Вершник без голови - Рід Томас Майн

Скинув би все на сварку, та й годі. Maldito! (49) А з нами, мексиканцями, розмова інша. Досить угородити в когось мачете й випустити з нього кров — і ти уже вбивця, і ви ж таки, американці, у вашому дурному суді з дванадцятьма чесними присяжними, пошлете бідолашного чоловіка на шибеницю. Carrambo! Важити отак своїм життям я не збираюся. Я ненавиджу того ірландця не менше за вас, але не стану сам устромляти голову в зашморг. Треба перечекати, доки настане час і випаде нагода. Еге ж, чорт забирай, час і нагода!

— Час настав, і нагода випала! — збуджено вигукнув наймач, нахиляючись до найманого вбивці.— Ви казали, що могли б легко зробити це, якби почалися заворушення серед індіанців?

— Певно, що казав. Якби було так...

— То ви ще не чули новин?

— Яких новин?

— Команчі стали на стежку війни.

— Carrambo! — вигукнув Койот, підхопившись зі свого тростинового ложа, наче справжній вовк, що зачув здобич.— Santissima Virgen! (50) Ви правду кажете, сеньйоре капітане?

— Чистісіньку правду. Ця звістка щойно дійшла до форту. Відомості надійні — від самого коменданта.

— Ну, коли так...— замислено мовив мексиканець.— Коли так, то дон Морісіо може вмерти. Команчі можуть убити його. Ха-ха-ха!

— Ви певні?

— Я був би ще більше певен, якби за його скальп дали не п'ятсот, а тисячу доларів.

— Він вартий цих грошей.

— Яких?

— Тисячі доларів.

— Ви обіцяєте?

— Обіцяю.

— Тоді команчі таки знімуть з нього скальп, сеньйоре капітане. Повертайтесь до Каса-дель-Корво і спіть

(49) Прокляття! (Ісп.)

(50) Пресвята Діво! (Ісп.)

спокійно: при першій же нагоді ваш ворог залишиться без чуприни. Ви мене розумієте?

— Розумію.

— І готуйте вашу тисячу.

— Вона на вас чекає.

— Carrambo! їй не доведеться довго чекати. Adios! Adios! (51)

— Santissima Virgen! — вигукнув той нечестивий горлоріз, коли його гість пошкандибав геть з очей.— Оце-то поталанило! Хапнути тисячу доларів за те, щоб прибрати молодчика, якого я й сам хотів порішити, задурно!.. Команчі на стежці війни! Carrambo, невже це правда? Коли так, треба знайти своє індіанське вбрання. Ось уже три роки після того клятого замирення воно лежить без діла. Viva la guerra de los Indios! (52) І дай Боже успіху моїй виставі у прерії!

Розділ XXX ЛИСТУВАННЯ СТРІЛАМИ

Луїза Пойндекстер дуже полюбляла ті розваги, що їх повелося вважати чоловічими. Не проминула вона й стрільби з лука. Лук і стріли були в її руках наче іграшки, з якими вона робила все, що хотіла.

Навчилася вона того мистецтва в індіанців юма. Останні представники цього могутнього колись племені ще й тепер трапляються на пониззі Міссісіпі, поблизу Пойнт-Купе та затоки Атчафалайя.

Уже давно Луїза не брала до рук свого лука, навіть не розпакувала після того, як разом з іншими речами його привезли в одному з фургонів до Каса-дель-Корво. Відколи приїхала туди, вона все не могла вибрати хвилини, щоб повправлятися з цією зброєю Діани (53), і її чудовий лук із дерева маклюри та сагайдак з опереними стрілами так і лежали занедбані в коморі.

Та ось настав день, коли дівчина витягла їх на світ і вшанувала своєю увагою. Це сталося невдовзі після тієї розмови за сніданком, коли батько заборонив їй виїжджати верхи самій. Луїза без жодного слова ско-

(51) До побачення! (Ісп.)

(52) Хай живе індіанська війна! (Ісп.)

(53) Діана — в римській міфології богиня полювання.

[178]

рилася, і навіть більше — не тільки перестала їздити сама, а й відмовлялася виїжджати в чийомусь товаристві.

Плямиста лошиця знуджено стояла в стійлі або несамовито гасала по коралю, дивуючись, чому на її спині більш не буває сідла — отого дивного предмета, котрий, як ніщо інше, нагадував їй про неволю.

Та Луїза не забувала про свою Луну і хоч більше не їздила верхи, проте щодня, мало не щогодини, згадувала про неї і дбала, щоб її добре доглядали. Плямисту годували добірним зерном із засіків Каса-дель-Корво, найсоковитішою травою прерії, а пила вона холодну прозору воду з Леони. Плутон залюбки чепурив лошицю, без кінця чистив її скреблом та щітками, і шерсть на ній лисніла не гірше, ніж його власна чорна шкіра.

Решту часу міс Пойндекстер ділила між обов'язками господині дому і стрільбою з лука. Здавалося, лук і стріли замінили їй прогулянки верхи — улюблену розвагу, якої вона була тепер позбавлена.

Місцем для своїх стрілецьких вправ вона обрала сад з прилеглими гайками, що його з трьох боків огинала річка, а з четвертої замикала задня стіна гасієнди.

Той мальовничий сад був закладений у давноминулі дні, про що свідчили й екзотичні старі дерева, й потьмянілі від часу статуї різця іспанських скульпторів, які нагадували про минувшину не тільки своїм виглядом, а й тим, кого зображували. Там можна було побачити увічнені в камені постаті великого Конде, Кампеадора, першовідкривача американського континенту Колумба, двох видатних конкістадорів Кортеса і Пісарро, уславленої своєю красою і відданістю індіанки Малінче (54).

