Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

Хто не може спочити, поки цю справу не завершено, або їй не дано ладу.

Він знову повернувся лицем до них.

– Ось чому, – сказав він, – машина часу мала так сильно вразити привида, який дізнався про її існування. Машина часу забезпечує можливість виправити те, що на думку привида було зроблено в минулому неправильно. Звільнити його. Саме тому він і повернеться. Спочатку він спробував оволодіти розумом самого Реджа, але той чинив опір. Потім трапився випадок з фокусом, з пудрою та конем у ванній, який я… – він замовчав. – Який навіть я не розумію, хоча й маю намір зрозуміти, навіть якщо мене це вб'є. А потім на сцені з'явився ти, Річарде. Привид залишає Реджа й натомість зосереджується на тобі. Майже відразу відбувається дивний, але значущий випадок. Ти робиш щось таке, про що потім шкодуєш. Я, звісно, маю на увазі той телефонний дзвінок, що ти залишив на автовідповідачі С'юзан.

– Привид бачить у цьому нагоду та намагається спонукати тебе виправити становище. Щоб ти наче повернувся в минуле та стер те повідомлення, виправив припущену тобою помилку. Просто щоб перевірити, чи зробиш ти це. Просто щоб з'ясувати, чи не протирічить це твоєму характерові.

– Якщо б ця спроба була вдала, ти зараз був би під його повним контролем. Але в останню мить твоя природа повстала, і ти не став цього робити. Тож привид залишає тебе, як непотрібного; так само, як професора. Він має знайти когось іншого.

– Чи давно він уже цим займається? Не знаю. Тепер тобі вже зрозуміло? Ти визнаєш правду того, що я кажу?

Річард відчув холод.

– Так, – сказав він, – думаю, ти можеш мати слушність.

– То якої миті привид залишив тебе? – запитав Дірк.

Річард ковтнув.

– Коли Майкл Вентон-Вікс вийшов з кімнати, – сказав він.

– Цікаво, – тихо сказав Дірк, – які можливості побачив у ньому привид? Чи отримав він цього разу те, що хотів? Думаю, нам не довго доведеться чекати.

У двері постукали.

Коли їх відчинили, там стояв Майкл Вентон-Вікс. Він сказав:

– Будь ласка, мені потрібна ваша допомога.

Редж і Річард втупилися на Дірка, а потім на Майкла.

– Ви не проти, якщо я покладу це де-небудь? – запитав Майкл. – Воно дуже важке. Це спорядження для підводного плавання.

* * *

– О, зрозуміло, – сказала С'юзан, – дякую, Ніколя, я спробую таку аплікатуру. Я певна, що він встромив туди мі-бемоль лише для того, щоб людям дошкулити. Так, я весь день саме цим займаюсь. У другій частині через деякі з тих шістнадцятих вбитися можна. Ну, так, це допомогло мені відволіктися від усього. Ні, ніяких новин. Все дуже загадково й просто жахливо. Я не хочу навіть… слухай, я згодом тобі зателефоную, щоб дізнатися, як ти почуваєшся. Так, так, звісно, ніколи не знаєш, що шкідливіше: антибіотики, ставлення лікарів чи сама хвороба. Дбай про себе або, принаймні, доручи це Саймонові. Скажи йому, щоб він тобі чай з лимоном відрами приносив. Добре. Що ж, поговоримо пізніше. Тримайся в теплі. Бувай!

Вона поклала слухавку та повернулася до віолончелі. Ледве встигла вона почати знову думати про проблему бридкого мі-бемоля, аж знову задзвонив телефон. Впродовж дня вона просто не клала слухавку на місце, але після того, як зателефонувала сама, забула зробити це.

Зітхнувши, вона відставила віолончель, поклала смичок і знову пішла до телефона.

– Алло? – сказала вона.

І знову не було ніякої відповіді, лише далеке виття вітру. Вона роздратовано поклала слухавку.

