Вершник без голови - Рід Томас Майн
чи то до селища? Уже втрете на цьому тижні я бачу, як вона тут проїжджає. Мабуть, звідкись із плантацій на пониззі. І що за чудернацький спосіб їздити верхи! Боже ти мій! А втім, кажуть, що всі мексиканки так їздять. Що, якби й мені спробувати? Звичайно, цей [156] спосіб куди зручніший, але в Штатах напевне сказали б, що він не для жінок. Уявляю собі, який крик зчинили б наші пуританські матусі! Ха-ха-ха!..
Та сміх молодої креолки одразу ж урвався. На чоло її набігла тінь, так наче хмара заслонила сонце. Але то не був смуток, що потьмарював обличчя дівчини досі. Щоки в неї нараз поблідли — мабуть, її стурбувало щось не менш серйозне.
Причину цієї раптової переміни можна було пояснити тільки рухами огорнутої шарфом вершниці по той бік річки. За хвилю перед тим із кущів край дороги вискочила вилорога антилопа і враз пустилася навтіки, а вже наступної миті чудовий кінь мексиканки повним чвалом гнався за сполоханою твариною. Тим часом вершниця, зірвавши з обличчя шарф, кінці якого маяли за її спиною, якось дивно крутила правою рукою в повітрі.
— Що вона там робить? — здивовано мовила дівчина на асотеї.— А-а! Он воно що! Це ж ласо!
Сеньйора не забарилася показати, як досконало вона орудує цим національним знаряддям: вправно накинула зашморг на шию антилопи, а ще за мить та непорушно лежала на землі.
Слуга мексиканки швидко під'їхав туди, зіскочив з мула і, нахилившись над поваленою антилопою, добив її ударом ножа. Тоді прилаштував тушу позад сідла, виліз на мула й подався за своєю господинею, яка вже встигла згорнути ласо, знов запнути обличчя шарфом і їхала собі далі, наче нічого й не сталося.
Саме в ту мить, коли зашморг злетів у повітря, й набігла на обличчя молодої креолки темна тінь. Та викликав її не подив, а зовсім інше, куди прикріше почуття.
Те почуття не скоро минуло. Воно затьмарювало обличчя дівчини,— хоч рука з лорнетом майже заслонила його,— поки на дорозі було видно постаті тих двох вершників, і навіть тоді, коли вони зникли з очей за акаціями.
— Невже це вона? Мого віку, казав він, трохи нижча на зріст. Усе наче збігається, в усякому разі, з такої відстані. Живе на Ріо-Гранде, часом приїздить на Лео-ну навідати родичів. Кого? Хто вони, ті родичі? Чому я не спитала в нього? О Боже, невже це таки вона? [157]
Розділ XXV НЕВІДІСЛАНИИ ДАРУНОК
Ще кілька хвилин після того, як сеньйора з ласо та її супутник зникли з очей, Луїза Пойндекстер стояла на асотеї, поринувши в роздуми, пов'язані з тією не зовсім звичайною сценою, свідком якої вона щойно була. Гї поза і вираз обличчя свідчили, що думки її не стали веселіші.
Скоріш навпаки. Раз чи два перед тим вона вже давала волю своїй уяві, гадаючи, ким могла бути та вправна амазонка, не раз замислювалась і про те, чого вона їздить тією дорогою. А щойно побачена сцена враз обернула її невиразні здогади на цілком певну й дуже прикру підозру.
Луїза відчула якусь полегкість аж тоді, коли із заростей акації, там, де зникли ті двоє, показався інший вершник, а ще більшу — коли побачила, що він повернув на стежку до гасієнди, і, піднісши до очей лорнет, упізнала в ньому Зеба Стампа.
Обличчя молодої креолки враз проясніло, майже повеселішало. Поява щиросердого й чесного мисливця здалася їй добрим знаком.
