Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас
Повз них до виходу пропливла велика фігура Майкла Вентона-Вікса.
Вони проштовхнулися до стінки поїзду та почали вдивлятися в брудні вікна. Раптом вони побачили свого товариша: той досі сидів, ніби зачарований, на своєму місці в уже майже пустому вагоні. Вони почали грюкати по вікну та кричати йому. Кілька секунд він не реагував, а потім раптово прокинувся та спантеличено подивився на них, ніби не розуміючи, де він.
– Він налигався! – радісно скрикнули його товариші, знову проштовхалися в поїзд і вивели звідти Родні.
Він спантеличено стояв на платформі та хитав головою. Потім підвів погляд і побачив за огорожею, як Майкл Вентон Вікс сідає зі своєю важкою торбою в таксі, і кілька секунд стояв, наче паралізований.
– Це дивовижно, – сказав він. – Той чоловік. Довго мені розповідав про загибель якогось корабля.
– Ха-ха, – реготав один з товаришів, – скільки він в тебе грошей видурив?
– Що? – не відразу зрозумів Родні. – Ні. Ні, ніскільки. Це була не просто загибель, а якийсь нещасний випадок… чи може вибух? Здається, він вважає, що то сталося через нього. Або ж там був нещасний випадок, а він спричинив вибух, намагаючись усе виправити, і вбив усіх. Потім він сказав, що багато років була жахлива кількість мулу, а потім слизькі істоти з лапами. Це було дещо дивно.
– Отакий наш Родні! Завжди божевільного знайде!
– Напевно, він дійсно божевільний. Він раптом почав говорити про якогось птаха. Сказав, що те, що про птаха – нісенітниця. Він хотів би позбавитися того, що про птаха. Але потім сказав, що все буде виправлено. Усе буде виправлено. Чомусь мені не сподобалося, як він це сказав.
– Треба було з нами до бару йти. Це так смішно, ми…
– А ще мені не сподобалося, як він попрощався. Зовсім не сподобалося.
РОЗДІЛ 28
– Пам'ятаєте, – запитав Редж, – коли ви сьогодні прийшли, я сказав, що останнім часом було невесело, але… з цікавих причин?
– Я пам'ятаю це дуже добре, – сказав Дірк, – це було лише десять хвилин тому. Якщо я не помиляюсь, ви стояли на тому самому місці. Взагалі-то, ви були вбрані в той самий одяг, що зараз на вас надітий, і…
– Замовкни, Дірку, – сказав Річард. – Дай бідоласі сказати.
Дірк злегка вклонився, просячи вибачення.
– Дякую, – сказав Редж. – Що ж, правда в тому, що протягом багатьох тижнів, або навіть місяців, я взагалі не користувався машиною часу, тому що в мене було дивне відчуття, ніби хтось або щось намагається змусити мене це зробити. Усе почалося з дуже слабкого бажання, а потім воно наче накривало мене дедалі більшими хвилями. Це було надзвичайно моторошно. Мені довелося чинити неабиякий опір, бо воно намагалося змусити мене зробити те, що я дійсно хотів зробити. Не думаю, що я збагнув би, що це на мене тисне щось ззовні, а не мої власні бажання, якби я так не переймався тим, щоб забороняти собі такі речі. Коли я почав розуміти, що щось намагається опанувати мене, все стало по-справжньому погано, почали літати меблі. Воно пошкодило мій письмовий стіл епохи Георга. Подивіться на ці подряпини…
– І саме цього ви боялися вчора ввечері, на другому поверсі? – запитав Річард.
– Так, – сказав Редж приглушеним голосом, – я був жахливо переляканий. Але то був усього лише досить милий кінь, тож нічого страшного. Напевно, він просто забрів усередину, коли я вийшов за пудрою, щоб приховати засмагу.
– О? – сказав Дірк. – І куди саме ви за нею вийшли? – Мені на думку спадає дуже мало аптек, в які часто заходять коні.
– О, є одна планета в… тут це відоме як Плеяди, там пил має саме потрібний…
– Ви вийшли, – прошепотів Дірк, – на іншу планету? За пудрою?
– О, це недалеко, – життєрадісно сказав Редж. – Розумієте, справжня відстань між двома точками просторово-часового континууму майже безкінечно менша за видиму відстань між сусідніми орбітами електрона. Насправді це значно ближче, ніж аптека, до того ж не треба стояти в черзі до каси. У мене ніколи не має потрібних дрібних монет, а у вас? Я завжди віддаю перевагу квантовому стрибку. За винятком того, звісно, що тоді починаються всі ці проблеми з телефоном. Ніщо не буває зовсім легко, так?
На мить його обличчя стало занепокоєним.
– Думаю, ви можете мати слушність у тому, про що, як мені здається, ви думаєте, – тихо додав він.
– А саме?
– Що я виконав досить складну роботу заради досягнення дуже простого результату. Розвеселити маленьку дівчинку, хоч якою б вона не була милою, чарівною та сумною, не здається достатнім поясненням для… ну, це була досить велика операція з часо-проектування, якщо подумати. Немає жодного сумніву, що зробити комплімент щодо її плаття було би набагато легше. Можливо, цей… привид – адже ми говоримо про привида, так?
– Думаю, так, – повільно сказав Дірк.
– Привида? – сказав Річард. – Та що ви…
– Зачекай! – різко сказав Дірк. – Продовжуйте, будь ласка, – сказав він Реджеві.
– Можливо, цей… привид захопив мене зненацька. Я так напружено намагався не зробити одне, що він легко змусив мене зробити інше…
– А тепер?
– О, він зовсім зник. Минулого вечора цей привид мене облишив.
– І куди ж він пішов, хотіли б ми знати? – сказав Дірк, дивлячись на Річарда.