Зачекавши кілька секунд, щоб зв'язок обірвався, вона збиралася була знову зняти слухавку, аж раптом збагнула, що їй може зателефонувати Річард.

Вона вагалася.

Вона призналася собі, що не користалася автовідповідачем тому, що зазвичай вмикала його лише заради Ґордона, а про нього вона поки що не хотіла собі нагадувати.

Тим не менш вона ввімкнула автовідповідач, зменшила гучність і знову повернулася до того мі-бемоля, який Моцарт написав виключно для того, щоб дошкулити віолончелістам.

* * *

У темряві офісу холістичного детективного агентства Дірка Джентлі Ґордон Вей незграбно впустив слухавку на її місце та зневірено опустився в крісло. Він не намагався зупинитися, тому опускався крізь нього, аж доки не сів на підлогу.

Пані Пірс втекла з офісу ще першого разу, коли телефон почав телефонувати сам, її терпіння до таких речей знову скінчилося, тож відтоді Ґордон мав у своєму розпорядженні весь офіс. Але всі його спроби зв'язатися з ким-небудь зазнавали невдачі.

Вірніше, всі його спроби зв'язатися зі С'юзан, бо це було єдине, що його цікавило. Саме з нею він розмовляв, коли помер, і тепер був певний, що має якось знову поговорити з нею. Але більшу частину дня вона не клала слухавку на місце, а навіть коли прийняла його дзвінок, то не змогла нічого почути.

Він здався. Він підвівся з підлоги, встав і пішов униз, на темні вулиці. Якийсь час він блукав безцільно, потім пройшовся по каналу, але цей трюк швидко йому набриднув, тож він знову повернувся на вулицю.

Будинки, з яких струмилися світло та життя, засмучували його найсильніше, оскільки та гостинність, яку вони пропонували, на нього не поширювалася. Він подумав, чи не буде хтось проти, якщо він прослизне до їхнього дому та подивиться разом з ними телевізор. Він не заважатиме.

А може кіно?

Це навіть краще, він піде в кіно.

Більш рішучою, хоча й досі нереальною ходою він звернув на Ноель Роуд і пішов нею.

Ноель Роуд, думав він. Це непевно нагадувало йому про щось. У нього було відчуття, ніби нещодавно він мав справи з кимось на Ноель Роуд. Хто ж це був?

Його думки перебив жахливий переляканий крик, що пролунав на всю вулицю. Він завмер. Кілька секунд по тому в кількох метрах перед ним розкрилися навстіж двері, а з них, волаючи, вибігла жінка з витріщеними очима.

РОЗДІЛ 31

Майкл Вентон-Вікс ніколи не подобався Річардові, а з привидом усередині й поготів. Він не розумів, чому саме; він не мав нічого проти привидів взагалі, він не вважав, що смерть робить когось гіршим, але… йому це не подобалося.

Тим не менш, важко було не відчути до нього певну жалість. Майкл сидів нещасний на табуретці, обперши лікті на великий стіл, а голову – на руки. Він здавався хворим і змученим. Він здавався сильно стомленим. Він здавався жалюгідним. Його історія була болючою, вона завершилася його спробами оволодіти спочатку Реджем, а потім Річардом.

– Ви мали рацію, – завершив він. – Абсолютно.

Це він сказав Діркові, і той скривився, наче намагався не посміхатися тріумфально надто часто.

Голос належав Майклу й водночас комусь іншому. Цей голос набув усе те, чого може набути голос упродовж мільярду років жаху та ізоляції, і він наповнював серця тих, хто його чув, запаморочливим холодом на кшталт того, що стискає розум і живіт, коли стоїш уночі над урвищем.

Він подивився на Реджа та на Річарда, і його очі справляли той самий ефект – провокували жалість і жах. Річард був змушений відвернутися.

