Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

Мова йде про Семюела Тейлора? Ви кажете, що розповіли свою історію Семюелу Тейлорові Колріджу?

– Я був здатний вселятися в його розум… у певні часи. Коли він був у сприйнятливому стані.

– Ви маєте на увазі, коли він споживав опій?

– Саме так. Тоді він був більш розслаблений.

– Не те слово, – пирхнув Редж. – Іноді, коли я з ним стикався, він був приголомшливо розслаблений. Слухайте, я заварю кави.

Він пішов у кухню, і звідти було чути, як він тихо сміється.

– Це зовсім інший світ, – сідаючи та хитаючи головою бурмотів собі під ніс Річард.

– Але на жаль, коли він повністю володів собою, я, так би мовити, ним не володів, – сказав привид, – тож нічого не вдалося. А те, що він написав, він дуже наплутав.

– Наведіть приклади, – пробурмотів Річард.

– Професоре! – покликав Дірк. – Це може звучати абсурдно, але… Колрідж ніколи не намагався… скористатися вашою машиною часу? Не соромтеся, викладіть свої думки в зручній для вас формі.

– А ви знаєте, – сказав Редж, визираючи з-за дверей, – одного разу він ходив навколо та дуже цікавився, але, напевно, був у надто розслабленому стані, щоб що-небудь зробити.

– Зрозуміло, – сказав Дірк. – Але чому? – додав він, знову обернувшись до дивної фігури Майкла на табуреті. – Чому ви так довго когось шукали?

– Впродовж довгих, дуже довгих періодів я був слабкий, майже не існував, і не був здатний справляти якийсь вплив. До того ж, звісно, раніше тут не було машини часу, та… не було для мене жодної надії.

– Можливо, привиди існують як складні хвильові процеси, – припустив Річард, – як інтерференція між реальним і можливим. Тоді мають бути нерегулярні піки та провали, як у осцилограмі музичного звуку.

Привид різко перевів Майклові очі на Річарда.

– Ви… – сказав він. – Це ви написали ту статтю…

– Емм… так…

– Мене вона сильно зворушила, – сказав привид з раптовим покаянням у голосі, яке, схоже, захопило зненацька не тільки його слухачів, але й його самого.

– О. Зрозуміло, – сказав Річард. – Дякую. Минулого разу, коли ви про неї згадували, вона вам не дуже подобалася. Ну, я розумію, що то були не зовсім ви…

Річард відкинувся на спину та нахмурився.

– Отже, – сказав Дірк. – Повернімося до початку.

Привид набрав у Майклові груди повітря та почав знову.

– Ми були на кораблі… – сказав він.

– На космічному кораблі.

– Так. Летіли з Салаксали, планети в… ну, дуже далеко звідси. Бурхливий світ, де багато насилля. Ми – нас було близько ста – вирушили, як це часто робилося, щоб знайти для себе новий світ. Усі планети в цій системі анітрохи не відповідали нашим вимогам, але на цій планеті ми зупинилися, щоб поповнити припаси необхідних мінералів.

– На жаль, наш спусковий корабель був ушкоджений під час входження в атмосферу. Пошкодження були досить сильні, але ремонт був можливий. Я був борт-інженером і саме моїм завданням було наглядати за ремонтом корабля та підготовкою до повернення на наш головний корабель. Для того, щоб зрозуміти, що трапилося далі, вам треба знати дещо про високо автоматизовані суспільства. Не існує такої справи, виконання якої неможливо спростити за допомогою комп'ютерізації. І були певні специфічні задачі, типові для подорожі з такою метою, як наша.

– З якою саме? – різко сказав Дірк.

Привид у Майклі кліпнув, неначе відповідь була очевидна.

– Знайти нову та кращу планету, на якій ми всі зможемо жити у свободі, мирі та вічній гармонії, звісно, – сказав він.

Дірк вигнув брови.

– О, ви про це, – сказав він. – Ви, напевно, це дуже добре продумали.

– Це було продумано для нас. Ми мали з собою дуже спеціалізовані прилади, що допомагали нам вірити в призначення нашої подорожі навіть тоді, коли все ставало важко. Зазвичай вони працювали дуже добре, але я думаю, що ми, напевно, стали занадто покладатися на них.

– Чим у біса вони були?

– Вам, напевно, дуже важко зрозуміти, якими вони були обнадійливими. І саме тому я припустився фатальної помилки. Коли я хотів з'ясувати, чи безпечно було злітати, я не хотів дізнатися, що це може не бути безпечно. Я просто хотів, щоб мене заспокоїли, переконавши в безпеці. Тож замість того, щоб перевірити це власноруч, я відправив одного з електричних монахів.

РОЗДІЛ 32

На червоних дверях на вулиці Пекендер відбиваючи жовте світло вуличного ліхтаря блищала латунна табличка. На мить вона спалахнула, бо в ній відбилося світло проблискового маячка поліцейського автомобіля, що проїжджав повз. Потім вона на мить потьмяніла, бо крізь неї мовчазно просочився блідий привид. Тьмяніючи, вона мерехтіла, тому що цей привид тремтів від жахливого хвилювання.

У темному коридорі привид Ґордона Вея зупинився. Йому було потрібно обпертися на щось, але ж, звісно, нічого не було. Він спробував взяти себе в руки, але брати було нічого. Його нудило від побаченого жаху, хоча в його шлунку нічого не було. Вгору він піднімався сходами чи то шкандибаючи, чи то пливучи, як той, хто тоне та намагається триматися за воду.

Він пройшов крізь стіну, крізь стіл, крізь двері й спробував зібратися до купи та сісти перед столом у кабінеті Дірка.