– Ні, будь ласка, – сказав Річард, – тільки не це. Я ще не певний, чи ми зійшлися в думці щодо машин часу, аж раптом ще й привиди?
– А чим тоді було те, – просичав Дірк, – що змусило тебе видертися на стіну?
– Ну, ти сам припустив, що це було наслідком чийогось навіювання…
– Не казав я цього! Я продемонстрував тобі можливості гіпнотичного навіювання. Але я вважаю, що гіпноз і одержимість діють дуже схоже. Можна змусити когось зробити усілякі дурні речі, а потім та людина залюбки вигадає для себе начебто раціональні пояснення. Але не можна змусити тебе зробити те, що суперечить фундаментальним рисам твого характеру. Ти пручатимешся. Чинитимеш опір!
Річард згадав про відчуття полегшення, з яким він минулої ночі імпульсивно повернув касету в автовідповідач С'юзан. То був кінець боротьби, в якій він раптово переміг. Відчуваючи іншу боротьбу, яку він зараз програвав, він зітхнув та розповів про це іншим.
– Саме так! – вигукнув Дірк. – Ти не став це робити! Нарешті ми маємо якийсь прогрес! Розумієш, гіпноз діє найкраще тоді, коли суб'єкт має фундаментальну схильність до того, що його або її змушують робити. Якщо знайти для свого доручення правильного суб'єкта, гіпноз буде дуже потужним. І я вважаю, що те саме стосується й одержимості. Отже. Що ми маємо? Ми маємо привида, який хоче, щоб дещо було зроблено, і який шукає підходящу особу, яку він зможе опанувати та змусити це зробити. Професоре…
– Редж, – сказав Редж.
– Редж… Можна мені запитати вас про дещо, що може виявитися жахливо особистим? Я чудово вас зрозумію, якщо ви не захочете відповісти, але доки ви не дасте згоду, я від вас не відчеплюсь. Такі в мене методи. Ви сказали, що для вас дещо було жахливою спокусою. Що ви хотіли зробити це, але не дозволяли собі, а привид намагався змусити вас це зробити? Будь ласка. Для вас це може бути важко, але я думаю, що нам дуже допоможе, якщо ви розповісте нам, про що саме йде мова.
– Я вам не скажу.
– Ви маєте розуміти, наскільки важливо…
– Я вам натомість покажу, – сказав Редж.
* * *
У брамі Коледжу святого Цедда стояв силует великої людини, що тримала в руці велику важку торбу. Цей силует належав Майклові Вентону-Віксу; голос, що спитав воротаря, чи вдома зараз професор Хронотіс, належав Майклові Вентон-Віксу; вуха, що почули від воротаря, що той нічого в біса не знає, бо телефон, схоже, знову не працює, належав Майклові Вентон-Віксу, але дух, що позирав з його очей, був уже не його.
Він здався остаточно. Усі сумніви, відчай і спантеличення зникли. Ним повністю володів інший розум.
Дух, що не був Майклом Вентоном-Віксом, оглядав коледж, що розкинувся перед ним, до якого він уже встиг звикнути впродовж кількох тижнів, що так розчаровували та лютили його.
Тижнів! Якісь мілісекундні миті.
Хоча цей дух – привид – що наразі жив у тілі Майкла Вентона-Вікса, знав довгі періоди майже повного забуття, які іноді тривали цілі століття, час, упродовж якого від блукав по землі, був таким довгим, що здавалося, ніби істоти, що збудували ці стіни, з'явилися лише кілька хвилин тому. Більшу частину своєї вічності – насправді не вічності, але кілька мільярдів років таки минули – він провів, тиняючись по нескінченному мулу, по безкраїх морях, приголомшлено дивлячись, як слизькі істоти з лапами раптом почали виповзати з тих бридких морів… аж ось вони вже ходять навколо так, ніби все це належить їм, і скаржаться на телефони.
Глибоко в темних і мовчазних частинах себе він розумів, що був тепер божевільний, що з'їхав з глузду майже відразу після нещасного випадку, збагнувши, що він зробив і що на нього тепер чекає, згадавши своїх товаришів, які загинули та якийсь час являлися йому так само, як він являвся жителям Землі.
Він знав, що те, до чого він тепер дійшов, викликало б огиду в того його, якого він уже майже не пам'ятав, але для нього це був єдиний спосіб покласти край нескінченому кошмару, в якому кожний наступний мільярд років був гірший за попередній.
Він зважив у руці торбу та рушив.
РОЗДІЛ 29
Глибоко в дощовому лісі відбувалося саме те, що зазвичай відбувається в дощовому лісі: дощило. Саме тому вони так і називаються.
Це був лагідний безперервний дощ, а не та сильна злива, що почнеться пізніше, в сезон спеки. Він утворював імлу з дрібних краплинок, крізь яку промінь сонячного світла час від часу пробивався, пом'якшувався та досягав мокрої кори дерева калварії, на якій зупинявся, виблискуючи. Іноді він завершував свій шлях біля метелика або нерухомої блискучої ящірки, і тоді це видовище ставало просто нестерпним.
А десь високо в кронах дерев якомусь птахові іноді спадала абсолютно незвичайна думка, і тоді він шалено пурхав поміж гіллям і зрештою зупинявся на іншому, значно кращому дереві, на якому тоді знову сидів і міркував уже спокійніше, аж доки йому знову не спадала та сама думка, або ж не наставав час поїсти.
У повітрі ширяли безліч ароматів: легкі пахощі квітів і важкий дух прілого листя, яким була вкрита в лісі земля. По землі плелося коріння, на якому ріс мох і повзали комахи.
На одній галявинці цього лісу, на пустій ділянці мокрої землі посеред кола високих дерев тихо та без метушні з'явилися звичайні білі двері.
