Вершник без голови - Рід Томас Майн
Вони могли зустрітись і в тих заростях, мало не на очах ревнивої суперниці, приховані тільки листям дерев. Години було цілком досить для побачення закоханих, що могли дозволити собі зустрічатись хоч і кожного дня.
Дарма що, їдучи дорогою, він знову раз у раз кидав погляди на Каса-дель-Корво і знову спинився під деревами й стояв деякий час, не зводячи очей з будинку. [166]
Ні, то він просто глузував з неї чи, може, зловтішався. Ну що ж, він мав усі підстави радіти. Але навіщо така жорстокість, коли уста його ще не охололи від поцілунків? Поцілунків доньї Ісідори Коварубіо де Лос-Льянос!
Розділ XXVII "Я КОХАЮ ТЕБЕ!"
Луїза Пойндекстер знову на асотеї, з новою душевною мукою. Широкі кам'яні сходи знову привели її туди, звідки вона щораз спостерігала сцени, які заподіювали їй тільки біль. Вона вже не раз подумки давала собі слово не ступати більше на ті сходи, принаймні найближчим часом. Але щось сильніше за її сильну волю ставало на перешкоді. І наступного ж дня, перше ніж сонце встигало висушити росу на травах прерії, Луїза порушувала своє слово.
Як і напередодні, вона стояла біля парапету, дивлячись на дорогу по той бік річки. Як і напередодні, побачила там вершника з рукою в черезплічнику й швидко відступила, щоб той не помітив її.
Він знов їхав туди ж таки й так само кидав довгі погляди на гасієнду, а потім спинився під деревами навпроти.
У серці молодої креолки боролися надія і страх. Якоїсь хвилі вона ладна була навіть показатися йому на очі. Але страх переміг, і в наступну мить вершник зник у заростях.
Куди він поїхав?
Це риторичне запитання було точнісінько те саме, що й напередодні. І відповідь на нього була та сама.
Куди ж, як не на побачення з доньєю Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос!
Чи був у цьому хоч якийсь сумнів?
А коли й був, то він мав скоро розвіятись. Не минуло й двадцяти хвилин, як на тій самій дорозі з'явилася плямиста, як леопард, лошиця з вершницею в сідлі й поскакала в тому самому напрямі.
Ревниве серце креолки не витримало. Ніяка правда не завдала б їй більших страждань, ніж підозра, що краяла її серце. І вона вирішила пересвідчитись у [167] всьому сама, нехай би навіть це вбило в ній останній кволий промінець надії.
Вона заглибилась у зарості, де хвилин за двадцять перед тим зник мустангер. На дорогу падали тремтливі тіні акацій. Луїза нечутно їхала по м'якому дернику понад узбіччям дороги, щоб кінь не зачепив копитом і камінця. Довге пірчасте листя акацій звисало майже їй до очей, переплутуючись із перами на її капелюшку. Вона сиділа в сідлі пригнувшись, так наче боялася, щоб її не помітили, і пильно дивилася вперед.
Невдовзі вона виїхала на гребінь пагорба, з якого відкривався дальший краєвид. Там вона побачила великий будинок, оточений деревами. То була гасієнда дона Сільвіо Мартінеса, дядька доньї Ісідори. Луїза знала вже й це.
На рівнині внизу видно було й інші будинки, але тільки до того будинку й дороги до нього прикипів насторожений і допитливий погляд молодої креолки.
Деякий час вона стояла, отак спостерігаючи, але марно: нікого не видно було ні в будинку, ні коло нього. Та й на приватній дорозі, що вела до садиби, так само як і на загальному путівці, теж не було ані душі. На пасовищі бродило кілька коней, але всі без сідел і вершників.
Може, донья Ісідора виїхала до Моріса на побачення? Чи, може, він зайшов у дім?
Де вони тепер — у гаю чи в будинку? Якщо в гаю, то чи знає про це дон Сільвіо? А якщо в будинку, то чи він удома, чи схвалює цю зустріч?