— Ось кого мені так бракувало! — радісно вигукнула вона.— Він однесе мою записку, а може, й скаже мені, хто та жінка. Він же напевне зустрівся з нею по дорозі. Оце й дасть мені змогу повести розмову так, щоб Зеб ні про що не здогадався. Після всього, що сталося, я мушу бути обережна навіть з ним. О Боже! Хіба б я отак крилася, коли б знала, що й в і н прихильний до мене! Ота його байдужість — вона ж просто образлива! І це до мене, до Луїзи Пойндекстер! Ну ні! Якщо так триватиме й далі, я вирвуся з цих тенет, нехай... нехай навіть це розіб'є мені серце!
Мабуть, зайве пояснювати, що тим, чия прихильність так багато важила для дівчини, був аж ніяк не Зеб Стами. А от дальша її мова вже була звернена до старого мисливця, що на той час спинив свою кобилу перед гасієндою.
— Любий містере Стампе! — вітав його дзвінкий голос, який йому так приємно було чути.— Як я рада вас бачити! Злазьте з коня і йдіть сюди. Я ж знаю, ви звичний до крутосхилів і не зупинитесь перед якимись [158] там кам'яними сходами. А краєвид, що відкривається з цієї вершини, буде вам винагородою.
— На тій вашій вершиш є й кращий вид, і, щоб побачити його, Зеб Стамп ладен вилізти хоч на димар пароплава. Це ви самі, міс Луїзо. Зараз іду, ось тільки поставлю свою стару худобину, це всього хвилечка — і коза хвостом крутнути не встигне. Ворушись, старенька! — злізши з сідла, звернувся він до своєї кобили.— Чого хнюпишся? Ходімо, і, може, Плутон пригостить тебе на сніданок кукурудзою.
— Ого-го, мас' Стампе! — озвався й сам чорний кучер, з'являючись у патіо.— Цей нігер так і зробить — сипне їй повну міру добрячої жовтої кукурудзи. Еге ж. А ви собі йдіть нагору до молодої хазяйки, Плутон вашої кобили не зобидить.
— Ну, Плутоне, ти й справді нігер хоч куди. Іншим разом, коли знов приїду, я привезу тобі опосума, та з таким ніжним м'ясом, наче в курки-дволітки. Ось що ти в мене дістанеш,— пообіцяв Зеб і рушив нагору, переступаючи за кожним кроком через східець, а то й через два.
За хвилину він був уже на даху, і молода господиня ще раз привіталася з ним.
її збуджений вигляд і та квапливість, з якою вона потягла його до віддаленого краю асотеї, не минули уваги спостережливого мисливця, і він зрозумів, що його запрошено зовсім не для того, щоб милуватися краєвидом.
— Скажіть мені, містере Стампе,— мовила дівчина, не випускаючи з тендітних пальчиків його грубої куртки й допитливо зазираючи в очі мисливцеві,— ви ж, певно, все знаєте. Як він себе почуває? Чи небезпечні його рани?
— Якщо ви питаєте про містера Колхауна...
— Ні-ні! Про нього я все знаю. Я кажу не про містера Колхауна.
— Ну, міс Луїза, тоді я знаю ще тільки одного пораненого в цій окрузі, і це Моріс-мустангер. То, може, ви про нього питаєте?
— Так... так! Розумієте, хоч він, на жаль, і посварився з моїм двоюрідним братом, я не можу лишатися байдужою до його долі. Ви ж знаєте, він врятував мені життя, ще й не раз, а двічі. Скажіть, він дуже небезпечно поранений?
У голосі дівчини звучала така непідробна тривога, [159] що Зеб не став просторікувати далі й відповів навпростець:
— Ніякої небезпеки немає. Одна куля влучила йому в ногу над кісточкою — то просто подряпина, так наче кіт дернув. А друга пробила ліву руку — теж нічого страшного, ото тільки кровиці з нього витекло чимало. Та тепер уже все гаразд, і десь за два-три дні він зможе { вставати з ліжка й ходити. Каже, якби йому в сідло та ; поганяти годинку по прерії, то це б його вилікувало краще за всіх лікарів Техасу. Та й я так гадаю. Одначе ; лікар, що навідує його, отой хірург із форту, ще не дозволяє йому вставати.
