Для мене було дуже важливо не розчарувати С'юзан ще раз.

– То ти абсолютно задоволений власним поясненням причин своїх дій?

– Так, – сердито наполягав Річард.

– А знаєш, що мені казала моя стара незаміжня тітка, що живе в Вінніпезі?

– Не знаю, – сказав Річард, хутко зняв з себе одяг і пірнув у канал.

Дірк кинувся до рятувального кола, до якого вони саме дійшли, схопив його та жбурнув Річардові, який з абсолютно розгубленим виглядом борсався посеред каналу.

– Хапайся за нього, – крикнув Дірк, – і я тебе витягну.

– Усе гаразд, – відпльовуючись, сказав Річард, – я можу виплисти.

– Ні, не можеш! – крикнув Дірк. – Хапайся за нього.

Річард спробував був гребсти до берега, але від переляку швидко полишив це та схопився за рятувальне коло. Дірк тягнув за линву, доки Річард не був біля берегу, а тоді нахилився та простягнув йому руку. Річард виліз із води пирхаючи та спльовуючи, потім розвернувся та сів на краю, обпершись долонями на коліна.

– Боже, як там брудно! – скрикнув він і знову плюнув. – Яка гидота. Фу-у. Боже. Зазвичай я досить непогано плаваю. Напевно, в мене була якась судома. Пощастило, що ми були так близько до рятувального кола. О, дякую! – ці останні слова були реакцією на невеликий рушник, що йому дав Дірк.

Річард швидко витерся, так завзято витираючи з себе брудну воду каналу, що мало не роздер рушником шкіру. Він випростався та озирнувся.

– Ти не бачив мої штани?

– Молодий чоловіче! – сказала стара жінка з песиком, яка саме дійшла до них. Вона суворо дивилася на них і хотіла була докорити їм, але Дірк її перебив.

– Тисяча вибачень, люба пані, – сказав він, – якщо мій друг ненавмисно образив вас. Будь ласка, – сказав він, виймаючи з-поміж Річардових сідниць букетик анемон, – прийміть це на знак вибачення.

Пані вибила букет з його рук ціпком і перелякано кинулася звідти, тягнучи за собою свого собаку.

– Це з твого боку було не дуже люб'язно, – сказав Річард, обгорнувшись рушником і натягаючи під ним на себе спіднє.

– А я не думаю, що вона люб'язна жінка, – відповів Дірк. – Вона завжди ходить тут, тягає за собою песика та лається на людей. Сподобалося плавати?

– Ні, не дуже, – сказав Річард, витираючи волосся. – Я не усвідомлював, що там так брудно. І холодно. Тримай, – сказав він, повертаючи Діркові рушник, – дякую. Ти завжди з собою рушник у портфелі носиш?

– А ти завжди посеред дня плаваєш?

– Ні, зазвичай я роблю це вранці, ходжу до басейну в Гайбері Філдз, просто щоб прокинутися, щоб мозок увімкнути. Просто я згадав, що цього ранку не плавав.

– І, гм… саме тому ти просто пірнув у канал?

– Ну, так. Я просто подумав, що трохи фізичного навантаження допоможе мені дати ладу думкам.

– Отже, роздягнутися та стрибнути в канал не було з твого боку дещо перебільшеною реакцією?

– Ні, – сказав Річард, – можливо, це було нерозумно, зважаючи на стан води, але це було цілком…

– Ти цілком задоволений власними поясненнями причин цього рішення?

– Так…

– І це ніяк не було пов'язане з моєю тіткою?

Річард підозріло примружився.

– Про що ти в біса кажеш? – запитав він.

– Зараз я тобі поясню, – сказав Дірк.

Він пішов до найближчої лавки, сів на неї та знову відкрив портфель. Він поклав туди складений рушник, вийнявши натомість звідти маленький диктофон. Поманивши Річарда до себе, він натиснув на кнопку "Грати". З крихітного динаміка долинув голос Дірка, який говорив монотонно, заколисуючи. Він казав: "Через хвилину я клацну пальцями, і ти прокинишся та забудеш про все, окрім інструкцій, які я зараз тобі скажу. Трохи згодом ми підемо гуляти вздовж каналу, і коли ти почуєш від мене щось про мою стару незаміжню тітку, що живе в Вінніпезі…"

Дірк раптово схопив Річарда за руку, щоб утримати його.

Запис продовжувався:

"…ти скинеш із себе одяг і пірнеш у канал. Ти з'ясуєш, що не здатен плисти, але не панікуватимеш і не тонутимеш, а просто триматимешся на воді, доки я не кину тобі рятувальне коло".

Дірк зупинив відтворення та подивився на Річарда, який уже вдруге за сьогодні зблід від шоку.

– Мені цікаво дізнатися, що саме змусило тебе минулої ночі залізти до квартири пані Вей і навіщо, – сказав Дірк.

Річард нічого не казав, він продовжував розгублено дивитися на диктофон. А потім сказав тремтячим голосом:

– На касеті С'юзан було повідомлення від Ґордона. Він телефонував їй з машини. Касета у мене вдома. Дірку, мені раптом дуже лячно через усе це.

РОЗДІЛ 21

Дірк стежив за полісменом, що чатував біля будинку Річарда, визираючи з-за фургону, що був припаркований в кількох метрах звідти. Офіцер зупиняв і розпитував усіх, хто намагався ввійти до маленького провулку, в якому були двері Річарда, у тому числі – із задоволенням зазначив Дірк – інших полісменів, яких не знав особисто. Поруч зупинилася ще одна поліцейська машина, і Дірк почав рухатися.

З автомобіля вийшов полісмен, в руках у нього була пилка, він рішуче йшов до дверей. Дірк швидко наздогнав його та з поважним виглядом ішов на крок або два позаду.

– Усе гаразд, він зі мною, – сказав Дірк, обганяючи його саме тієї миті, коли один полісмен зупиняв іншого.

А потім він був уже всередині та підіймався сходами.

Офіцер з пилкою йшов за ним.

– Гм, перепрошую, сер! – гукнув він навздогін Діркові.

Дірк саме дійшов до того місця, де посеред сходів застрягла канапа.