Ось які запитання мучили молоду креолку, коли вона раптом почула кінське іржання, а потім і цокіт копит на кам'янистій дорозі.
Дівчина подивилася вниз і побачила мустангера, що піднімався крутим схилом пагорба просто до неї. Вона могла б помітити його й раніше, якби вся її увага не була прикута до гасієнди.
Він їхав сам, як і тоді, коли поминав Каса-дель-Кор-во. Ніщо не говорило про те, що він недавно був у чиємусь товаристві, а надто в товаристві коханої жінки.
Уникнути зустрічі з ним Луїза не могла: було запізно. Плямиста лошиця вже відповіла на вітання свого давнього знайомого. Отож і вершниця мусила лишитися на місці, чекаючи, поки мустангер під'їде до неї.
— Доброго ранку, міс Пойндекстер,— мовив він, бо [168] і в прерії не заведено, щоб дама віталася перша.— Ви сама?
— Сама, сер. А чом би й ні?
— Кругом же зарості... А втім, я згадав, ви ж казали мені, що любите їздити верхи на самоті.
— Здається, ви теж це любите, містере Джеральде. Чи, може, ви не завжди їздите на самоті? Я не помиляюся?
— Слово честі, я справді люблю їздити сам. А останнім часом маю нещастя жити в тутешньому готелі, чи, краще сказати, в заїзді, то там цілий день такий гамір, що й здоровому важко знести, не те що хворому, як оце тепер мені. Після всього того шарварку прогулянка верхи по цій тихій дорозі — просто насолода. Під цими тінястими акаціями з їхніми пишними зеленими віялами, що тріпочуть на вітерці, будь-який хворий забуде про свої недуги. Ви згодні зі мною, міс Пойндекстер?
— Вам краще знати, сер,— на мить збентежившись, відказала дівчина.— Ви ж так часто тут буваєте.
— Часто? Та я тільки вдруге сюди приїхав, відколи зміг знову сісти в сідло... Але пробачте, міс Пойндекстер, а звідки ви взагалі знаєте, що я тут буваю?
— О,— мовила Луїза, червоніючи й бліднучи,— цього не можна було не помітити. Я маю звичку проводити багато часу на асотеї. Там так гарно, особливо раннім ранком, коли ще не жарко, дме свіжий вітрець, співають пташки в саду, і краєвид навколо чудовий. З нашого даху добре видно й цю дорогу. Звідти я й бачила вас, коли ви проїжджали,— звичайно, тільки доти, доки ви не заїхали під ці тінясті акації.
— То ви мене бачили? — спитав Моріс, зніяковівши, але не від натяку, прихованого в останніх словах,— його він просто не міг зрозуміти,— а від згадки про те, як, їдучи відкритою ділянкою дороги, він раз у раз дивився на Каса-дель-Корво.
— Та хіба ж я могла не побачити? — швидко відповіла молода креолка.— Від нас до дороги заледве шістсот ярдів. Навіть жінку — меншу за вас і на меншому коні — і то було добре видно. Коли я побачила, як сцритно вона накинула своє ласо на бідолашну анти-лопку, то одразу зрозуміла, що це та сама сеньйорита, чесноти якої ви так люб'язно мені змалювали.
— Ісідора?
— Ісідора.
— Ай справді. Вона ж якийсь час тут гостювала. [169]
— І дуже дбала про містера Моріса Джеральда?
— Атож, і це правда. Вона була дуже добра до мене, а я так і не мав нагоди їй подякувати. Хоч як приязно вона до мене ставиться, проте люто ненавидить нас, іноземців, і нізащо б не погодилась переступити поріг готелю містера Обердоффера.
— Он як! Мабуть, вона воліє зустрічатися з вами під цими тінястими акаціями?
— Я зовсім не бачився з нею, принаймні вже багато місяців, і тепер, мабуть, не скоро побачуся, бо вона поїхала додому, на Ріо-Гранде.