— А де він лежить?
— У готелі, там-таки, де була вся та стрілянина.
— Мабуть, його там погано доглядають? Я чула, що той готель дуже вбогий. І годують, певно, не так, як треба хворому. Ви побудьте тут, містере Стампе, я зараз повернуся. Я хочу передати йому дещо, то, може, ви зробите мені таку послугу? Правда ж, зробите? Я певна, що так. Заждіть мене тут, я на хвилинку...
Не чекаючи відповіді, Луїза легко збігла вниз і скоро повернулася з чималим кошиком, напакованим, як видно, різними ласощами та й дечим до ласощів.
— Ось, любий Зебе, ви передасте оце містерові Дже-ральду? Тут Флорінда поклала деякі дрібнички — поживні напої, трохи варення та ще дечого такого, чого часом хочеться хворим. Такого в готелі, певно, не дістанеш. Тільки не кажіть йому, від кого це, ні йому, ні комусь ще. Не скажете? Я знаю, що ні, добрий ви наш велетню.
— Ви можете покластися на Зеба Стампа, міс Луїзо. Жодна жива душа й гадки не матиме, хто прислав усі ці наїдки. От тільки щодо всяких там печив, цукерок і всього такого, то мустангерові гріх нарікати. Йому їх нанесли стільки, що вистачить на добру сотню ласунів.
— Он як? Уже принесли? Хто ж?
— Оцього, міс Луїзо, старий Зеб вам сказати не може, бо й сам не знає. Чув тільки, що їх приносить у кошиках мексиканець, начебто чийсь слуга. Та я й сам його бачив. Атож, зустрів оце ло дорозі до вас. Він їхав слідом за якоюсь жінкою, що сиділа в сідлі по-чоловічому, як заведено в мексиканок. Мабуть, він її слуга, бо їхав оддалік і тримав у руках кошик, точнісінько такий, як оті два, що вже є в Моріса. Схоже, що то вони везли до готелю нові ласощі. [160] Розпитувати Зеба далі не було потреби, його слова сказали більш ніж досить. Усе стало до болю зрозумілим. Луїза Пойндекстер мала суперницю. Ота сеньйора з ласо, напевне, була як не наречена, то кохана Моріса Джеральда!
Тож не випадково — хоч Зеб Стамп навряд чи міг таке припустити — кошик, що його молода креолка перед тим поставила на парапет і тримала рукою, раптом хитнувся і з брязкотом упав на кам'яні плити подвір'я. Пляшки побилися вщент, і все, що в них було, потекло струмком попід стіною.
Порух руки, що спричинив те лихо, міг здатися мимовільним і незумисним, та насправді він був добре обміркований. Перехилившись через парапет, Луїза дивилася на діло рук своїх і відчувала, що й серце її розбито, як оті скалки пляшок, що блищали на камінні внизу.
— Як прикро! — вигукнула вона, силкуючись приховати свою муку.— Все пропало! Що скаже Флорінда?.. Та, зрештою, коли про містера Джеральда, як ви кажете, так піклуються, то все це йому й ні до чого. Я рада, що він доглянутий, адже він зробив мені не одну послугу. Тільки, містере Стампе, я дуже прошу вас нікому нічого не казати. І що я питала про нього, теж не кажіть. Ви ж знаєте, його супротивником у тій дуелі був мій двоюрідний брат, то не треба, щоб у селищі пішли якісь розмови. Милий Зебе, ви обіцяєте?
— Як хочете, то й заприсягнуся. Ні словечка, міс Луїзо, нікому ні словечка. На старого Зеба ви можете покластися.
— Я знаю. Ходімо вже звідси. Сонце починає пекти. Зараз ми спустимося вниз і побачимо, чи не знайдеться там скляночки вашого улюбленого мононгахільського віскі. Ходімо!
Легкою ходою, з удавано веселим виглядом молода креолка перейшла асотею і, наспівуючи вальс "Нью-Орлеан", рушила вниз кам'яними сходами.
