Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

Потім знову сіла.

– Твій друг, – без виразу сказала вона. – Пан Джентлі.

* * *

У Електричного Монаха був надзвичайно гарний день, і він захоплено перейшов на галоп. Точніше, він захоплено вдарив коня шпорами, щоб той перейшов на галоп, а кінь без захоплення виконав це.

"Це гарний світ", – думав Монах. Йому тут подобалося. Він не знав, кому цей світ належав або звідки він з'явився, але це було чудове місце для того, хто має такі унікальні та екстраординарні таланти, я він.

Його тут цінували. Весь день він підходив до людей, починав з ними бесіду, вислухував їхні проблеми, а потім тихо промовляв три чарівні слова: "Я вам вірю".

Вони справляли неймовірне враження. Люди цього світу, звісно, й самі час від часу казали ці слова одне одному, але було враження, що їм рідко вдавалося виразити тембром ту глибоку щирість, яку так бездоганно відтворювало програмне забезпечення Монаха.

На його власному світі його сприймали за належне. Люди просто очікували від нього, що він братиметься до роботи та віритиме для них, не турбуючи їх. Коли хтось стукав у двері, з'явившись з якоюсь чудовою новою ідеєю або пропозицією, або навіть з новою релігією, то відповіддю було: "О, йдіть до Монаха, йому розкажіть". І Монах сидів і слухав, і терпляче вірив усьому тому, але потім ніхто не виявляв цікавості.

На цьому з усіх інших боків чудовому світі була лише одна проблема. Дуже часто після того, як він вимовляв чарівні слова, тема розмови швидко змінювалася, і далі йшлося вже про гроші, а в Монаха їх, звісно, не було, і ця нестача швидко зіпсувала кілька зустрічей, які до цього здавалися перспективними.

Може, йому треба придбати грошей? Але де?

На мить він потягнув віжки свого коня, і той вдячно різко зупинився та почав їсти траву, що росла на узбіччі. Кінь не знав, до чого було це галопування туди-сюди, та й не хотів знати. Його турбувало лише те, що його змушували галопувати туди-сюди вздовж того, що здавалося йому майже нескінченним придорожнім буфетом. Коли йому вдавалося почастуватися, то були найкращі його моменти.

Монах пильно оглядав дорогу. Вона здавалася йому знайомою. Він проїхав трохи вперед, щоб подивитися з іншого ракурсу. Через кілька метрів кінь знову почав їсти.

Так. Минулої ночі Монах був тут.

Він дуже добре це пам'ятав. Ну, майже добре. Він вірив у те, що добре це пам'ятав, а саме це було найголовніше. Саме сюди він прийшов, коли був спантеличений сильніше, ніж зазвичай, і вже за наступним поворотом, якщо він не дуже помиляється, знаходиться маленький придорожній заклад, де він заліз у машину того милого чоловіка, який потім так дивно реагував на те, що його застрелюють.

Можливо, у них там є гроші і вони дозволять йому їх узяти?

Він думав. Що ж, він перевірить це. Монах знову відірвав коня від бенкету та помчав галопом.

Наближаючись до автозаправки, він помітив там машину, припарковану під зарозумілим кутом. Цей кут недвозначно казав про те, що ця машина прибула сюди не просто для того, щоб у неї залили бензин, і що вона була надто важлива, щоб паркуватися так, щоб нікому не заважати. Усім іншим машинам, що прибудуть по бензин, доведеться якось об'їжджати її. Ця машина була біла зі смугами, значками та поважного виду вогниками.

Прибувши до переднього двору, Монах спішився та прив'язав свого коня до колонки. Він підійшов до маленької будівлі заправки та побачив, що всередині спиною до нього стоїть чоловік у синій формі та кашкеті. Чоловік високо підстрибував, вертів пальцями у вухах, і це вочевидь справляло неабияке враження на чоловіка, що стояв за прилавком.

Монах дивився на це завмерши від благоговіння. З миттєвою легкістю, яка могла би вразити навіть саєнтолога, він повірив, що цей чоловік має бути якимось Богом, якщо йому вдалося викликати таку реакцію. Затамувавши подих, він чекав на можливість боготворити його. За мить чоловік розвернувся та вийшов на вулицю, аж раптом побачив Монаха й різко зупинився.

Монах зрозумів, що Бог, напевно, чекає від нього прояву боготворіння, тому почав побожно стрибати, вертячи пальцями у вухах.

Якусь мить його Бог дивився на нього, потім схопив, різко розпластав його на капоті авто та обшукав.

* * *

Дірк увірвався в кімнату як приземкуватий торнадо.

– Пані Вей! – привітав він, потиснувши її не дуже охочу руку та доторкнувшись до крис свого дурного капелюха. – Я не знаю, як висловити своє задоволення від зустрічі з вами, а також глибокий жаль, що привід нашої зустрічі такий сумний. Приміть мої найщиріші співчуття. Прошу повірити мені, що я нізащо не став би втручатися до вас під час трауру, якби не причини величезної важливості та значення. Річарде! Я вирішив задачу про фокус зі зникненням, і це дивовижно!

Він пронісся через кімнату та сів на вільний стілець біля маленького столика, на який він поклав свій капелюх.

– Тобі доведеться вибачити нас, Дірку, але… – холодно казав Річард.

– Ні, боюсь, це вам доведеться вибачити мене, – перебив його Дірк. – Головоломку вирішено, і її рішення настільки вражаюче, що мені довелося звернутися до семирічного хлопчика, який мені його й розповів. Але воно безумовно правильне, в цьому немає жодного сумніву. "То що ж це за рішення?" – питаєш мене ти, а точніше, спитав би, якби міг хоч слово втрутити, але ти не можеш, тож я позбавляю тебе цього клопоту та ставлю питання від твого імені, а також відповідаю, що я тобі не скажу, тому що ти мені не повіриш. Натомість я покажу тобі, ще сьогодні!