Та не серед цих кам'яних постатей вправлялась у стрільбі Луїза Пойндекстер, хоча її не раз можна було побачити перед статуєю Малінче. Вдивляючись у подобу індіанської дівчини, молода креолка не осуджувала своєї червоношкірої посестри, яка не встояла перед чужоземним завойовником. У глибині душі вона відчувала, що не їй кидати камінці в ту статую: адже й вона

(54) Конде — французький полководець XVII ст.; Кампеа-Д о р — славнозвісний іспанський рицар XI ст.; К о р т є с — іспанський офіцер XVI ст., завойовник Мексики; Пісарро — іспанський конкістадор XVI ст., завойовник держави інків (територія нинішнього Перу); Малінче (Маріна) — мексиканська індіанка, перекладачка Кортеса, що стала його дружиною. [179]віддала своє серце чоловікові, чиє ім'я було куди менш відоме за Кортесове, хоч він, на її думку, й заслуговував слави.

Тепер Луїза щодня виходила з дому з луком та стрілами, але не спинялася перед тими статуями. Вона простувала далі, під високі дерева, що півколом обступали сад на березі понад закрутом річки. То були здебільшого місцеві дерева — тополі, шовковиці, пекани,— що їх садівник, закладаючи сад, великодушно залишив рости там, де їх, може, не одне століття тому посадила сама природа.

Молода креолка любила сидіти під зеленим склепінням тих лісових красенів або ж прогулюватись берегом прозорої річки, що сонно текла собі поряд. Там дівчина могла бути наодинці сама з собою. Хоч який був суворий батько, але заборонити їй таку невинну втіху він не мав причин. Коли у відкритій прерії на дівчину справді могла чигати якась небезпека, то тут| у саду, за широкою і глибокою річкою та надійними мурами гасієнди, що їх годі було подолати без допомоги високої драбини, боятися чогось просто не випадало. Отож плантатор не тільки не заперечував проти тих самотніх прогулянок дочки, а навпаки, радів, що вона взяла їх собі за звичай, і підозра, яка виникла була в нього — та й не марно — помалу почала розвіюватись.

Зрештою, його могли й увести в оману. Лихі язики завжди раді дошкулити людині, тож чи не став він однією з їхніх жертв? Може, та зустріч дочки з мустан-гером, про яку йому розповіли, була й незумисною? Могли ж вони зовсім випадково зустрітися на дорозі під тими акаціями. А проїхати далі, не озвавшись ані словом до людини, що двічі врятувала її від страшної небезпеки, було б з боку Луїзи просто нечемно. Цілком імовірно, що нічого більше за всім тим і не стоїть — тільки звичайнісінька вдячність.

На користь Луїзи свідчило й те, що вона слухняно відмовилася від своїх прогулянок верхи. Звичайно вона так легко не поступалася. Отже, ця заборона не дуже зачепила її, і виходило знову ж таки, що сумніватись у її чистоті й невинності не було ніяких підстав.

Отак міркував люблячий батько, що міг тільки гадати, бо не мав змоги зазирнути в душу своєї дитини. Якби вони жили в іншій країні чи належали до іншої верстви суспільства, він міг би просто запитати її і [180] зажадати прямої відповіді. Але цей спосіб аж ніяк не прийнятий на Міссісіпі, де десятирічний син чи дочка, якій ще не минуло й п'ятнадцяти, обурилися б проти такого розпитування й назвали б його інквізиторським.

Ще менше міг покладатися Вудлі Пойндекстер на своє батьківське право. Його дочка, ця "красуня-креол-ка", за останні роки надто звикла до свого гордого титулу та загального схиляння, а це нерідко присипляє або й зовсім убиває в людині природніші душевні порухи. І хоч він був її батько й за законом мав над нею владу, проте сам добре розумів, як недалеко сягнула б та влада, коли б стала проти доччиної волі.

Отож плантатор радів і з того, що дочка послухалась його і, замість гасати верхи по прерії, вдовольнялася прогулянками в саду, де стріляла з лука в пташок, які необачно наверталися їй на очі.

П'ятдесятирічний батьку, хіба ж можна бути таким наївним? Невже ви забули свою власну молодість, і ті мрії, що надихали вас, і хитрощі та виверти, до яких ви вдавалися, і байки, що їх розказували, аби тільки приховати те, що, може, було найблагороднішим пориванням вашої душі?

Мабуть, батько красуні Луїзи не пам'ятав нічого такого, хоч міг би й пригадати дещо із своїх молодих літ. Та він, певно, все те забув, бо інакше не проминув би нагоди піти за дочкою в сад і нишком подивитись, що вона робить під деревами на березі річки. Тоді він побачив би, що її розвага не така жорстока, як можна було подумати. Дівчина не пронизувала стрілами пташок, що довірливо пурхали навколо неї. Як видно, вона воліла показувати свою стрілецьку майстерність в інший спосіб: настромляла на вістря клаптик паперу й пускала стрілу за річку, в гайок на тому березі.

Побачив би він і ще дивовижнішу картину. Через деякий час та стріла, ніби не вподобавши місця, куди її послано, й бажаючи повернутися в прекрасні руки, що пустили її в повітря, прилітала назад до саду з тим самим, чи, може, подібним, клаптиком паперу, настромленим на вістря.

Невтаємниченому глядачеві це дивовижне явище могло б видатися загадковим чи навіть надприродним. Та сторонніх глядачів там не було, а ті двоє, що по черзі напинали тятиву й пускали туди-сюди ту саму стрілу, добре все розуміли. [181]

"Кохання на замок не замкнеш",— твердить давне прислів'я, хоч воно, може, й не зовсім пасує до техаської прерії, де замків не знають.

А от інше прислів'я, що несе в собі майже ту саму думку, придатне до всіх місць і часів: "Як є охота, знайдеться й нагода".