Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

Скатертю дорога. Я умиваю руки. Як я розумію, нам доведеться зачекати тут, поки ви надішлете назад пусту упаковку, якою б вона не була?

Він сердито обійшов навколо канапи. Йому це не подобалося. Йому це зовсім не подобалося.

Особливо йому не подобалося те, що Редж знав про простір-час більше за нього. Його сердило, що він не знав, чому йому це не подобалося.

– Мій любий друже, – примирливо казав Редж, – подумайте, наскільки малий клопіт для нас допомогти цій бідній душі. Мені шкода, якщо вас після ваших надзвичайних дедуктивних подвигів це дещо розчаровує. Я розумію, вам здається, що простий прояв милосердя – це для вас недостатньо, але треба бути щедрішим.

– Щедрішим, ха! – сказав Дірк. – Я сплачую всі податки, чого ще ви від мене хочете?

Він опустився на канапу, провів руками по волоссю й дувся.

Одержимий Майкл потиснув професорові руку та сказав кілька вдячних слів. Потім він напружено підійшов до дверей, обернувся та вклонився їм обом.

Дірк різко повернув голову та сердито глянув на нього, очі за окулярами палали, волосся шалено здійнялося. Привид подивився на Дірка, і на мить здригнувся в душі. Забобонний інстинкт раптом змусив привида помахати. Він махнув Майкловою рукою по колу, тричі, а потім сказав єдине слово:

– Прощавайте.

Потім знову розвернувся, взявся двома руками за одвірок і рішуче вийшов назовні, в муляку, в гидкий отруйний вітер. На мить він затримався, щоб переконатися, що стоїть міцно, що не втрачає рівновагу, а потім не обертаючись пішов від них, подалі від слизьких істот із лапами, до свого корабля.

– А що, в біса, означало це? – спитав Дірк, роздратовано повторюючи дивний потрійний жест.

Річард, тупотячи, збіг сходами вниз, відчинив навстіж двері та з виряченими очима вбіг у кімнату.

– Росса вбито! – крикнув він.

– Якого ще в біса Росса?! – крикнув на нього Дірк.

– Забув я ім'я цього Росса, – вигукнув Річард, – нового редактора "Фетома".

– Якого в біса "Фетома"? – знову крикнув Дірк.

– Бісів Майклів журнал, Дірку! Забув? Ґордон викинув Майкла з журналу та віддав його натомість цьому Россові. Майкл ненавидів його за це. То минулої ночі Майкл пішов і вбив його!

Він замовчав, важко дихаючи.

– Принаймні, – сказав він, – його було вбито. А Майкл був єдиним, хто мав хоч якийсь мотив.

Він підбіг до дверей, визирнув з них на фігуру, що зникала в мороці, та знову розвернувся.

– Він повернеться? – запитав Річард.

Дірк схопився на ноги та якусь мить стояв, кліпаючи очима.

– Ось воно що… – сказав він. – Ось чому Майкл – ідеальний носій. Ось що я мав шукати: те, що привид змусив його зробити для того, щоб отримати контроль; він мав фундаментально воліти це зробити, це мало бути схожим на власні цілі привида. О Боже мій. Він вважає, що ми зайняли їхнє місце, і саме це він хоче скасувати! Він вважає, що це їхній світ, а не наш. Саме тут вони збиралися заснувати та збудувати свій чортів рай. Це узгоджується з усіма відомими фактами.

– Ви розумієте, що ми наробили? – сказав він, обернувшись до Реджа. – Я не здивуюсь, якщо той нещасний випадок, який ця ваша бідолашна змучена душа намагається там виправити, був початком життя на нашій планеті!

Він раптом перевів свій погляд з Реджа, який зблід і тремтів, знову на Річарда.

– Коли ти про це дізнався? – спантеличено спитав він.

– Ем… щойно, – сказав Річард. – По… по телефону. Нагорі.

– Що?

– Це була С'юзан, я не знаю як… вона сказала, що в неї на автовідповідачі було повідомлення про це. Вона сказала, що це повідомлення… воно було від… вона сказала, що воно від Ґордона, але в неї, напевно, істерика. Дірку, що в дідька відбувається? Де ми?