Якщо б хто-небудь зайшов у той кабінет кілька хвилин по тому – наприклад, нічні прибиральники (якби Дірк Джентлі їх наймав, а він їх не наймав, бо вони хотіли, щоб їм за це платили гроші, а він не хотів їм платити) або, можливо, нічний крадій (якби в кабінеті було щось варте красти, але там нічого такого не було) то видовище, побачене візитером, безумовно вразило б його.

Слухавка великого червоного телефону, що стояв на столі, раптом похитнулася та впала зі свого місця на поверхню столу. З неї почулося гудіння. Потім, одна за одною, натиснулися сім великих кнопок, і після дуже довгої паузи, яку британські телефонні компанії надають вам для того, щоб зібратися з думками та забути, кому ви телефонуєте, почувся звук дзвінка телефону на іншому кінці лінії зв'язку.

Після двох дзвінків щось клацнуло, задзижчало й наче якась машина зробила вдих. А потім залунав голос: "Алло, це С'юзан. Наразі я не можу підійти до телефону, бо намагаюся зіграти мі-бемоль, але якщо хочете, можете сказати, хто ви…"

* * *

– Отже, покладаючись на слова – мені дуже важко змушувати себе промовляти це – Електричного Монаха, – бринів огидою голос Дірка, – ви намагаєтеся запустити корабель, і на ваш подив він вибухає. Тож відтоді?..

– Відтоді, – принижено сказав привид, – я залишився на цій планеті сам. Наодинці зі своїм знанням того, що я зробив зі своїми товаришами. Сам, я залишився сам…

– Так, це краще пропустіть, – сердито гримнув Дірк. – А що з головним кораблем? Напевно, він полетів далі, продовжуючи пошук…

– Ні.

– То що з ним трапилося?

– Нічого. Він досі там.

– Досі там?

Дірк схопився на ноги та почав кружляти по кімнаті, насупивши брови.

– Так, – голова Майкла трохи понурилася, але він не переставав жалісно дивитися на Реджа та Річарда. – Ми всі були на посадковому модулі. Спочатку мені здавалося, що мене переслідують привиди моїх товаришів, але то була лише моя уява. Мільйони, а потім мільярди років я тинявся серед грязюки в повній самоті. Для вас неможливо уявити навіть крихітну часточку тортурів такої вічності. Згодом, – додав він, – лише нещодавно на цій планеті з'явилося життя. Життя. Рослинність, істоти в морі, а потім, зрештою, і ви. Розумне життя. Я прошу вас звільнити мене від мук, яких я зазнав.

На кілька секунд голова Майкла безпорадно опустилася на груди. А потім повільно, хиткими рухами вона підвелася та знову подивилася на них, у її очах палав ще темніший вогонь.

– Поверніть мене, – сказав він, – благаю вас, поверніть мене до посадкового модуля. Дозвольте мені змінити те, що було зроблено. Єдине моє слово, і все зміниться, ремонт буде закінчено як слід, посадковий модуль повернеться на головний корабель, і ми полетимо, моїх страждань не буде, а я більше не буду для вас тягарем. Благаю вас.

Кілька секунд було мовчання, прохання наче висіло в повітрі.

– Але хіба це можливо? – сказав Річард. – Якщо ми це зробимо, то все це не відбудеться. Хіба ми не створимо якийсь парадокс?

Редж прокинувся від своїх роздумів.

– Не гірший, ніж багато з тих, що вже існують, – сказав він. – Якби Всесвіт конав кожного разу, коли була якась непевність щодо того, що в ньому трапилося, він не зміг би прожити й пікосекунди. І багато з них таки не вижили. Розумієте, це як людське тіло. Кілька подряпин і синців його не вбивають. Навіть хірургічне втручання не вбиває, якщо його роблять як слід. Парадокси – то просто рубцева тканина. Час і простір загоюються навколо них, і люди просто пам'ятають ту версію подій, що здається їм найбільш логічною. Це не означає, що ви, потрапивши в парадокс, не вважатимете кілька речей дивними, але якщо ви жили так, що досі з вами такого не відбувалося, то я не знаю, в якому всесвіті ви жили, однозначно не в цьому.

– Що ж, у такому разі, – сказав Річард, – чому ви так наполягаєте на тому, що не можна нічого робити для рятування дронтів?

Редж зітхнув:

– Ви зовсім не розумієте. Дронти не вимерли б, якщо б я не працював так наполегливо над порятунком целакантів.

– Целакантів? Доісторичних риб? Але яким чином одне впливає на інше?

– А. Якщо ви вже спитали. Сплутаність причин і наслідків не піддається аналізу. Континуум схожий не тільки на людське тіло, а ще й на погано приклеєні шпалери. Виштовхайте з-під них пухир – і деінде з'явиться ще один. Дронтів більше немає через моє втручання. Зрештою я сам наклав на себе це обмеження, просто тому, що більше не міг терпіти. Єдину рану, яку завдаєш спробами змінити час, ти завдаєш собі, – він слабко посміхнувся та відвернувся.

А потім, подумавши, додав:

– Ні, це можна зробити. Просто я цинік через те, що так багато разів усе йшло не так. Історія цього бідолахи дуже жалісна, і не буде ніякої шкоди, якщо покласти край його стражданням. Це трапилося так давно, ще на мертвій планеті. Якщо ми це зробимо, кожний з нас пам'ятатиме все, що трапилося з ним особисто. І яка різниця, якщо решта світу не буде з цим згодна. Це буде не вперше.

Майкл схилив голову.

– Ти дуже мовчазний, Дірку, – сказав Річард.

Дірк сердито глянув на нього.

– Я хочу побачити цей корабель, – рішуче сказав він.

* * *

У темряві червона слухавка поривчасто повзла по поверхні столу.