— Ви кажете мені правду, сер? Ви не бачилися з нею?.. Вона вже поїхала звідси?
— Поїхала,— відповів Моріс, видимо здивований.— Ну звісно, я з нею не бачився. Та й дізнався про те, що вона була тут, тільки коли лежав хворий і вона надсилала мені всякі ласощі. Правду кажучи, вони були мені дуже до речі. Готельна кухня далеко не з найкращих, та й містер Обердоффер ставиться до мене не дуже прихильно. Донья Ісідора надто щедро віддячила мені за ту невелику послугу, що я їй колись зробив.
— Послугу? Чи можна спитати, яку саме, містере Джеральде?
— Авжеж. То була чиста випадковість. Просто мені трапилася нагода заступитися за цю дівчину й урятувати її від індіанців — Дикого Кота і його одноплемін-ців-семінолів. Вона попалась їм до рук, коли їхала з Ріо-Гракде в гості до свого дядька, дона Сільвіо Мартінеса,— онде видно його будинок. Ті негідники були п'яні,-і їй загрожувала, може, й не смерть, але чимала небезпека. Одне слово, бідолашна дівчина опинилася в скруті, і їй було б нелегко вирватись, коли б я випадково не проїжджав там.
— І оце ви називаєте невеликою послугою? Ви надто скромні в своїх оцінках, містере Джеральде. Та якби хтось зробив таке для м є н є...
— То чим би ви віддячили йому? — спитав му-стангер з притиском на останньому слові.
— Я б покохала його,— швидко відказала дівчина.
— А коли так...— Моріс під'їхав майже впритул і, нахилившись до неї, прошепотів їй на вухо так палко, що аж дивно було чути від нього, завжди такого стриманого: — А коли так, то я віддав би половину свого життя за те, щоб побачити вас у руках Дикого [170] Кота і його п'яних одноплемінців, а другу половину — за те, щоб вирятувати вас із небезпеки!
— Ви правду кажете, Морісе Джеральде? Не жартуйте зі мною, я не дитина. Скажіть щиро! Це правда?
— Так, правда! Клянуся небом! Найсолодшою миттю в моєму житті була та, коли під
час верхової прогулянки одна чарівна жінка нахилилася до мене в сідлі й поцілувала мене.
Найніжнішим поцілунком, що його звідав Моріс Джеральд, був поцілунок Луїзи Пойндекстер, коли вона, звівшись у стременах і поклавши руку йому на плече, палко вигукнула:
— Хай буде що буде! Я кохаю тебе!.. Я кохаю тебе!
Розділ XXVIII ЗАБОРОНЕНА ВТІХА
Відтоді як у Техасі з'явилися перші англосаксонські поселенці, а можна сказати, й на сто років раніше — від часів колонізації цього краю нащадками конкістадорів,— найбільшим клопотом були стосунки з індіанцями.
Незалежно від того, чи були ці законні господарі країни в стані відкритої війни з поселенцями, чи йшли на тимчасове замирення, вони завжди лишалися незмінною темою розмов. Коли точилася війна, говорили про постійну небезпеку нападу індіанців; коли випадало замирення — про те, який час воно може тривати, чи надовго червоношкірі закопали свої томагавки (46).
І тоді, як Техас належав до Мексики, і після того, як його завоювали американці, не було нагальнішої теми розмов ні за сніданком, ні за обідом, ні за вечерею. В багатих гасієндах плантаторів і в убогих мисливських хатинах слова "ведмідь", "ягуар", "вепр" звучали рідше й викликали не такий острах, як слово "індіанець". Індіанцями в Техасі лякали дітей,— як ото в нас їх лякають домовиками,— і вони довго не могли заснути на своїх набитих мохом матрациках, так само як і їхні батьки.
Томагавк — невеличка сокира, зброя індіанців. "Закопати томагавки" — укласти мир.