– Ми в минулому, в чотирьох мільярдах років від нашого часу, – тремтячим голосом сказав Редж. – Будь ласка, не питайте мене, чому цей телефон працює, коли ми в будь-якій частині Всесвіту, але не в тій, де він підключений, з цим питанням звертайтеся до "Брітіш Телеком", але…

– До дідька той "Брітіш Телеком"! – крикнув Дірк. Слова з нього виходили за звичкою. Він підбіг до дверей і знову вдивився в темну фігуру, що брела через мул до салаксаланського корабля, на фігуру, яку вони вже не могли дістати.

– Скільки часу, – досить спокійно сказав Дірк, – на вашу думку потрібно на те, щоб той жирний виродок дійшов до свого корабля? Бо саме стільки часу ми маємо. Ходімо. Сідаймо. Нумо думати. У нас є дві хвилини, щоб вирішити, що ми зробимо. А після цього, боюсь, ми всі троє та все, що ми коли-небудь знали, включаючи целакантів і дронтів, любий професоре, ніколи більше не існуватимемо.

Він важко опустився на канапу, потім знову встав і прибрав з-під себе залишений Майклом піджак. Коли він це робив, з кишені випала книга.

РОЗДІЛ 35

– Я вважаю, що це обурлива профанація, – сказав Реджеві Річард, коли вони сиділи, ховаючись за огорожею.

Ніч була повна літніх запахів з садка біля котеджу, до яких час від часу додався запах моря, який приносили легкі бризи, що розважалися на узбережжі Брістольської затоки. Вдалині над морем висів яскравий місяць, і в його світлі було можливо побачити частину Ексмора, що тягнувся від них на південь.

Редж зітхнув.

– Так, можливо, – сказав він, – але я боюсь, що він має рацію, це треба зробити. Це був єдиний певний спосіб. Усі інструкції очевидно були присутні в тій частині, якщо знати, що шукаєш. Це треба придушити. Цей привид завжди буде десь поруч. Взагалі-то, тепер його навіть двоє. Це, звісно, за умови, якщо це спрацює. Бідолаха. Але він, напевно, сам собі таку долю накликав.

Річард нервово зірвав кілька травинок і почав вертіти їх між пальцями. Він простягнув їх уперед, проти місячного світла, подивився на них під різними кутами, дивлячись, як грає на них світло.

– Така музика, – сказав він. – Я не віруючий, але якби був, то сказав би, що вона схожа на миттєвий погляд у розум Бога. Можливо, так воно і було, і мені слід бути віруючим. Я змушений постійно нагадувати собі про те, що вони не створили цю музику, вони лише створили прилад, який вміє читати ноти. А нотами було саме життя. І воно все там, вгорі.

Він кинув погляд на небо. Мимоволі він почав цитувати: "Коли б спромігся відновити Я ту симфонію і спів, У захваті я б став творити Й будівлю у повітрі звів. В мелодії повільний такт Із льоду й променів гарячих".

– Гм, – пробурмотів Редж, – цікаво, чи достатньо рано він прибув?

– Що ви сказали?

– О, нічого. Просто думав уголос.

– Боже мій, а він уміє розмовляти, скажіть? – раптом вигукнув Річард. – Він там уже більш ніж годину. Що ж там відбувається?

Він підвівся та подивився через огорожу на маленький сільський котедж, залитий позаду них місячним світлом. Приблизно годину тому Дірк зухвало підійшов до вхідних дверей і постукав у них. Коли двері дещо неохоче відчинилися й назовні визирнуло трохи спантеличене обличчя, Дірк підняв свій дурний капелюх і голосно сказав:

– Пане Семюел Колрідж? Я просто проходив мимо, по дорозі з Порлока, розумієте, і я подумав, чи не можна потурбувати вас та попросити удостоїти мене інтерв'ю? Це для невеличкої парафіяльної газети, в якій я редактор. Я обіцяю, що це буде недовго, я знаю, що ви, напевно, зайняті, бо ви ж такий відомий поет, але я так захоплююся вашою працею та…

Далі було не чутно, бо тієї миті Дірк зайшов усередину та зачинив за собою двері.