– Але не сумнівайся, воно пояснює все. Воно пояснює фокус. Воно пояснює знайдену тобою записку – яка мала все мені пояснити, але я був дурний. І це пояснює, яким було третє, неназване питання, а точніше – і це суттєво – це пояснює, яким було неназване перше питання!

– Яке ще неназване питання? – скрикнув Річард, спантеличений раптовою паузою та ставлячи питання про першу-ліпшу фразу.

Дірк кліпав на нього, як на ідіота.

– Неназване питання, яке поставив Георг ІІІ, звісно, – сказав він.

– Кому поставив?

– Професорові, звісно, – нетерпляче сказав Дірк. – Ти що, не слухаєш те, що сам розповідаєш? Усе було очевидно! – вигукнув він, вдаривши по столу. – Настільки очевидно, що єдиною річчю, що заважала мені побачити рішення, було те, що це було абсолютно неможливо. Шерлок Холмс зауважував, що коли ти виключив усе неможливе, то те, що залишилося, навіть якщо воно й неймовірне, і є правильною відповіддю. Але мені не подобається виключати неможливе. Отже. Їдьмо!

– Ні.

– Що? – Дірк глянув на С'юзан, від якої надійшло це неочікуване – принаймні, він цього не очікував – заперечення.

– Пане Джентлі, – заговорила С'юзан голосом, яким можна було паличку загострити, – чому ви навмисно ввели Річарда в оману, сказавши, що його розшукує поліція?

Дірк нахмурився.

– Але ж його дійсно розшукувала поліція, – сказав він. – І досі шукає.

– Так, але лише для того, щоб розпитати! А не тому, що його підозрюють у вбивстві.

Дірк опустив очі.

– Пані Вей, – сказав він, – поліцію цікавить, хто вбив вашого брата. А мене, при всій повазі, ні. Я визнаю, що це може грати в справі якусь роль, але з такою ж імовірністю це може бути просто випадковий божевільний. Я хочу дізнатися, досі відчайдушно хочу дізнатися, чому Річард минулої ночі поліз у цю квартиру по стіні.

– Я сказав тобі, – заперечив Річард.

– Те, що ти мені сказав, несуттєво. Воно лише виявляє те, що ти й сам не знаєш причини! Заради бога, невже я недостатньо ясно продемонстрував це тобі біля каналу?

Річард ледве стримував гнів.

– Коли я спостерігав за тобою, мені було абсолютно зрозуміло, – продовжував Дірк, – що ти дуже погано розумів, що ти робиш, і абсолютно не переймався фізичною небезпекою, в якій знаходився. Спочатку я тоді подумав, що то якийсь безмозкий злодій на своїй першій і цілком можливо останній крадіжці. Але потім фігура озирнулася, і я збагнув, що це ти, а тебе я знаю як розумного, раціонального та поміркованого чоловіка. Річард Мак-Дафф ризикує життям, легковажно лазячи посеред ночі по ринвах? Я подумав, що ти міг би поводитися так безрозсудно та необачно лише за умови, якщо тебе надзвичайно турбувало щось жахливо важливе. Хіба це не так, пані Вей?

Він різко глянув на С'юзан, а та повільно сіла, дивлячись на нього з такою тривогою, що було зрозуміло, що він влучив у саму точку.

– Але коли ти прийшов сьогодні вранці до мене, ти був абсолютно спокійний і зібраний. Коли я верз нісенітниці про кота Шредингера, ти сперечався зі мною абсолютно раціонально. Ті, кого минулої ночі відчай змусив до надзвичайних дій, так не поводяться. Я визнаю, що саме тоді я опустився до… ну, перебільшення твого становища, просто для того, щоб ти не пішов від мене.

– Тобі це не вдалося. Я пішов.

– Але вже з певними ідеями в голові. Я знав, що ти повернешся. Я смиренно прошу вибачення за те, що дещо ввів тебе в оману, але я знав, що те, що я мушу виявити, лежить далеко за межами того, чим турбуватиме себе поліція. А річ була ось у чому: якщо ти, коли ліз минулої ночі на стіну, був не зовсім собою… то ким ти був і чому?

Річард здригнувся. Якийсь час усі мовчали.

– Яке це має відношення до фокусів зі зникненням? – зрештою спитав він.

– Саме для того, щоб з'ясувати це, ми маємо поїхати в Кембридж.

– Але чому ти такий впевнений?..

– Мене це непокоїть, – сказав Дірк, і його погляд став важким і похмурим. Як для балакуна, він раптом став говорити напрочуд неохоче. Він продовжив: – Мене дуже непокоїть, коли я з'ясовую, що я щось знаю, але не знаю, чому я це знаю. Можливо, це та сама інстинктивна обробка даних, що дозволяє спіймати м'яч мало не раніше, ніж побачив його. Можливо, це той глибший і менш зрозумілий інстинкт, що підказує, що на тебе хтось дивиться. Для мого інтелекту є великою образою те, що ті самі речі, через які я зневажаю довірливих людей, відбуваються зі мною. Ти пам'ятаєш те… нещастя, що пов'язане з екзаменаційними питаннями?

Він раптом став засмученим і виснаженим. Щоб продовжити говорити, йому довелося зібратися з силами. Він сказав:

– Уміння скласти два та два й раптом видати "чотири" – це одне. Уміння додати до квадратного кореня з п'ятисот тридцяти дев'яти цілих семи десятих косинус двадцяти шести цілих і чотириста тридцяти трьох тисячних і видати… правильний результат – це зовсім інше.