– Я мушу просити вибачення у вас обох, – сказав привид усередині Майкла, – і я прошу його від щирого серця, сподіваючись на те, що зрозумівши відчай мого становища та надію, яку пропонує мені ця машина, ви зрозумієте, чому я діяв так, як я діяв, і знайдете в собі сили пробачити мене. І допомогти мені. Благаю вас.

– Налийте йому віскі, – похмуро сказав Дірк.

– У мене немає віскі, – сказав Редж. – Гм, портвейну? У мене є пляшка Марго, яку можна відкрити. Дуже гарне. Йому треба дати подихати впродовж години, і я, звісно, можу це зробити, це дуже просто, я…

– Ви мені допоможете? – перебив його привид.

Редж пішов за портвейном і келихами.

– Навіщо ви захопили тіло цього чоловіка? – запитав Дірк.

– Мені потрібні голос, щоб говорити, та тіло, щоб діяти. Він не постраждає від цього…

– Дозвольте мені повторити своє питання. Навіщо ви захопили тіло цього чоловіка? – наполягав Дірк.

Привид змусив Майклове тіло знизати плечима.

– Він був згодний. Ці двоє джентльменів, цілком зрозуміло, чинили опір моєму… ну, навіюванню – ваша аналогія правильна. Але щодо цього… Мені здається, що його почуття власної індивідуальності зараз на спаді. Я дуже вдячний йому та не заподію йому ніякої шкоди.

– Його почуття власної індивідуальності, – задумливо повторив Дірк, – зараз на спаді.

– Думаю, це може бути правдою, – тихо сказав Діркові Річард. – Минулої ночі він здавався дуже пригніченим. Те єдине, що було для нього важливо, у нього відібрали через те, що він… ну, йому це вдавалося робити не дуже добре. Хоча він і гордий, я думаю, що його могла приваблювати думка про те, що він для чогось потрібний.

– Гм, – сказав Дірк, а потім сказав це ще раз. А потім сказав те саме втретє, дуже виразно. А потім обернувся навколо себе та гримнув на тіло, що сиділо на табуреті:

– Майкле Вентон-Вінкс!

Майклова голова сіпнулася та кліпнула очима.

– Так? – сказав він своїм звичайним жалобним голосом. Його очі слідкували за рухом Дірка.

– Ви мене чуєте, – сказав Дірк, – і можете казати те, що хочете?

– О, так, – сказав Майкл, – безперечно можу.

– Ця… істота, цей дух. Ви знаєте, що він усередині вас? Ви згодні з його присутністю? Ви добровільно берете участь у тому, що він хоче зробити?

– Все правильно. Я був дуже зворушений його розповіддю про себе і дуже хочу допомогти йому. Взагалі-то, я вважаю, що з мого боку такий вчинок буде правильний.

– Гаразд, – сказав Дірк і клацнув пальцями, – можете йти.

Майклова голова раптово понурилася, а через секунду або дві знову повільно підвелася, неначе її надували, як шину.

Привид знову був головним.

Дірк узяв стілець, крутнув його навколо осі та сів на нього, розставивши ноги, лицем до Майкла, уважно дивлячись у його очі.

– Ще раз, – сказав він. – Розкажіть мені ще раз. Швидко, без деталей.

Майклове тіло трохи напружилося. Воно простягнуло руку до Дірка.

– Не торкайтеся мене! – гримнув Дірк. – Просто розкажіть факти. Як тільки спробуєте змусити мене пожаліти вас, я вам око виштрикну. Принаймні, тому, в кого ви його позичаєте. Тож облиште всю цю схожу на… емм…

– Колрідж, – раптом сказав Річард. – Це звучало точнісінько як у Колріджа. Це було схоже на "Поему про старого мореплавця". Принаймні подекуди.

Дірк нахмурився.

– Колрідж? – запитав він.

– Я намагався розповісти йому свою історію, – визнав привид. – Я…

– Перепрошую, – сказав Дірк. – Вибачте, але раніше я ще жодного разу не допитував привида, якому чотири мільярди років.