– Ви не проти, якщо я ненадовго залишу вас? – спитав Редж.

– Що? О, авжеж ні, – сказав Річард. – А я тим часом піду подивлюся, що відбувається.

Поки Редж відійшов за дерево, Річард поштовхом відчинив маленьку фіртку та саме збирався піти доріжкою, коли почув голоси, що наближалися зсередини будинку до вхідних дверей.

Він швидко кинувся назад, саме коли двері почали відчинятися.

– Що ж, дуже вам дякую, пане Колрідж, – сказав Дірк, виходячи, смикаючи в руках капелюх і кланяючись. – Дуже люб'язно з вашого боку приділити мені стільки часу, я дуже це ціную, і мої читачі, я певний, теж будуть вдячні. Я певний, що з цього вийде дуже гарна статейка, примірник якої я обов'язково надішлю вам, щоб ви прочитали на дозвіллі. Я буду дуже радий почути ваші коментарі – якщо ви їх матимете – щодо стилю, знаєте, може якісь поради, підказки, абощо. Що ж, ще раз дуже вам дякую за ваш час, я сподіваюсь, що не відволік вас від чогось важливого…

Двері за його спиною різко грюкнули.

Дірк розвернувся та з черговою тріумфальною посмішкою швидко пішов доріжкою до Річарда.

– Що ж, це поклало край, – сказав він, плеснувши долонями. – Думаю, він уже почав записувати, але тепер не згадає жодного слова, це точно. А де наш неперевершений професор? Ага, ось ви. Боже мій, я й не здогадувався, що це було так довго. Наш пан Колрідж такий цікавий і чарівний співрозмовник; принаймні, я певний, що він був би таким, якщо б я дав йому шанс, але я натомість був надто зайнятий тим, щоб самому бути чарівним.

– О, і я зробив те, що ти просив, Річарде, я спитав його наприкінці про альбатроса, а він сказав "Який ще альбатрос?" Тож я сказав, що це неважливо, альбатрос нічого не означає. А він сказав "Що саме не означає альбатрос?", а я сказав "та годі вже про альбатроса, це неважливо", а він сказав "Це важливо – якщо хтось прийшов посеред ночі до мого дому та питає про альбатроса, я хочу знати, до чого це?" Я сказав "Та щоб він сконав, той альбатрос", а він сказав "Можливо, я саме так і зроблю", і він вагався чи не буде це гарною ідеєю для поеми, над якою він працює. "Це набагато краще, – сказав він, – ніж смерть від астероїда" – останньому, на його думку, навряд чи хтось повірить. На цьому я й пішов від нього.

– Отже. Після рятування всього людського роду від знищення мені б не завадила піца. Що ви скажете на таку пропозицію?

Річард не висловив своєї думки. Натомість він дивився на Реджа.

– Вас щось непокоїть? – стривожився Редж.

– Це гарний фокус, – сказав Річард, – я готовий заприсягнутися, що у вас не було бороди, коли ви заходили за дерево.

– О… – Редж помацав пишну кількасантиметрову рослинність на своєму підборідді. – Так, – сказав він, – це через необачність.

– Чим ви займалися?

– О, просто кілька виправлень. Маленьке хірургічне втручання, так би мовити. Нічого масштабного.

Кілька хвилин по тому, заводячи їх у додаткові двері, що загадковим чином з'явилися на сусідньому корівнику, він озирнувся на небо, саме вчасно, щоб побачити, як там спалахнув та згаснув маленький вогник.

– Вибачте, Річарде, – пробурмотів він і зайшов за ними.

РОЗДІЛ 36

– Дякую, але ні, – твердо сказав Річард, – хоч як би мене не приваблювала перспектива купити тобі піцу, Дірку, та подивитися, як ти її їстимеш, я хочу потрапити відразу додому.